А ти спочиваєш, наш вінчаний пане, Як серце вбивають, тебе і не чуть...
Федькович писав спонтанно. Спершу думка-ява, тоді почуття, а далі його не цікавило. Голос його поетичної душі і мислі перебував у динамічній рівновазі з ритмами часу: починається новий день — і на нього мовои накладають вже готові образи як продовження інших образів, як новий день є наступником дня вчорашнього. Кожна деталь реальності, переломившись у свідомості на якісь призми поетичного Я, тут же перекладалася на просторові и часові асоціації, як нотні знаки переливаються в мелодію. Це не були виплески, а був безперервний процес творення. Та приречений на мовчання. Будьте прокляті, німі епохи! Маєм-роз-маєм, квіткою черемхою будемо самі по собі, самі для себе, як у чужині чужинці.
Не шкребися, доле, у сліпе вікно.
Мовчу.
Знову мовчати, бо що вдієш!
На німецьку колись згодом перейду, щоб... топтати під своїми ногами всіх в'язнів землі (звинувачення Антона Кобилянського). Антон—романтик-анархіст, та й годі. Він гидливо сплюнув, коли Федькович відповів йому словами того ж плачу: і врятованого не було, а мене самого Бог камінням обтесаним обгородив і дороги повикривлював. Тоді в моді були писання. Кобилянський здивувався, що якийсь зацькований підофіцерик з гуцулів живе в тій же, насиченій, намагніченій нездобутими ідеалами, атмосфері. "І поставив мене, наче ціль на стріли... до нирок", — додав спокійно Федькович. Вони люто посперечалися, та вже не як бунтівні рятівники-просвітники, а як конаючі в безвиході протестанти. Федькович переконав Антона, що в його становищі йому не залишається нічого іншого, як "підставити щоку тому, хто б'є, а хто б'є, нехай ганьбою своєю насичується, я не засмучую цим людських синів". Може, ця перепалка й вивела їх обох на шлях довголітньої дружби. Здається навіть, що так витлумачене непротивенство лягло в підвалини багатьох Антонових промов і проповідей.
А тецер у гори! Шкода Нойбауера, та допомогти йому несила. И до біса з тими їхніми жінками паскудними, яких давно обміняно на жолудь з дуба. То справді повна ницість історії, коли й незначні кроки до поступовості залежать від примхи якоїсь Емальгари. Не було Мухи, Кобилиці, Дов-буша, не було Шекспіра, Гете і Шіллера, все зневажено через нікчемні непорозуміння, немає ні історії, ні розуму. Моє життя — теж слабке місце в долі мого народу. Федькович гірко посміхнувся, сідлаючи Гнідого: Кобилянський пообіцяв його вбити власними руками, якщо коли-небудь посміє перейти знову на німецьку мову. Не так усе це просто з темряви нашого чорного яру.
В гори!
Коли дивитися на людину поза зв'язками з живим світом, то людина черв'як. Поплазуємо ж у передвістях ранку й одної віри. Кочерга — до печі хазяйка, та печені голуби не летять до губи.
До Волянського вирішив не повертати: було порожньо на серці, й думав, що скріпиться роботою. Коли їхав, згадки про Кассано розбурхали кров. Це ж треба було домислитись — кинути лепони сиріт на загони Гарібальді! Зрештою, цих же сиріт з рушницями вертали щоразу до Чернівців і російського кордону, коли віденські стратеги потерпали за можливість проходу російських військ на Балкани через Буковину під час Кримської війни. Гренадери сорок першого галицько-гуцульського полку стояли і тут в резерві проти подільських уланів із-за Дністра. Тут улани, там волонтери — чи не все одно? А й ні!
За руський край загинемо, За руськую волю.
Ні шупарський подоляк Іван Крук, ні підгірняк Федько Пасічник не хотіли вмирати за Габсбургів. Чи це не було для поета наукою — кров'ю? Та за що іх посікли французи під Вероною? А під Міланом, поблизу містечка Ма-дженти! Генерал Карло Урбан, який командував набагато численнішим австрійським військом, після програної баталії схибився розумом. Не встигли очухатися, як розсікли рештки розбитої армії волонтери Гарібальді. Майорові Кас-пшицькому відрубали руку, його знайшли під горою трупів третього дня після кривавої сутички під Кастенедоле. Тоді різанина під Сольферіно, недобитки з сорок першого полку зчепилися з недобитками якоїсь французької частини за трупи й поранених на полі бою, бо за ніч і тим, і тим треба було звільнити місце для нової різні на світанку. Поле стогнало, під черевиками чавкала кров. Австріяки втратили майже три тисячі вбитими, й одинадцять тисяч дістали поранення. Зчепилися з французами, бо не могли відрізнити скривавлені мундири...
Не змогли розділити пекучий сморід ран і смерті, не могли поділитися трупами й каліками, не те що землею, сльозами жінок й плачами осиротілих голодних дітей. Довелося сліпому відрубувати від оскаженілих французьких резервістів оскаженілих кріпаків — побратимів з Понад-збруччя і Карпат. Похоронний відділ капрала Федьковича на світанні відійшов у повному складі, та кого, розсіченого, з французів прикрила ніч люті і смерті на тому боці — тільки Богові відомо. Убивав чи не вбивав? Убив чи не вбив? Кого і скільки поховала темрява на тому боці? Чи можна це поховати в забутті, в горілчаному чаді, в безумстві каяття й безумстві подиву: чому? За що? Хто ми?
