До річки вони зійшли мовчки. В долину місяць ще не зазирав, осяяний був лиш засмоктаний ліщиною скит і сріблом віддзеркалювала вода, ніби там днів таємничий світ. Сільська доріжка прискала з-під ніг пилюкою. Високі, сплетені із лозини тини нараз обірвалися, і після тунельної прохолоди вулиці на них теплом дихнула ріка.
Марта розгорнула млосним жаром наповнений намет. Тітка, якій належав городець, лишила туристам молока і пляшку гасу для ліхтарні. Вода у відрі, де стояла банка з молоком, була ще свіжа, недавно з криниці.
— Ой, яке студене і пахуче!
Марта пила молоко просто з банки, потому передала Юліанові. Він весело кумгикнув і припав до банки устами. Вони розсілися в протилежні кутки. Минулої ночі Юліан спав біля намету, а вдосвіта, коли пішов купатися, Марта швидко постелила на двох і зашнурувала отвір. Юліан дивився на язичок золотистого полум'я під склом ліхтарні, видно, не сміючи озирнутися ні на Марту, ні на завчасно влаштоване шлюбне ложе. Мартою теж все далі опановувала тривога. Не в стані здолати її, вона вийшла з намету. Небо було засіяне зорями. Над горою показувався місяць і, здавалося, пригасав, розчинявся у долині. Блакитно, неземним вогником світився куток намету, де стояла ліхтар-ня, темніла тінь непорушного Юліанового плеча. Марта зійшла до ріки і вмостилась на плитці. Задумавшись, вона не чула, коли Юліан поклав біля неї клуночок з вбранням. З клуночком, наче його несподівано могла загребти зливна хвиля, Марта вибігла на берег, переконавшись, що Юліан на місці — він приніс від вдовиці столик і ослінчик і примощував біля намету, — пішла переодягатися, їй ставало то смішно, то прикро, то сердилась на себе, на Юліана і на весь світ. Верталася мов тінь, не чуючи під собою ніг. Шелестіли на грудях шовкові стяжки.
Юліан не пив спиртного. Марта здивувалася, побачивши повні келехи.
— Ти вирішив затемритися на своєму весіллі, — сказала Марта, всміхаючись, їй самій уже хотілося розвіяти тоскність чекання.
Юліан розвів руками:
— Мені не вдавалося налити порівну.
Марта поцілувала його першою, і він пригорнув її; трохи похиливши на одну руку, другою обняв за стан, наче збирався кудись нести.
— Це схоже на бунт проти світу, — прошепотіла Марта.
— Ні, я гадаю, ми чинимо так, як нам мило, без сторонньої волі.
— Як ти розкішно накрив стола! Я серйозно, Юліане. Серйозно. Божественний... Село вже спить...
— За щастя, Мартусю...
— За щастя, Юліане. До дна?
— Так.
— Ой, багато.
— За щастя.
— За щастя, Юліане.
— Ти надзвичайно гарна. Надзвичайно... Цей образ...
— Не треба, —— перебила його Марта. — "Колись" — нема. Є — "тепер". Не зміркуй, що я підладжуюся під твою вдачу. Це не штучно, Юліане. Так склалося... Напівжартома і аж занадто серйозно. Та я відчуваю на себе повне право...
Марта весь вечір побоювалася, чи спіймає нагоду для останньої фрази. Миро ся Коваль сказала їй тихцем, що такого права не відчувала, ставши з нареченим віч-на-віч; випадкове захоплення як вихор змело її невинність. Тому-то для Марти ця фраза мала додатковий зміст. Вона запитливо поглянула на Юліана. Щось його немовби насторожило, і він очікував потупившись. "Скільки підлоти в житті, — подумала Марта, — а формул для їх заперечення не склали. Сказати о навпростець: 'Я перед тобою чесна, Юліане..." Одначе навпростець несила сказати. Прозвучить — як зойк нескромної гідності. Мабуть, того, що чесність повинна сама собою розумітися. Тим часом її немає у дев'яносто із ста, і про це доводиться говорити... Миросину невинність забрав жонатий (майже всі гімназистки перший раз грішили з жонатими, юнак не вміє показати, що жадає тебе)... Юліан жде сповіді..."
— Чого ти мовчиш, Юліане?
Наче прокинувшись, він окинув її швидким поглядом і усміхнувся.
— Все гаразд. Все прекрасно.
"Якщо в тебе виникли підозри і ти вирішив: "Що ж? Нічого вже не поправиш..." — то ти скоро розчаруєшся".
Марті хотілося переконати його, що в гімназії вона жила замкнено, просиджувала над книжками або муштрувала себе, щоб стати людиною цього світу, проте не стала: забракло відваги. Згодом пересвідчилась, що небагато втратила. Нараз їй стрельнуло до голови, що Юліан, мабуть, спеціально придумав оцю втечу. "Ти викрав мене з міста, з моєї міської молодості, маючи сумніви, привіз туди, де панує непорочна краса, щоб створити ілюзію чистоти..."
