— Мова чиста, народна. На жаль, у чеській транскрипції. Федькович зітхнув.
— А це мій армійський щоденник з торішнього походу. Поки що тільки на це зважився.
— Слава Богу, що сам за себе взявся.
Наступного ранку примчали до Федьковича обидва: і Кобилянський, і Горбаль. Припечатали долонями два стоси книг на столі.
— Думка "Нічліг" не шедевр, — сказав Кобилянський, — але і її спробуємо надрукувати. Готуй мені добірку з п'ятнадцяти-двадцяти поезій, в мене є одна задумка, завтра ти станеш знаменитістю. Якщо маєш час, я тобі з пам'яті прочитаю кілька віршів Шевченка.
— Прошу! З великою радістю...
Не вшилось, що з того дня минуло два з половиною роки. Кобилянський і Горбаль виїхали з Чернівців, і місто мовби осиротіло без них — непосидющих, метких, комічно-дотепних і непоказно-мудрих у кожному вчинку.
Федькович з нудьги пройшовся до щовбів, де закладали фундаменти під митрополичу резиденцію. Гакман замислив якусь грандіозну споруду. Горами стояли складометри паленої цегли, штабелі дерева, незважаючи на ранній час, копошилися сотні будівельників. З відстані здавалося, що тут зводять піраміду.
— З усього видно — щось на віки робиться, — сказав Федькович до гуцула із скринькою столярних інструментів, який прямував до обгороджених штахетами рівчаків, де закладали фундамент.
Гуцул запалив люлечку, ствердно покивав головою.
— Переживе наших праправнуків і їхніх правнуків.
— Що ж тут буде?
— Палац єпископа, семінарія, семінарська церква, дім для приїжджих, парк. Будують по-столичному. Резиденція посяде всю місцину аж до лісу. Править роботами чеський архітектор Иозеф Главка. Двадцять літ тому, ще хлопчиськом, я тут ратушу опоряджував: вікна, двері... З ненем і двома братами найнялись. Гадалося, що це Візантія. Але справжня Візантія тут з'явиться, — показав рукою на муравлисько робітників на розритому пагорбі.— В Італії закупили мармур, вже випалюють різнокольорову глазуровану дахівку. Будівництво розраховане на п'ятнадцять років.
"Гакман зітре стару історію краю,— подумав Федькович. — Вона й так маловідома від Мухи до Вишневецько-го і Кобилиці, а цей німець добереться і до Певтінгерових таблиць".
— Як вам платять?
— Несогірш. Та жити ніде. Сам я з Глибокої, на неділю доїжджаю до дітей, а тут зафрахтували дерев'яні блощичники, нема від кліщиків спасу. Та вже закладають в лісі бараки, якось літо переб'ємося, а тоді побачимо. Ще у вірменській церкві є для мене діло. За різьбу платять вище, може, на зиму знайду помешкання в старому місті і наймуся до вірменів.
Мовби перейнявшись досадою і настроєм глибоцького різьбяра, Федькович знову простував до своєї "молитовні" на Біепн дое. Насмішка долі втамувалася навіть у назві провулка. А доля причаїлась за темними, давно не митими вікнами, і було в неї довгасте обличчя з горбкуватим носом, як у того гуцула з Глибокої, і тримала в руках дерев'яну скриньку з інструментами, мовби наготовленими для того, щоб тесати домовину. Сміх її тривав уже довго і застряг в горлі, вона не могла дихнути, лиш схвально хитнула йому головою. Він дивився на неї непорушно, як в день остаточного розрахунку. Тепер він її не боявся і не вірив їй. Сімнадцять років тому, коли він утікав у Молдову, в незнайомому місті його спіткала ніч і він заблукав саме в цей дворик і пересидів до світанку на цій дубовій чи буковій лаві. Він погладив відполіроване чиїмись ліктями бильце. Згодом, аж доки Нойбауер не привів його до вдови Марошані, він ніяк не міг розшукати цю закутинку, але, буваючи в Емілії, не смів поглянути крізь вікно на лаву, де колись знайшов прихисток.
Він утікав до Молдови ошатно вбраним паничем, стегно його зігрівав гаманець з "дарунковими срібняками", та почував себе нещаснішим за каліку-бродягу, який вхопив його на вулиці за руку і щось слиняво белькотів, намагаючись повести за собою, тому й довелося забігти сюди. Може, ще тоді тут оселився його невмирущий смуток? Бо, коли Городинський-батько привіз його до Чернівців, він уві сні оплакував маму мовби на цій лаві. Батько побоювався, що він зіслизне від нього, як тільки трапиться нагода. Вирішив переказати мамі, щоб приїхала до нього в Чернівці. Вибралися її стрічати аж за Сторожинець, і десь в корчмі чи бо на деординському набрехали, що Дашкевичка ось-ось підкотить на бричці свого коханця, стражника Воронки. І справді: віз маму Воронка. Дома Гординсь-кий збив Дашкевичку до синього м яса.
