— Такі несподіванки в його характері, — посміхнувся Федькович, думаючи: "А чи ви здогадалися заплатити Ко-билянському?" Т% мовби почувши голос його думки, Волянський сказав, що переказали Кобилянському гроші ще на десять примірників Євангелія. Одначе... відповіді не отримали. — Видно, це видання дало йому можливість зібрати кошти на якусь подорож, — зареготав Федькович. — Ти уяви собі цього чоловіка ближче. Середню освіту здобув у Станіславі на гроші батька-дяка з-під Надвірни. Батько влаштував його на теологію у Львові, та він через якийсь час махнув з-під батькової опіки до Чернівців на той самий факультет і тут прийняв православ'я. Закінчивши навчання, мандрував по Німеччині, був проповідником вільної релігійної громади в Рунге, виступав як актор, вражав усіх космополітизмом, у вишиваній сорочці виїхав проповідувати до Америки, там вивчав народну медицину, став безбожником, вернувся до Львова вчителювати і жахливо бідує з жінкою і шістьма дітьми. Знає прекрасно польську, німецьку, французьку, італійську, англійську, чеську і румунську мови. Написав, що збирається до Відня захищати докторську працю з медицини і демонструвати якісь винаходи... Повір, що борг вам поверне, навіть коли доведеться продати шлюбного персня.
— Як тобі вдається знаходити цих відчайдухів?
— Нойбауер, брат... Знайомство з Нойбауером дало мені вступ не в один чесний дім у Чернівцях. При одній оказії зазнайомився з Кобилянським, а той, вчувши мої вірші, писані німецькою мовою, за дві бесіди перекував мене до самого скону.
Вони розмовляли майже за північ. Нарешті Федькович обережно запитав Волинського, "як поживає, що поробляє" його сестра Павлина.
Волинський розсміявся.
— Вона ж тебе зустрічала з війська, братику. Напиши їй. Та й переїжджав ти через Черемош у Тюдові, чому не провідав?
— Пізно виїхав, поспішав тебе побачити.
— Павлина буває в мене щосуботи й щонеділі. Та й люди цікаві навідуються. Приїжджай як-небудь. Зрештою, будеш вертатися з Чернівців — обов'язково заходь, я буду чекати. Відчуваю, що в Сторонці ти запорпався в ріллю мовчання, бо то ні село, ні місто, усі живуть врозбіж. А в нас люди щиріші. В нас і заплаканий сміх почуєш, і сміх крізь плач — ніхто зі своїми прикрощами і радощами не криється, не дихає одиноко в пустелю. Бачив, як забрунькувалися сливи і вишні? Коли вертатимеш, тут усе забіліє, задухмя-ниться, розіллється чистими силами... Даруй, це трохи не мої слова, але навесні всі люди поети і це не смішно.
— Зовсім не смішно, — потвердив поет. — Навпаки, ми відчуваємо в цих оновленнях природи відображення власної і вселюдської катастрофи. Нас переповнює наше по-смертя. Я кажу "ми", тобто маю на увазі професійних поетів, які завжди похмуро дивляться в майбутнє.
— Але ж ви пророки!
— В майбутньому ми бачимо тільки розплату за теперішні злодіяння людей. Усі ми в цьому схожі, як сльоза на сльозу, як зажурені осінні ночі.
— Я дуже радий, братику, що ти повернув до мене з Розтоків. Гадаю, тебе ще не раз зупинить тут дорога, може, й політкуєш в мене. Тут, у долі, таки легше дихати.
Він виїхав на Вижницю, щойно заблагословилося на день. Містечко обминув, тримаючись доріжки понад Черемошем. Гнідий відпочив, досить було поторгати ногами стремена, як пускався навскач. А далі зазеленіла долина Пруту, перед обідом показалися церковні шпилі Чернівців. Він вирішив зупинитися в домі для приїжджих (Гординсь-кого для нього більше не існувало).
Поставивши Гнідого до конюшні й заплативши за три доби вперед, Федькович подався знайомими вуличками до серсдмістя. Люд його мало приваблював, хоч був ярмарковий день і серед барвисто зодягненого натовпу не було де голки встромити. Для усіх земних справ він уже виробив стійкі і точні абсолюти противенства (а може, почерпнув їх із книг і світосприймання інших); усе, що творилося поза його уявою, його не турбувало. Дивовижних сил життя, які рухали природу і мільйони істот, як Бог, він уже не визнавав. Особливо в ці хвилини, коли квапився до протестантської церкви на Біеїтизаззе37, до кам'янички Фоля-ковських, де мала кімнати вдовиця Марошані з Емілією. Там він слухав імпровізації Нойбауера, познайомився з Антоном Кооилянським, Костем Горбалем, Ізидором Вороб-кевичем; вперше почув на грудях схвильоване дівоче зітхання. Щоправда, і всю дорогу з Розтоків, і зараз його непокоїло, що трохи негоже відповів Волянському на його вигук: "Але ж ви пророки!" В майбутньому він бачив не тільки розплату, як усі ті обдаровані німці, у яких він вчився і які після революції сорок восьмого року зреклися усього, закопалися в темні закутини власного духу і тепер один за одним конають то від сухот, то від самоти. Він вірив у величне торжество людського майбутнього. А караючі очі Немезіди ніколи не дрімають.
