— Навіть щонайкраще, зятю. Я хотів спокусити вас. Чуєш, Марто? В моїй хаті балачки про політику заборонені. Ще торік можна було сказати, що в мене парламент. Тепер у моїй хаті нема політики. Нема й не буде.
Стах поклав долоню на батькове плече і затягнув, сміючись очима:
До першої ходив я, А другу я любив, А третю чорнобриву До серденька тулив.
Четверта була моя, А п'ята кохана, А шоста тая дівчина, Що листи писала.
До сьомої звечора, До восьмої — вночі, Дев'яту поцілую, Десяту у вічі.
Одинадцяту дівчину На прогулку веду, Дванадцяту дівчину До шлюбу поведу.
— Стій! — зарепетував батько. — Далі не можна. Оленка прошепотіла:
— Він мало хлопцям голови не порозбивав, але таки віднадив від політики.
— Ще куплет, — заблагав Стах. — Дозвольте.
— Стаху, го-о-ді!..
— Я вас прошу.
— В чуже не заїдеш?
— їй-оо, що ні. Мені жаль: тут такі колінця!..
Дівчино, дівчинонько, Ангелику ж ти мій, Як я тебе кохаю — О Боже, Боже мій...
Стах проспівав цей куплет тричі, і батько погрозив йому пальцем:
— То не Господь над тобою змилосердився, а дідько. Тебе треба було на смерть затоптати.
— Ми ледве виходили Стаха, — каже Оленка. —Тепер війтом у нас Калюш, він з колоністів. Наїхав на Стаха бричкою серед білого дня. О, я думала, що лишуся вдовою. Навіть злотого не дав на мазі. Що — будеш скаржитися? Кому? І взагалі...
— Що то за змова, дівчата? — гримнув на нас батько. — їжте, бо голубці повилітають з тарілок. Завтра будете пліткувати.
— Я кажу, що Стахові не можна співати, — злукавила Оленка. — В нього ще в грудях поколює.
— Хіба я силую... Марто, які там вістки про Вічного Жида?
Я спантеличено повела плечем.
— Він нібито на схід подався. Позаторік об'явився в Німеччині, тамтого року його виділи в Кракові — казав, що рушає на Волгу, а відтак забереться в Японію.
— Де їй такі дурниці в голові, — заступилася за мене мама.
— Дурниці? — батько скипів. — От тобі маєш! Подейкують, нібито Пілсудському прорік усе, що має бути, на двадцять років наперед. Від того Пілсудський став дуже спокійний і певний себе. Виходить — двадцять років нема тут чого рипатися, бо це лишень знищення. Нема сили проти сили, навіть нечистий дух не поможе. Розповіж-но, Антоне, як Федько Швара біса купував.
— Я ж тоді був на заробітках і довідався з чужих уст. Нехай Іван. Іване?
— А помочити горло дасте?
— Досить з тебе, — запротестувала Стефа.
— Оповідай, — подав йому батько надію.
...Десь Федько Швара прочув, що селянин з Онута має чортика і живе в достатках. Чортика в Онуті прозивають Онуфрієм. Резиденція Онуфрієва на горищі, там він днює і ночує, а треба дядькові, приміром, двісті злотих — каже тихо в сінях: "Онуфрію, так і так". Вертається до хати, а гроші на скрині. Дізнався про такі дивації Федько Швара і якось розповів своїй Катерині. З тої хвилини і в Федька, і в Катерини одна гадка: де роздобути Онуфрія? Це про-нюхали сільські парубки. Іде ввечері Покровин Тиміш до Швари, каже, що напитає Федькові Онуфрія, якщо буде добрий могорич. Можете собі уявити, як Федько з Катериною втішилися. Наступного для ніби лиш для них зійшло сонце.
Федько купив пляшку монопольки, Катерина засмажила курку, і недочекаються вечора, бо має прийти з Онута Тиміш — поманджав на вивідки. Смерклося, Тиміш барабанить в шибку.
— Той дядько, — каже, — страх який скритний. Треба до нього підібрати лаз. А ще гірше, що боїться. Ви ж знаєте: дефензива за такі речі по голівці не гладить, І вам, Федоре, не завадить бути обачним. Я думаю, треба якийсь час вичекати.
Федько тямуще кивнув головою, а в душі мало не співає: є, значить, чортяка, хоч і нехрещений. Монопольку на скриню, хліб, огірки, смажену курку: "Прошу, пане Покрово".