Юрій вибіг за урядником, і той ледве одірвав мандатора від напівпритомної жінки. Мати вранці пішла шукати підводу на Сторонець, а батько замкнув його у темній комірці, і він крізь сон плакав від кривди і жалю, проклинаючи весь свій рід.
Минуще все.
Неминущі тільки кривди.
До лавчини підчовгала і майже зі скрипом вмостилася на краєчку якась бабуся з кошиком, наповненим пучечками фіалок. Ступивши в дворик, вона з острахом глипнула на офіцера з шаблею, що не зводить ока з порожніх вікон будиночка, одначе вирішила, що вертати назад пізно, й зважилась перепочити будь-що-будь. Вона не дивиться на Федьковича, її починає долати солодка стареча сонливість. У кутку дворика пака для сміття з бляшаним віком; на віку гріється біла, з чорною мордочкою кішка. Сонце припікає по-літньому зблизька, навіть скупа травиця в дворику ніби готова влягтися й віддатися спогадам про події, яких ще не було в її житті. Дворик наповнений терпкими й вологими пахощами фіалок.
— О-о-о, danke schön! — чи то Богові, чи незнайомому офіцерові дякує бабуся, важко зводячись. І ні з сього ні з того додає: — Motten fressen die Kleider und Sorgen das Herz39.
Федьковичеві нічого на це відповісти, тільки відчуває, що й запах фіалок кудись щезає, як запах поцілунку після несподіваного ляпаса, коли дівчисько раптом отямлюєть-ся, збагнувши, що це тільки початок, а серце вже готове вискочити з грудей. "Не забувай, Еміліє! Не забувай!"
На вулиці лаються перекупки. Очевидно, стали поряд з кошиками фіалок, воюють за дверну нішу чи ріжок будинку. Ці ніколи не стомлюються від свар. Одна костить німецькою, друга польською, і всі одна одну розуміють. Голоси ще молоді й верескливі, бабусиного не чути. Кішка обережно зіскакує з віка смітниці і несе важкий живіт кудись у потаємніше місце.
"Може, життя треба любити таким, яким воно є? — думає Федькович. — 3 любов'ю, розлуками, чварами, війнами, беззаконням, обкраданням усієї світобудови; з аутодафе, розстрілами за неіснуючу зраду, з политим кров'ю бруком і загидженими камерами смертників; з пограбованими гробницями і порожніми містами після винищених цивілізацій? Може, слід погодитися з історією: жорстоке минуле, зловісне сучасне, моторошне майбутнє?" Йому пересохло в роті. Він випив виноградного соку за рогом будинку (молдаванин продавав сік, черпаючи його кухлем просто з бідона) й вернувся на лавочку.
"Не забувай, Еміліє... А може, все, що я бачу, чую, про що мислю, давно забуте, вкрите імлою Вавилона і попелом Карфагена? А може, й нічого не було? Тільки мої сльози на цій лаві? Проте й сліз моїх тут не пролито. Мені лиш примарилося, що я несподівано опинився на цій лаві-при-хистку бродяги і втікача".
"Погана дружина нездатна стати доброю матір'ю, — вчувався йому голос оскаженілого Гординського. На материне тіло сипалися його важкі кулаки, і він знову репетував: — Не побачиш його більше, огидна гергепо. Не дам хлопця псувати..."
Коли вони верталися з Молдавії ("мене без пса з Молдови видали"), Гординський скаржився, що в нього дуже тяжка форма туберкульозу. Перед тим і Юрій пережив крупозне запалення легенів. Його охопила паніка: він раптом відчув, що вмирає поруч з ненависним батьком, потворною "любою-згубою" його великої і щасливої родини. Він умирав від жаху перед страхом умерти поруч із ним. Торік в армії він знову захворів на запалення легенів, та його не охопив переляк, і сьогодні ще мав у кишені листа до Данила Танячкевича у Львів, де лиш по-людському сумував: "Тепер лиш би жити, але що з того, коли здоров'я нема. Груди мене дуже болять..." Він лапнув по кишенях. Тут виявилося два листи до Танячкевича: того, що написав ще в квітні, він забув віддати поштарці. Ходив у гуцульському "лу-динні", а лист пролежав у шинелі більше місяця. Він вирішив перечитати оба листи, можливо, переписати заново. Зробить це ввечері в домі для приїжджих і постарається поспати, як спить безтурботне немовля. А поки що треба трохи поквитатися з минулим і скинути з себе оціпеншня.
Перша квартира Адальберта Гординського, де три місяці прожив Юрій у неспокійному сорок восьмому році, містилася за два квартали від цього дворика. Забрав його Гординський тому, що син не міг пережити смерті сестри Марійки. Вона вмерла на тридцять першому році життя, була калічкою, до церкви носили її в кріселку.
"Вона так зворушливо співала, що каміння плакало".
(Продовження на наступній сторінці)