«Античні літератури» Олександр Білецький

Читати онлайн твір Олександра Білецького «Античні літератури»

A- A+ A A1 A2 A3

Уже в III віці Аттіка — тільки "периферія" елліністичного світу. В нових культурних центрах, як-от Александрія, столиця Птоломеєвого царства, література не почуває себе зв’язаною традиціями культури полісів. Через ім’я цього центру всю поезію даної епохи називають "александрійською", поєднуючи з цим терміном ряд певних уявлень. Александрія славилась своїм {29} "музеєм"[13], що поєднував у собі славетну бібліотеку, науково-дослідні заклади і вишу школу. Діячі цього музею і були головними представниками александрійської літератури — літератури вченої, книжної, відірваної від дійсності і через те формалістичної. Громадські теми чужі цій поезії; якщо вона бере епіко-міфологічні сюжети, вона трактує їх як абстрактно-поетичні теми, незважаючи на те, що вкладала в них традиція. Приміром, найпрославденіший поет епохи К а л л і м а х (IV-III вв.), що один час був директором Александрійської бібліотеки, удавшись до міфічних переказів про Тесея, вибирає з них один епізод — бій Тесея з марафонським биком — і обробляє його в формі невеликої епічної поеми, де неймовірний герой зійшов на звичайні людські розміри і показаний в обстанові, яка створює нарочитий контраст його чудесній долі і богатирським діянням. Поема "Гекала" Каллімаха розповідає про те, як перед боєм із скаженим биком Тесей зупиняється ночувати в селянки — старої Гекали, що дала притулок і приголубила його, як сина, як він за вечерею розказує їй про себе, як непокоїться стара, коли герой рушає на свою сміливу справу, як, вертаючись з перемоги, Тесей узнає про те, що Гекала вмерла. Героїчна сага перетворилась у рамках епілліона (малої епічної поеми) на повість про непомітну героїню, контрастну славетному витязеві. Цим досягнута трудно досяжна для елліністичного поета ціль — оригінальність твору. По-іншому підходить до завдання епічної поеми літературний антагоніст Каллімаха — поет Аполлоній Родоський (III вік). Він вибирає сюжет про похід аргонавтів у Колхіду. Але, на його думку, поетові слід не вигадувати, а вибирати: вибирати з книг, бо читання — найкраща пожива для поетичного слова. Виходить поема, що являє собою заразом і героїчну епопею, і любовний роман, і міфологічний трактат, і підручник з географії. Вдаліше за інше розроблена драматична тема Медеї; але психологічний аналіз тоне в безлічі описових деталей, затемнюється вишуканістю виразу. Аполлонія сучасники високо ставили, поема його знаходила цінителів і наслідувачів у римській літературі, і проте вона — типовий зразок "штучної", александрійської поезії.

Найхарактерніший жанр цієї поезії являє собою, проте, не епічна поема, а елегія. Ми бачили, який різноманітний зміст могла в себе вбирати форма елегії в найдавнішу епоху грецької літератури. Александрійська елегія насамперед елегія любовна. Проте це не стільки ліричний, скільки ліро-епічний твір. Любовна тема не стільки навіяна особистими переживаннями, скільки задана поетом самому собі. Поет видумує об’єкт свого закохання і, заговоривши про нього, вичерпує всю свою ерудицію в царині міфології, історії й історії літератури. Зберігся уривок з елегії славетного в свій час поета Гермесіанакта (IV вік), що повідомляє в порядку хронологічної послідовності про всіх закоханих поетів, в число яких потрапляє і Гесіод, і Гомер, неначебто закоханий в Пенелопу. Розробка любовної тематики підготовлена для александрійських поетів творами Евріпіда і Менандра. Але й самі александрійці, незважаючи на всю книжність свого натхнення, на вишуканість мови, недостатню реальність осіб, підготовляють своїми любовними елегіями ґрунт, на якому розвинеться згодом новий жанр античної літератури — любовний роман. В цьому напрямі йде й робота в галузі епіграми, що набуває в александрійців різноманітного і, головне, любовного змісту. Любовні епіграми александрійської пори — це ліричні вірші, що вже мають увесь словник мови {30} любовних виразів європейських поетів XVI-XVII віків. Тут і "пломінь жаги", і любовне "сп’яніння", і "стріли", і "рани" і т. п. Міфологічний елемент за-црвнює іноді цілком любовну елегію, але міфологічна елегія існує і як самостійний жанр. Одним з найвідоміших творів Каллімаха була його поема елегійними віршами "Причини" (на 4 книги) — прототип і зразок "Фастів" (а почасти й "Метаморфоз") Овідія й учено-археологічних елегій іншого римського поета — Проперція. У "Причинах" поет у сні зноситься в товариство муз і запитує їх про імена богів, про виникнення свят, походження громадських ігор тощо і дістає докладні роз’яснення. Твір цей до нас не дійшов, але про його ймовірний характер можна судити з переказаної римським поетом Катуллом іншої елегії Каллімаха про коси Береніки. Аматори астрономії ясної ночі можуть розшукати на небі сузір’я, що й тепер зветься Коси Береніки. В елегії єгипетська цариця Береніка присвячує богам свої розкішні коси, молячись за воєнну удачу своєї дружини (царя Птоломея III), яка рушила походом на Сірію. Але відрізані коси цариці зникають з вівтаря, бо, зачаровані їхньою красою, боги перетворили їх на сузір’я. Так поєднується в Каллімаха "наука", поезія і лестощі "божественному" монархові.