Вийшло якось пихато, ніби заговорив із вселенської ночі небуття, вертаючись месією.
Церква. Будиночок Фоляковських. Він не збирався туди заходити. Пройшов у двір, вмостився на лавочці проти вікон у колишній кімнаті Емілії. Якось у холодний присмерк пе-редноворіччя Емілія мовила словами Брингільди: "Страждання любові відкрили мені очі в скорботі: я побачила кінець світу".
Він соромився говорити з нею пишномов'ям. Ця стихія належала Ернсту Нойбауеру, і навіть Кобилянський та Гор-баль у присутності "блискучого німця" трималися скромно. "Вічно жити, вічно творити, вічно любити", — міг сказати в цих покоях тільки Ернст. Чи: "Любовний трунок смертельний".
Риторика. Але золоті то були години. (Треба сказати, що, покинувши покої Емілії Марошані, Федькович пускався в такі нетрі загальників і "високодумних" категоризмів перед своїми вістовими, що ті просто бовваніли перед ним. Згодом червонів мов рак, але всілякі премудрі "формули" ще довго бриніли в голові).
— Тут ми разом, Еміліє, — промовив він тихо. — Душею і тілом разом, моя кохана і незабутня. Ти чуєш мене, Еміліє? Хто любить, той не зречеться. Не забудь і мене,
Еміліє, в коловерті своїх балів. Любов — це наша остання опора.
Він проблукав вулицями міста до самого ранку. Так колись пробродили, розмовляючи, з Костем Горбалем. Кость із тих людей, які все життя невтомно прагнуть тільки високої і чистої людяності. Сердечний, завжди веселий і свіжий, на життя він дивився, проте, серйозно і тверезо. Зібрав чималу бібліотеку, знав безліч пісень. Жили вони з Кооилянським на одній квартирі. Якось привели сюди Федьковича, і той жахнувся: два ослінчики, застелені складеними ряднами, й по подущині на кожному, решта простору завалена книгами.
— Три дні тому з друкарні "Вісник" Вислоцького-Зборі-вського з Відня, а це Бгіеппік ІлЧегаскі"38. У "Віснику" мало вістей, а в "Огіегшіки" мало про літературу. Та ось бібліографічна оцінка поезій Тараса Шевченка. "Хату" Ку-лішеву читав коли-небудь? "Пісні народні", зібрані Максимовичем? "Історія Русі" Маркевича... Я, брате, з самого дитинства бідую і скуповую книги.
Горбаль заробляв на прожиток лекціями, які читав для селян. Поступово склав іспити за гімназію і виїхав до Львова. Наступного року закінчує університет, збирається видавати літературно-науковий часопис.
— Ти знаєш, що мене здивувало в Чернівцях, коли я приїхав сюди вперше? — запитав Горбаль того ж вечора, звертаючись до Федьковича.— Що довкола розмовляють лише німецькою і польською мовами.
— У вашій Тисмениці з таким не зустрінешся, — розсміявся Кобилянський.
— Я спалив би свою Тисменицю,— похмуро одрік Горбаль. — А русини знічено вбирають голови в плечі і соромляться рідної мови. Лонгин Лукашевич приніс мені на кілька днів "Слов'янський народопис" Шафарика. Візьми на одну ніч. Почитай, ти ж темний, онімечений солдат. Завтра принесеш, домовились? — Горбаль говорив швидко, мовби захлинаючись. Обидва з Кобилянським запустили довгі попівські пелехи і бороди, ніби маскувалися під святих отців. — Якось Лукашевич відпроваджує мене додому й каже, — вів далі скоромовкою Горбаль, — що бродить по Чернівцях неприкаяний гуцул-офіцер, який вправно малює німецькі віршики. Високого зросту, русявий... Показує твою баладу, присвячену Емілії Марошані. Читаю — по-німецькому навіть чудово. Ти вже забув, які мама пісні співала?
— Не знаю я, браття, ні літератури, ні історії нашої, — з гіркотою в голосі признався Федькович.
— А ми живемо в світі бажань і прагнень,—заходив по кімнаті Кобилянський. — Навіть перед могилою ми не звільнені від необхідності знову й знову народжуватися. Тим паче коли все слов'янство вступало в еру свого відродження. Ти відчуваєш у собі джерело життя? Ти віриш у життя?
Вони його не старалися ні принизити, ні знищити. Гор-баль мав незвичайний дар пізнавати людей, їхні вдачі і вади. Він якось сумовито поглянув на Федьковича і спокійно мовив:
— Розбудись, товаришу. Твій талант і розум повинні належати тій землі, яка тебе викохала. Приходь, будемо помагати. Важко підтримувати те, чого нема. Тебе ще не забальзамували тевтони, а Нойбауером захоплюйся, та не наслідуй.
Через кілька днів Кобилянський проводжав Федьковича від Емілії Марошані на його квартиру. Федькович раптом зупинився посеред вулиці.
— Не спав я ці ночі...
— Після нашої розмови? — співчутливо спитав Кобилянський.
— Так.
— І до чого додумався?
— Не бачу, для кого писати. — Федькович підступив до ліхтаря. — Почитай, цю думку я написав у таборі під Кас-сано.
(Продовження на наступній сторінці)