Сміттям й огидою нас ти вчинив між народами.
І я піднімаю до тебе руки за душі немовлят, що гинуть на розі всіх вулиць. На землю печінка моя виливається, і день твій для мене ведмедем годуючим став...
Новобранчики-соколи Займив цісар в чисте поле, На лукаву Італію, На кроваву баталію, Ой та не мало, та й не много, Лиш триста тисяч без одного, А все хлопці, а все руські, Під канони, під французькі.
Господи, воля твоя безмежна, та скільки я їх знав і знаю, готових до іншого:
За руський край загинемо, За руськую волю.
А тим часом пророки твої провіщали для тебе марноту й фальші, щоб долю твою відвернути в вигнання... У гори!
Кочерга — до печі хазяйка, але й тут печені голуби не летять до губи. Навіть Волянського не хотілося бачити. Та Верона, те Кассано! Спогад на спогад, як день на день, а Іліади нема й, мабуть, не буде. Але щось мусить лишитися! Мусить. Як та сліпота в батька, у Чернівцях, після Італії. Він вирішив прихистити каліку-сина, сліпого сина, й цим очиститися перед сумлінням за те, що заслав сина в криваву Європу. Довелося з солдатами відбирати в батька немудрі походні речі. Побачивши обох цих сліпців, Кобилянський написав у щоденнику: вони були надзвичайно схожі — син і батько. Більше того, вони були рівні як особистості і обидва, ненавидячи один одного, один одного жаліли.
І було в житті багато подій, лиш не було життя. Не було, милостиві перепаночки.
Із першого порогового перевалу до вічного царства гір виднілися верховини Магури, Біскова, Кінашки, а далі вже вгадувалися за серпанками землі і пам'яті Розсічний, Сінна, Букова, Ванчин, Пліша, Магура-друта, що вище, Скипова. А там, ще далі, у повному невираззі Лозова, Яровиця, Ко-зарка... Поверхами поставали гори одна над одною, як атланти Венеції. Ось чому не закінчує смерть людську дорогу. Ніколи несправедлива не уб'є прагнення зазирнути за обрій, бо й там піраміди.
Скільки поховано на скитах!
І все-таки він тут ще жив. Якийсь новий Дюмлер на Унтер-ден-Лінден сплохував, збанкрутував, треба чогось чекати, якогось неіснуючого життєпису капельмейстера Иоганнеса Крейслера в малоісторичних історіях кота Мура. Нойбауер сплохував! Треба списуватися з галичанами, інакше часопису тут не підняти, це єдине, що тут потрібне більш, ніж якийсь там Федькович.
Треба піднімати це крок за кроком, чин за чином. А коли вмреш, Федьковичу, позамерзають кларнети і зустрінеш небо своє покинутим, без ключів від планети. Як Гординський.
"Боялися його, як Господа-Бога, — свідчив про нього згодом один з гуцулів. — Він був хитрий, а для хлопів тиран. Перед ним усе тремтіло. За сто кроків здіймали капелюхи".
Ось яким був батько. Доброго сліду не полишив у людській пам'яті. Не зраджувала його мама Дашкевичка. Куди вже було зраджувати! А він тримав любасок на перевалах, волік кар'єру і був з цього мудріший за інших.
Мати нас тільки пестила...
Іван Ганицький спровадив до катуші волонтерів Кобилиці й за брата Івана давав Йосипові-Юрію гроші на реальну школу. Щоб грамоту в гробі заслужити. Кгеівпаирі-зспиіе! КОЛИ Гординський переїхав до Чернівців і влаштувався службовцем магістрату, Юрій пожив із ним три місяці, й довелося втікати. Воля-неволя, люба-згуба, плач крізь сміх і жаль до могили... Ото й дитинство.
Ото й дитинство!
Призимець весни.
Батько ходив у польсько-панській ноші, а я гірко бідував. Чи не маю я права скаржитися, коли скарга — моє життя?
Я бачив тільки ревнощі, нарікання, бійки і чвари, лишався тим, ким мене народили, та вони сказали, що я ніким не був і ніким не стану. До купця писарем оддали, тоді в мандри витурили і вік занапастили, тоді, рятуючи, вперли до шаблі цісарської рятувати на нічийному перед новим побоїщем полі сирітські голови наосліп, ба, як офіцера, навчили рубати шиї, забувши, що трон моя чужина. І під знаком цим все! Як офіцер, я справувався перед вищими чинами, бо за моїм плечем стояли сироти з Поділля і Карпат. Я. був чемний і упрохував чемно триматися своїх солдатів. Але мені купили вищий офіцерський мандат й призначили до другої, вищої, компанії гренадерів, щоб осліплими очима краще рубав повстанців Гарібальді. Бачили в мені внутрішню інтелігентність...
То звідки ж, пане-брате, взятися поезії Вергілія? Зима в зимі настала!
Згадую знову і знову Івана Крука з Шупакри, хлопців із Чокова. Був я, здається, плаксивим парубком у солдатах. Та й сліпий голови їм рятував. Вояк — сиротина цивілізованого світу. Підпорісник кривавої долі. Браття, став я нишком казати, наводіть розум пережити цю лиху годину.
(Продовження на наступній сторінці)