Ще в кінці VI віку до н. е. Рим являв собою невеличке селище пастухів і хліборобів в середній Італії, в Лаціумі. V-IV століття в історії Риму зайняті боротьбою незначної військово-аристократичної республіки з сусідніми тубільними племенами Італії. В кінці III століття майже вся Італія вже об’єднана під владою Риму. Економічне зростання Римської держави призводить її потім до тривалої боротьби з величезною торговельно-рабовласницькою державою на півночі Африки — Карфагеном: виникають відомі Пунічні війни, що 146 р. до н. е. закінчились знищенням Карфагена. Того ж року завершується воєнна експансія і в східній частині Середземного моря. Римське панування сягає на цілий середземноморський басейн.
Паралельно з цим у самій Римській республіці йдуть невпинні класові бої. Військово-землевласницька знать (патриції), виділившись з родової громади, організувала республіку, зразу зіткнувшись з плебеями — дрібними земельними власниками, що домагались політичних прав, збільшення земельних наділів і економічної незалежності— В міру зростання торгівлі, захоплення завойовуванням нових ринків на Заході і Сході, пограбування провінцій у Рим пливли багатства з усіх кінців світу, і поруч з родовою землевласницькою аристократією висунулась друга суспільна сила — плутократія з купців-мореходців, всесвітніх лихварів і експлуататорів. Стара сенатсько-аристократична республіка перетворювалась на величезну торговельно-рабовласницьку державу, що розмірами не поступалась перед елліністичними монархіями Сходу. Невідповідність старого ладу новому типові держави призвела дотривалого періоду громадянських воєн, що зайняли майже два століття.
Що ж являла собою римська література в цей період поступового перетворення Риму на світову державу (з VI до II віку до н. е. включно)?
Звичайно історію римської літератури намагаються починати з перших моментів історичного життя Римської республіки. Проте до кінця III віку ми тільки здогадно можемо говорити про існування римської поезії — У вигляді усної творчості. Є відомості про староримську хліборобську пісню-танець-гру, цілком природну в суспільстві, де основною формою виробництва було хліборобство. В одному із своїх творів Горацій розповідає про сільські свята після жнив і фесценінські жарти, якими супроводжувались ці свята. Судячи З його опису, фесценіни — насмішкувато-викривні пісні, що, може, були зародками народної комедії; розвиток їх був, проте, припинений законодавчими заходами: в епоху панування аристократії таким "вольностям" народної маси і не могло бути місця. Цікавий ще інший почин народної комедії — так звані ателлани (назва від містечка Ателли в Кампанії), щось подібне до скоморошського фарса з імпровізованим текстом і постійними акторськими масками, як в італійській комедії масок (комедіа дель арте, XVI-XVIII віків). Пізніше п Римі була зроблена спроба літературної обробки цих ателлан; але про неї ми знаємо тільки по заголовках п’єс і скудних уривках двох авторів першої третини І віку до н. е. Широкого розвитку форми первісної усної творчості в Римі не здобули. Не мав Рим і такої багатої й різноманітної міфології, яка була в греків. Обрядова частина римської релігії відсунула на задній план і релігійну філософію, і міфологію. Можлива річ, що ті легенди про заснування {33} Рима, про давніх римських царів, які ми читаємо в історії Тіта Лівія, що писав За імператора Августа (І вік до н. е.), являють собою відгомін давніх героїчних пісень і саг; та якщо це й так, то первісна форма цих пісень для нас безповоротно втрачена.
Література у власному розумінні слова виникає в Римі пізно і під зовнішнім впливом — від грецької літератури. Першим відомим на ймення римським письменником був грек, Лівій Андронік (III в. до н. е.), перекладач "Одіссеї" і грецьких драм на латинську мову. Перші відомі нам письменники-римляни пересаджують на римський ґрунт форми грецької новоаттіцької комедії. Римську "відсталість" в царині мистецтва усвідомлювали самі римські письменники, не раз намагаючись пояснити і по змозі виправдати її тим, що головні сили римського народу (тобто панівного класу) були спрямовані на організацію держави та її зміцнення. З особливою виразністю сформульовано ці думки в "Енеїді" Вергілія (пісня VI):
Інші майстерніш, ніж ти, виливатимуть статуї з міді,
З мармуру теж, я гадаю, різьбитимуть лиця живії,
Краще в судах промовлятимуть, краще далеко від тебе
Викреслять сферу небесну і зір кругове обертання;
Ти ж пам’ятай, громадянине римський, як правити світом;
Будуть мистецтва твої — у мирі держати народи,
Милувать щирих підданців і вкрай довойовувать гордих.
