«Сторонець» Роман Андріяшик — страница 22

Читати онлайн роман Романа Андріяшика «Сторонець»

A

    До безтями любила Юрія, розповідала йому казки, вигадувала незвичайні пригоди і легенди, де творив добрі діла ніде, крім гір, незнаний Віщий Сокіл. Він подарував гуцулам золоті гори, карав жупанів і дуків, рятував голодних діток в переднівок. Аж підбив його одного разу з рушниці жорстокий мандатор. Підбив за те, що Сокіл завжди оповіщав людей про небезпеку чи нещастя, але того дня облітав далеку Чорногору і не встиг попередити мандатора, що отара його буде змита розливом грошових хмар. До того дня в горах було на все поліття, а тут всіх спіткала лиха година: почалися пошесті і голод, все почало вмирати. Отоді відважний і сердечний хлопчик, схожий на Марійчиного братика, подався на гору Чорний Діл до срібного джерела, приніс Віщому Соколу цілющої води, і птах ожив. Але крила в нього були перебиті, він не міг літати. Пострибком якось він добрався до Чорногори і живе там на неприступній скалі. Однаково й далі допомагає людям, йти до нього треба без зупинки сім днів і сім ночей. Дорога туди важка, проходить крізь болота і дрімучі нетрі, та Сокіл завжди подає голос зі скелі і стежку не можна змилити. Нещасливі вертають щасливими, та злі й жадібні люди, навіть чуючи голос Віщого Сокола, пропадають в диких сиглах, переобтяжені незаслуженный дарунками. Ось зібрався до Сокола добрий чоловік, у якого занедужала дівчинка... А ось пішов злий...

    У ті часи, коли Гординський на три місяці забрав Юрія до себе, у Чернівцях жило менше тисячі чоловік, містечко становило собою дві вулиці, складені буквою "Т". На пагорбах було кілька невеличких хуторів з власними дерев'яними церквицями, та правилося тільки в Успенській на Каличанці и Георгіївській на Горечі. Миколаївська в Над-прутті була вже ветха, тут відчитували покійників, знайдених на шнурку, виловлених у річці чи випорпаних на громадському смітнику.

    Коли батько привіз Юрія з Молдови, на стику двох вулиць з'явилась ратуша, променями розбіглися вулички і провулки уздовж Сторожинецького та Садгірського тракту і вздовж дороги на Таращани-Серет, у Молдову. Тепер місто розрослося на всі околиці, правда, центр і далі лишався двоповерховим, дерев'яним. Кам'яні будинки можна було полічити на пальцях. В одному з таких безликих паленоцегляних котеджів мешкав Нойбауер. Був уже вечір. Вікно не засвітилося у Фоляковських, в кімнатці Емілії Марошані. І небо було похмуре, без зірок. Час не одуриш, подумав Федькович, мовби прощаючись із темними вікнами в кімнатці Емілії і вітаючи яскраво освітлені вікна в Нойбауера. Життя підтримує живих.

    Господар широко розвів руки і обняв поета.

    — А мені в першу мить здалося, що ви не дуже зраділи з моєї появи.

    — Що ви, мій друже! Ви хіба не знаєте, що я із самоти завжди вертаюся, ніби з подорожі Магеллана? Хвилечку посидьте, я заварю каву, а ось там у куточку столик, м'які крісла. Столик накритий, нам бракує тільки гарячої кави. Сідайте, зніміть скатерку — і ви відчуєте смак до життя. Bitte, mach keine Lade auf40. — Він з кимось перемовився за дверима, мабуть, зі служницею, бо відповів йому дзвінкий, сміхотливий голосок, а дружина розмовляла прокуреним альтом, як він часто казав поза її очі. — Розповідайте, як вам живеться, як ведеться родичам, малюйте Чорний Діл, Жупану, Яровицю, усякі там флішеві породи, дволисті проліски, шафран і нарциси, бархат і ялівець, я майже не буваю на природі і стужився, як собака на могилі господаря. Мені Кобилянський написав, що ви отримуєте відпустку і, очевидно, виклопочете звільнення зі служби. По чарочці? Наливаю.

    Федькович два дні нічого не мав у роті й після чарки, підбадьорений усмішкою Нойбауера, взявся за канапки з шинкою.

    — А я гадав, що найвища форма буття — це пізнання і мислення,— все ще всміхаючись, мовив Нойбауер. — Тут до передучора тривали обложні дощі. Я люблю читати і думати, коли дзюрчать ринви. То як ваші справи армійські? Ви вже на волі?

    Федькович дістав із кишені послужну картку, подав Ной-бауерові. Той двічі пробігся очима зверху донизу.

    — Відібраний до війська добровільно, — почав читати вголос, — першого листопада п'ятдесят другого року на вісім років служби в лінії і два роки в резерві сорок першого піхотного полку. Одержав на руки три срібні леви. — Нойбауер зареготав. — О Боже! Одержав на руки три срібні леви! — повторив, поправляючи окуляри на переніссі. — 1854 — капрал, 1855 — фельдфебель, 1859 — підпоручик, брав участь у поході в Італію, 1863 — тимчасово звільнений у резерв... А що далі?

    — Завтра комісія вирішить. Здоров'я моє пішло за водою, сам довгого віку не жду, бо й груди скажені... Якщо комісують, обіцяно до трьох сотень золотих ринських.

