«Античні літератури» Олександр Білецький

Читати онлайн твір Олександра Білецького «Античні літератури»

A- A+ A A1 A2 A3

Вождя поховали, та пам’ять про нього, тісно зв’язана з культом упокоєних предків, не повинна зникнути. Предка треба періодично славити, як у пізніших релігійних культах "поминати": бо земне життя уявляється багатьма сторонами дуже залежним від того, хто пішов у землю. Це поминання в піснях стане справою найближчої рідні померлого. Ці пісні вже не супроводяться драматичною грою: ці пісні ліро-епічні, тобто такі, в основі яких лежить оповідання (епос), подаване, проте, в емоційному, ліричному освітленні. Можлива річ, що спеціальними виконавцями таких пісень були жінки-поминальниці (як на похороні Гектора); можлива річ, між іншим, що спогади про цих поминальниць збереглися в образі старогрецьких муз, богинь пісні, матір’ю яких недурно була, згідно із старогрецьким переказом, Мнемосіна, богиня пам’яті.

Минає час, число потомків "героя" виросте так, що серед них не зостанеться вже нікого, хто б знав свого предка особисто. Та спогад про предка зостається цінним і для потомків, і для роду, над яким вони, почасти силою авторитету цього предка, панують. Пісні про вождя зберігаються, хоч елемент лірики (вияв безпосереднього почуття) слабшає і завмирає. Пісня набирає характеру оповідання про славне минуле і про його героїв. її співають на "бенкетах" і на всяких урочистих зборах фахівці-співці типу того Демодока, про якого розповідає "Одіссея" (див. далі уривок з VIII пісні "Одіссеї"). Але З ліро-епічної пісня вже стала епічною. Такий один з можливих шляхів до постання епосу, само собою зрозуміло, не єдиний.

В розпорядженні співця і старожитні міфи про богів, і місцеві перекази (саги) про героїв, і ті мандрівні оповідання, анекдоти і казки, які він міг Зібрати від захожих людей і в своїх особистих мандрівках. Але головний зміст для його пісні дають історичні події. Подія могла бути підхоплена по свіжих слідах, але могла вже відбитись у переказі або ліро-епічній пісні. Ці перекази й пісні відомі співцеві, і він користується ними як матеріалом. Розрізнені теми він зводить в суцільне оповідання, доповнюючи одну одною. Він знає, що слухачі не будуть до нього надто суворі, якщо він на героя свого оповідання перенесе риси відваги й сили, властиві не йому, а яким-небудь іншим героям, або коли пісенний матеріал, що стосується різних подій і осіб, він згуртує навколо однієї особи або події. В переказі співця розміри геройських вчинків гіперболізуються, вага події виростає значенням і кількістю; сутички невеликих загонів перетворяться на кровопролитні баталії армій; боротьба двох племен — на війни, від кінця яких залежить доля цілих народів, а може, і всього роду людського. Реальна послідовність подій, свідомо чи несвідомо, ради художнього ефекту, заміниться на порядок висхідної або спадної градації (східчаcтості). {18}

В усьому оповіданні появляться нові риси драматизму, що розгортаються в розмовах і сперечаннях дійових осіб. Нарешті, вся подія може бути відсунена в далеке минуле для того, щоб надати їй цим характеру особливої " величності і щоб цим вона дужче впливала на слухачів.