Було б безглуздо, проте, робити з цих віршів висновок про нездатність римлян до художньої творчості — так само, як з наведених раніше даних, — висновок про цілковиту залежність римської літератури від грецької. Ми можемо тільки сказати, що римська аристократія часів республіки справді не виявляла помітного нахилу до поезії. З-поміж аристократії і в пізніші часи Риму поети виходили рідко. Але так само і в грецькому світі військово-аристократична Спарта дала цілковиту зверхність над собою в царині поезії Афінам. Щодо неоригінальності римської літератури, то, по-перше, її не слід перебільшувати, а по-друге, у скільки-небудь значних римських поетів наслідування греків ніколи не бувало механічним. Перейняті з Греції форми перероблювались, набираючи місцевих і тогочасних римських рис. Горацій бачив свою заслугу в тому, що "на італійські лади переклав еолійську[15] пісню", тобто використав форми грецької лірики VI віку для виразу почуттів і думок своєї сучасності, Для зображення римської дійсності кінця І віку до н. е. А ця римська дійсність відзначалась вельми своєрідними рисами, що не дозволяли ніяк бачити в ній повторення попередніх історичних явищ. Навпаки, це був новий варіант античної культури, варіант, що виростав на ширшій виробничій базі.
Факт звернення Риму до грецької культури — факт цілком природний, що доводить тільки сприйнятливість римського народу. Надаючи занадто великого значення літературним джерелам і впливам, чи багато взагалі ми знайдемо оригінальних творів у світовій літературі? Загальновідома річ, що з часів Ренесансу літератури Європи незмінно звертались до античної поезії як до зразка. Література французького класицизму XVII віку, наприклад, наслідування древнім підносить до художнього принципу: Буало наслідує поетику Горація, Расін — трагедії Сенеки (й Евріпіда), Мольєр — комедії Плавта {34} й Теренція. Безперечний, наприклад, вплив елегіків августівської епохи на "Римські елегії" Гете і творів Марціала на його ж "Венеціанські епіграми". Це не перешкоджає і творчості французьких класиків XVII віку, і названим творам Гете зоставатися цілком оригінальними. "Відродження античності" в Європі XIV-XVI віків було спершу відродженням саме римської античності; через римське посередництво прилучались до давнини й пізніші покоління; тільки з XVIII віку Греція починає заслоняти Рим, та й то не зразу. Цього тривалого й широкого впливу, розуміється, не було б, якби римські письменники були тільки епігонами грецьких.
І Крім того, в римській літературі є жанри або не збережені літературними пам’ятками, що дійшли до нас з Греції, або зовсім не відомі грецькій літературі. Така, наприклад, римська сатира — вірш, написаний гексаметром і прилеглий змістом до дидактичної лірики; ряд роздумувань автора на моральні теми з ілюстраціями-малюнками побутових типів і жанрових сценок, то більш, то менш узагальнених. Сама назва жанру "сатира" (правдивіше "сатура") нічого не має спільного з грецькими сатирами й сатирськими драмами і спершу, очевидно, прикладалась до творів мішаного змісту (сатурою начебто Звалось блюдо, наповнене всякими первородними плодами, присвяченими богам). В середині II віку до н. е. появився поет Луцілій, що вперше зробив сатиру самостійним літературним жанром. Але ще до нього римська література мала ряд діячів, твори яких дійшли до нас в більш-менш цілому вигляди
В історії римської літератури часів республіки ми можемо розрізняти два періоди.
Перший період починається діяльністю згаданого раніше Лівія Андроніка і являє собою час організації літературних форм на грецькі зразки і спроб у різних галузях поезії, невідомих усній творчості найдавнішої пори, а почасти і прози. Треба було пристосувати мову до виразу нових думок і почуттів, що виникали в міру ускладнення життя в результаті територіальних розширень і дедалі гострішої класової боротьби. Треба було освоїти суспільство з літературою, зміцнити в ньому свідомість доконечності й корисності літературного мистецтва. Історично цей період збігається з епохою Пунічних воєн, починаючись у III віці до н. е. й закінчуючись приблизно в першій половиш II віку.
(Продовження на наступній сторінці)