Якщо в мистецтві і літературі Александрійської епохи царі й вельможі нерідко набирають образу богів, то, з другого боку, олімпійські боги знижуються в них до рівня смертних. Каллімах пише гімни богам, але під зовнішністю цих богів ясно прозирають риси володарів Єгипту. У пластичних мистецтвах Афродіта — вже не богиня "чистої краси", а жінка привабливої зовнішності; Аполлон — юнак, що дратує ящірку; Ерот — дурисвіт-дитина з пухленькими щічками. Рамки старої грецької релігії розсунулись: вона ще більше вбирає в себе східні культи: поруч з колишніми богами появились фрігійські божества — "мати богів" Кібела і її коханий Аттіс (ще одна відміна умираючого і воскресаючого бога), єгипетські боги Ізіда і Сарапіс та ін. Число богів розрослось, але разом з цим виріс і скептицизм до релігії. Популярні поміж освіченою верхівкою філософські системи до традиційної релігії ставляться негативно. Світогляд, заснований на міфології, розхитано розвитком позитивних і точних наук, що являє собою велике культурне досягнення епохи. На її початку стояв Арістотель (384-322 рр. до н. е.) — "найвидатніший мислитель давнини", "велетень думки", за не раз повтореними відзивами К. Маркса; а за Арістотелем ішов ряд не таких різносторонніх, як він, але не менш великих у своїх спеціальностях учених, з яких досить назвати, наприклад, Евкліда (геометрія), Архімеда (фізика й механіка), Ератосфена (математична географія), а в царині філології — Зенодота, Арістофана Візантійського, Арістарха Самоського, засновників наукової критики й інтерпретації тексту.

Ще до них Арістотель в "Поетиці" і "Риториці" дав основи теорії літератури. Каллімах своїми бібліографічними "Таблицями"[14] заклав перший камінь до фундаменту майбутньої історії літератури. Так намітився шлях пізнішому літературознавству в усіх його головних галузях.

Цей інтерес до наукового пізнання природи і людської діяльності, до людської особи в її інтимному бутті не дав заглушитись реалізмові, хоч для широкого реалістичного узагальнення в літературі, призначеній для вузького {31} кола споживачів, звичайно, не було місця. Щасливий випадок, як було сказано раніше, зберіг для нас вісім "міміямбів" Герода — побутових сценок, писаних ямбами і жанром належних до мімів (побутові комічні сценки в прозі), уперше художньо оброблених у Софрона З Сіракуз (V вік до н. е.). Зміст сценок немудрований. Перед читачем проходить ряд побутових фігур із заможного міського міщанства. Ось зводниця марно намагається звести молоду жінку; мати приводить неслухняного сина до сердитого шкільного вчителя; пані зчиняє дику сцену ревнощів своєму коханцеві-рабові; дві приятельки зайшли до крамнички спритного шевця тощо. Малюнки свідчать про добру спостережливість автора, про його мистецтво передавати живу мову — та й тільки. Значніший дар іншого поета, сучасника римського поета Каллімаха, Теокріта, (його наслідував Публій Вергілій в "Еклогах"), впливового і в новій Європі, автора сценок і поем із сільського й міського життя, відомих під ім’ям ідилій. Але за безперечним реалізмом Теокріта почувається й сентиментальний потяг стомленого метушнею й умовностями життя великого міста до природи, до простого і безпосереднього життя сіцілійських пастухів. Цей сентименталізм іще помітніший у послідовників Теокріта — Біона і Мосха. А поруч З цим потягом до села в літературі знаходять собі вираз і пориви в "синю даль", у більш-менш фантастичні далекі країни. Широка експансія елліністичної торгівлі, що розсунула межі колишнього світу, цим мріям сприяла Вони знайшли собі вираз, між іншим, у романах-утопіях ("Священний запис" Евгемера, "Держава сонця" Ямбула та ін.), що цікаві для історика соціалістичної мислі, але, на жаль, дійшли до нас тільки в пізніших переказах і цитатах.

Наведеними іменами й творами далеко не вичерпано багатства й різноманітності елліністичної літератури. Та під зовнішністю "ренесансу" проступають риси занепаду. Безліч тих, хто пише, — і мало великих письменників; багато книг — і мало справді визначних творів. Усе це результат вичерпування {32} життєвих сил античного грецького світу. Але цей "схил античності" затягся на кілька століть через те, що в хиріюче тіло влилася нова, свіжа "кров, — через залучення до елліністичної культури завойовника всіх елліністичних монархій — Риму.

 

4

(Продовження на наступній сторінці)