Так циклізацією пісень, концентрацією оповідання навколо однієї події або героя, підпорядкуванням викладу єдиному стилеві співці (аеди) підготовили появу у VIII віці до н. е. епопей типу "Іліади" й "Одіссеї". Ці епопеї — не механічна спайка окремих пісень, як думав ряд учених ще в XIX віці. Єдність композиції "Іліади" ясно говорить про творчість одного поета. Греки звали його Гомером, приписуючи йому також авторство складеної, безперечно, пізніше "Одіссеї". Єдність композиції (наявність у ній зав’язки — сварка царів, гнів Ахілла; кульмінаційного пункту — смерть Патрокла; розв’язки — загибель Гектора) — доказ великої висоти, досягненої вже в цей час художньою творчістю. Єдність стилю доводить тривалу й міцну епічну традицію, що передувала створенню поем. Говорячи про цей стиль, ми повинні мати на увазі не тільки славетні своєю влучністю гомерівські епітети й порівняння, а й загальний напрям гомерівського мистецтва, яке ми можемо визначити як примітивний реалізм. Цей реалізм обмежений: основна художня проблема, що стоїть перед автором, — це проблема зображення людської дії, і їй підпорядкована й проблема характерів, проблеми психологічні, проблеми зображення навколишнього світу тощо. Виключна увага до проблеми дії надає оповіданню великої динамічності. Ще Лессінг зазначав, що в гомерівському епосі опис предмета завжди замінюється оповіданням про його виникнення (див. уривок З пісні XVIII); опис зовнішності — розповіддю про враження, справлюване цією зовнішністю (див. уривок з пісні III). Людські дії в гомерівському епосі не просто згадуються, а розчленяються на ряд послідовних моментів, причому художник прагне кожний момент зафіксувати якнайнаочніше. Від цього вузьке порівняно коло життєвих явищ, відомих йому, набуває в його зображенні характеру дивовижної конкретності і життєвості; перед нами вся Греція найдавнішої пори з її війнами, картинами мирного побуту, першими сміливими спробами розширити рамки вузького географічного світу. Цей світ зображується по-своєму гармонійним і довершеним; але особливо цінне для автора те, що вносить у нього своєю діяльністю і розумом людина. Все, що робить людина, проста, як природа, і ще покірлива природі, набуває в поемах характеру особливої значності і краси. "Іліада" зображує героїчну, "Одіссея" — частіше повсякденну сторону життя людини; але й те й те по-авторовому однаково цінне, бо вищої цінності, як земне життя, ні він, ні його герої не знають. В цьому та "неповторна краса" гомерівського епосу, про яку говорить Маркс. Гомерівські поеми створені ще на початку класового суспільства; поема Гесіода "Роботи і дні", твір консервативного землероба, що вже зазнає при пануванні натурального господарства гніту грошових відносин, які дедалі розвиваються, доводить, що класове розшарування вже існувало. Своїм стилем поема Гесіода в певній мірі продовжує гомерівську традицію; вона написана тим самим віршовим розміром — гексаметром, в її описах ми можемо відзначити риси того самого примітивного реалізму, що в Гомера. Але Гесіод — на відміну від Гомера — уже певна особистість, що, з одного боку, виходить З рамок общинно-родового укладу, а з другого — із страхом спостерігає розпад цього укладу і сприймає сучасну йому дійсність як "залізний вік". Буденне життя, скромна щоденна праця землероба в Гесіода вперше стала матеріалом поезії. А поруч з цим у формі серії сентенцій, підпорядкованих ритмові і загострених влучністю виразу, представлено підсумки житейської {19} мудрості поета. Так увійшов у літературу новий жанр — дидактичного епосу, що був дуже поширений не тільки в давнині (див. поему Вергілія "Георгіки" та ін.), а й у новій Європі аж до XIX століття. Проза ще не завоювала собі місця в літературі. Через те до поетичної форми вдаються й піонери філософської мислі (за уривками, що збереглись, ми знаємо про існування філософського епосу — Ксенофана Колофонського — VI вік до н. е., Парменіда й Емпедокла — V вік до н. е.), і представники жрецтва (воно групувалось у Дельфах), які претендували у VIII-VI віках на керівництво релігійним, а разом з тим і політичним життям Еллади. Прозаїчна форма поки що не виходить за межі усно передаваної казки або притчі. З казок про тварин, мабуть, у дуже давній час відокремилась як літературний рід байка, постання якої легенда зв’язує з іменем Е с о п а, що зробився широко відомий і пізнішій літературі.

Отже, незважаючи на те, що грецька література здавна знала лірику в формі хорової і сольної пісні, знала й початки драми в складі трудо-магічної пісні-танцю-гри, все ж панівним жанром аж до VI віку зостався епос. За героїчним епосом Гомера йшли численні (вони не дійшли до нас) поеми його продовжувачів і наслідувачів; поруч з троянським циклом виникали цикл фіванський, цикли пісень про Геракла, про аргонавтів тощо. Наслідувачі Гомера не створили, проте, нічого рівного його поемам: шаблонізація епічної творчості викликала пародії, з яких до нас збереглась одна — "Війна жаб і мишей" ("Батрахоміомахія"). В міру зростання класової диференціації народний героїчний епос завмирав. Старі пісні ще виконувались співцями-рапсодами, що декламували їх під акомпанемент немудрованого чотириструнного музичного інструмента (формінги), але народна єдність зруйнувалась у класовій боротьбі, що дедалі загострювалась, спалахнувши насамперед у приморських торговельних містах Іонії, де протягом VII-VI віків відбувається безнастанна боротьба військово-землевласницької знаті з демократією. За цих умов постає в Греції літературна лірика.

Ця лірика, зв’язана вже з іменами певних поетів, має, проте, свої відміни від пізнішої ліричної поезії. Вона виконується усно і тільки згодом записується, її не декламують, а співають під акомпанемент музичних інструментів — кіфари (її спрощена форма — ліра, що дала назву всьому видові поезії) і флейти. Крім того, вона тісніше зв’язана з народною ліричною піснею, ніж лірика пізніша. На жаль, ні один з грецьких ліриків VI віку не дійшов до нас повністю. Найближче до форми епосу стоїть елегія. У давніх греків так звались твори, написані елегійними двовіршами — сполученням гексаметра з пентаметром. Своїми темами елегія VI віку дуже різноманітна: тільки рідко коли вона являє собою вираз інтимного почуття, і серед імен, що збереглися до нас, лише Мімнерм з Колофона дає зразки любовної елегії, якій потім судилась широка популярність в елліністичну й римську епоху. Елегії Тіртея. Солона — це зразки агітаційної поезії, так само як і елегії Теогніда, позначені яскравим класовим почуттям переможеного в боротьбі ненависника демократії. Все це далеке від елегії пізніших часів, яку заведено визначати як ліричний твір, що виражає сумні почуття й настрої (див., приміром, елегії Пушкіна).

(Продовження на наступній сторінці)