— Про що ти знову замислився, Юліане?
— Я дуже довго мріяв про ці хвилини, Мартусю.
Марта в душі зітхнула: 'Ъоже, як легко зіпсувати щастя! Видно, воно таки не має сталої межі. Кожен помисел і кожний крок — ніби кладка через прірву: схибнешся — впадеш з одного боку, не втримаєш рівноваги — полетиш з другого..."
— Ну, Мартусю? — Юліан підняв чарку.
Злегка дзенькнули келехи. Юліан тричі поцілував Марту в уста. Коли Марта пила вино, слух її уловив далекий гомін. Поклавши на столик порожній келех, вона прислухалась, мов благаючи захисту, торкнулася Юліанової руки.
— Рибалки на Дністрі,— пояснив Юліан.— Світ зайнятий власними справами, моя дружинонько. Сюди ніхто не прийде...
Глава IV
Марта задула свічку. "Він, як завжди, мав рацію. Якби ми повінчалися по-людськи, мені не давали б спокою, або теж запроторили б, або примусили зректися чоловіка".
У темряві ця думка була реальнішою, ніж удень, ставала опорою. Марта посміхнулась. "Все навиворіт. Кость Грушевич якось сказав: "Література нині нікчемна, але й вона тримається логічного курсу еволюції, тоді як життя намагаються вперти у колію вигаданих закономірностей". Претензійно, як будь-що в Грушевича, але... Здається, гримають... Чого це Марселла не спить?"
Після того, як Марселла поселилася у новій кімнаті, їх стосунки з Мартою дещо поліпшилися. Розмовляли не часто, особливо відколи забрали Юліана (Марселла про щось, видно, здогадувалася), і бесіди торочилися про Марселлиного ангорського кота і щурів, але й це вже щось означало.
Марселла безтямно любила цього мохнатого, здичавілого од старості звіра. Кіт був суворий. Його ніхто не смів ні погладити, ні посварити — він не розумів і не приймав ласки і був мстивий. Навіть коли сама господиня наближала палець до його шерстюги — він випинав шаблею хвоста і щирив зуби. Очі його спалахували дикою люттю. Але той же Барсик шанобливо проводжав господиню до трамвайної зупинки, а згодом якимось дивом здогадувався, КЬпи вона має надійти, і йшов їй назустріч. Ходив він сквапно, наче щадив кожну мить, одною и тою самою стежкою. Ночами барабанив у ринвах, щось винюхував, вистежував, хоч до щурів у нього не було діла, наче вклав з ними умову: ви чиніть своє, я — своє.
У "покої"" самобутній і владний кіт диктував свою волю. Проте не переступав певних меж, і Марселла хвалила його за це. В такі хвилини Барсик довірливо дивився на неї, але коли-не-коли зблискували поблажливі іскорки в очах. Кіт мовби казав: "Достотні котячі мотиви вам не розгадати".
Марта зачинила кухонні двері, збираючись лягати.
— Пані Марто! — слабо покликала Марселла.
"Пані Марто!.." Дівоче прізвище Марта недолюблювала, і це, мабуть, відчували. А на Юліанове вона не мала права. Ніби змовившись, усі гукали: "Пані Марто!"
— Що, пані Марселло?
— Ой...
Марта щосили смикнула ручку, одначе двері не були зачинені. Під іконою Богоматері горіла лампада. У кімнаті не топлено, ніякого запаху, цілком здорова Марселла сиділа між подушками на широкому двоспальному ложі.
— Вибачте...
— Зайдіть, пані Марто. — Господиня бликнула розгубленим поглядом і потупилась, наче було їй соромно. — Чогось мені дуже прикро, пані Марто. Не знаю, як і пояснити.
— Ви стукали в стіну? Марселла кивнула.
— Я вирішила, що кіт бешкетує, ваш Барсик.
— Він десь запропастився, третій день не видно.
— Надибав пару, — посміхнулась Марта. "Почнемо з кота. Маленький вступ, потому я зітхну і спитаю: "Що ж трапилося, пані Марселло?" Скромний обряд доброзичливості..."
— Негідник. Щури скоро будуть вуха обгризати. Братові порадили наставити пастку, спіймати сім щурів і почепити пастку на гілляку. По тижню часу щури пожеруть один одного, лишиться найзапекліший і найвитривалі-ший. Тоді цього щура треба випустити — розжене ціле стадо з-під будинку.
"Боже!" — Марта внутрішньо здригнулась.
— Після неволі той щур привчиться жерти своє плем'я. "Веселий вступ!"
— Та з обійсть не рушить. Маєте безплатного вартівника.
Марселла готова була доплести ще якусь бувалицю в цьому ж роді, і Марта спитала:
— Що ж трапилося, пані Марселло? Вийшло холодно і трохи згорда.
(Продовження на наступній сторінці)