    — Пригадуєте: ще в п'ятдесят дев'ятому ви щось читали про ті нещасні срібні леви?..

    — Г чи можна дивувати тому тлумачеві, чому продався до жовнярства за три срібні леви.

    Нойбауер перевернув послужну картку.

    — Осип де Федькович-Гординський, — прочитав, морщачи лоба. — Місце народження — Путилів, рік народження — 1834, релігія — римо-католицька, заняття — ніяке. — Акуратно склав картку й віддав Федьковичеві. — Ви перейшли в православну віру?

    — Так.

    — Це суті справи не міняє, — з якоюсь майже батьківською занепокоєністю і настановою в голосі мовив Нойбауер. — Мене бентежить графа "заняття". Що ви робите, що збираєтеся робити?

    — Правду кажучи, ледащію.

    — Ми всі ледащіємо, пане Федькович. І знаєте, що мене турбує? Що загальний занепад малопомітний ззовні, бо він поширився на всі сторони життя. Так завжди буває: якщо дрібнішають усі частини цілого, то розміри цих частин одна відносно одної не змінюються. Але те, що ми нидіємо,— факт незаперечний. І не лиш мене обіймає паніка. А страх перетворює людей в живі трупи. Свідомих, енергійних людей охопила непевність і невпевненість у своїх силах, яка породжує боягузтво і компроміси. Невпевненість завжди ходить з опущеними очима, бо завжди двійник: напоказ — за, про себе — моя хата скраю, аби мені вижити. Вона в один і той же час і бажає, і не бажає, тобто стереже порожнечу. Верхам нашим це на руку, бо їм спокійніше наживатися, бо вони не розуміють, що тільки розбуджений народ здатний примножувати національне багатство. Тому стараються усунути з поля діяльності людей здорових інстинктів, які — єдині — мають можливості оновлювати світ. Це не риторика, пане Федькович. Нас усіх роблять рівнозначними. А життя, як відомо, процвітає там, де поруч активно існує інше життя. Інфузорії ведуть замкнутий спосіб існування, бо це і не рослини, і не тварини. Нас запихають у подібний стан поголовно. Тому-то потрібні: спілкування, зіткнення, відкриті серця, союз однакових і різних форм, інакше діти стануть дідами, а діди — дітьми. Нас заквасили. Але ж на боротьбу з собою не можна тратити всі сили. Це злочин. Ви мене знаєте, слава Богу, п ятий рік. Знаєте, що моя батьківщина — це істина, яку я не висловлюю, доки її не перевірю життям. Усе, що я вам кажу, — болюча правда. Суспільство однакових величин приречене на тупцювання на місці, занепад і загибель. Такими були Афіни, коли запропонували Сократов і келих з отрутою. Сократ отруту випив, а Афіни впали. Та наше розуміння становища повинно перетворитися в активне втручання в життя. Я вам ось що запропоную: беруся стати видавцем вашого часопису, а ви берете на себе роль редактора. Зробити цей часопис можна й двомовним, оскільки руське населення не забезпечить передплати. Кошти на перші кроки я маю. Напишіть в Галичину й попросіть підтримки в тамтешніх літераторів. Не чую вашої відповіді. Чому ви мовчите, як могила/ Ну, пане Федькович? Ви ж сильний козарлюга. Де ваше горіння, чого ви побоюєтеся? Це ж тільки слабких руйнують сильні пристрасті. Мені Антон Кобилянський показував вашого листа, де ви писали про якогось шваба Ілаша. Ви ж його перевиховали в русина! Дайте згадати: "Як мовить по-нашому, то аж від серця відлягає, а Німеччина топиться, як сніг'. Тепер підтягуйте русинів. Література виражає культуру мислі і душі народу, мистецтво історично осмислює безрадісні риси буття, органічно враховуючи структурну необхідність і доцільність усього, що відбувається в природі і людському суспільстві. Кому, як не вам, пане Федькович? Я чув, що Ізидор Воробкевич почав писати німецькою мовою. Повірте, що нам, німцям, цей Воробкевич може запропонувати на стіл тільки якусь недоварену мамалижку. — Я згоден,— твердо сказав Федькович.

    — Вас не шокує, що часопис мусить бути двомовний?

    — Ні.

    — Історія неодмінно поставить вам на карб цю обставину.

    — А мені однаково, чи піду з десятьма гріхами до пекла, чи буду їх мати одинадцять. Головне, щоб між нашими чорними горами нарешті щось зродилося.

    нойбауер показав Федьковичу невеличкий томик, виданий у Відні. Федькович добув з кишені свої "лінзи".

    — Lieder aus der Bukowina. "Буковинські пісні"...

    — Я вам підпишу цю книжечку. І знаєте, я давно полюбив цей край, давно відкрив би руський відділ у своїй газеті, але мені її сконфіскують. Я й так її будую наполовину з місцевих матеріалів... — Нойбауер підійшов до робочого стола й вернувся з папкою в руках. — А це філософська праця. Хочу її назвати "Die Ideonen". Мої знайомі з Європи примусили нарешті записати на папір пущені з вітрами імпровізації.

    — Я завжди тяжко шкодував ваших думок і спостережень. Не раз думаю: бодай так пси траву їли, як у цих головах щось заворушилося.

    (Продовження на наступній сторінці)