Іван умовк і хитрувато позирнув на батька.
— Прошу, каже до Тимоша. Пийте, закусіть. Коли Онуфрій буде в мене, я його намовлю, аби підсобив вашому таткові виграти суд з Чорнезами.
— Дам, Іване, ляпаса, — нахмурився батько. Та ми всі розсміялися, і він, усміхнувшись, додав: — Не колоти грішне з праведним.
— Вдарили собі Федько з Тимошем по руках, а після вечері Федько каже: "Навідуйтеся, пане Покрово. Може, якісь новини будуть".
Тиміш за тим і приходив. На прощання підморгнув Катерині, що аж ніби помолодшала, а через кілька днів — тиць, кликали вас Гриць: у Федька Швари повна хата хлопців. Мовить Федько:
— Як там наше діло, пане Покрово?
— Трохи терпіння, пане Шваро.
Через тиждень, по два рази на тиждень, а тоді щодня — у Федька пиятика, справжнісінька вам корчма. Кому не ліньки — всі до Швари. Геть його обчухрав Покрова. Тоді раптом: "Біда, пане Шваро. Чорт утік. Скривдив його господар. Правда, не шкодує, бо повна хата добра, але що нам діяти?"
Федько волосся рвав на собі. Та чемно з Катериною перепросили парубка за клопіт, подякували. Тиміш з воріт оглянувся, а Федько припав до Катерининих грудей, як маленька дитина, і здригається від плачу.
Минув, може, місяць. Десь Тиміш замогоричився, і хлопці підбурили його провідати Швару. Це ще було за дня, Федько крутив мед на обійсті. Тиміш підкрався і заховав у бур'янах4 корито з медом. Майнув на вулицю, сперся, як ні в чому не бувало, на тин.
— Як взяток, пане Шваро?
— Слава Богу, — озивається Федько.
Він уже так знидів, що жах на нього дивитися, і до бесіди не має серця. Став посеред подвір'я, задумався і про роботу геть забув.
— А я не сам, — каже Тиміш-бестія.
Федько стрепенувся, жалісно блимнув на парубка посоловілими очима і криво осміхнувся. Тиміш скрутив цигарку, просить вогню. Коли ж Федько вертається від тину, а корита з медом чортма. І до Тимоша:
— Де корито?
— Пек вам, пане Шваро, я нічого не знаю
— Звели Онуфрієві, аби поставив на місце.
— Онде в лопухах, — каже Тиміш, йому стало жаль чоловіка.
Федько здуміло викотив очі:
— Будьте ласкаві не жартувати з бідним Шварою, — немовби обох молив: і Тимоша, і чорта. Тоді щось зметикував і перейшов на шепотіння: — Скільки просиш, Покрово?
— Правлю сто злотих, — наново знавіснів парубок.
— Сто?..— Федькові губи затремтіли.
— Так.
— Бери теличку.
— Маю в грошах потребу. Федько помив у відрі руки.
— Я на таку оказію, пане Покрово, маю договір з сусідом. Зачекай трохи. — До стайні, телицю за мотузок — і до воріт.
Тиміш схаменувся, ухопив Федька за рукав.
— Даруйте, пане Шваро. Плюйте в лице, бийте, але я пожартував.
Федько страшенно зблід, аж поточився. Кинув мотуз, знеможено сів на землю і обняв руками голову.
— Не хочеш продати, Покрово?
— Але ж то вигадки.
— Не хочеш!..
— Дайте мені в пику.
— Тимошику, — лебедить Федько. — Я того Онуфрія не мучив би. Я з ним буду делікатний. Мені багато не треба. Нам з Катрею не треба великих статків. Однаково податки. Мені б на щодень буханець хліба, трохи омасти і бодай півзлотого. Мені багато не треба...
Федько запнувся і заплакав. Тиміш зачовгав геть і довго про це мовчав, та хлопці видурили таємницю.
— Так воно є, — сказав у задумі батько. — Звісно, багато не греби. Наливай, Іване, хай йому грець. Після такої бували ці кортить до політики.
— Я вже вдовольнився б і коломийкою про Івашкеви-ча, — зареготав Стах.
— Дай Боже здоров'ячка, діти! — Батько випив і налив мамі.
— Дякувати Богові, що так гарно зійшлися. Ой діти, діти...
Мені здавалося, що цей вечір розписаний на ролі. Я намагалася виправдати родичів тим, що і в салонах відбувається щось подібне до цього, хіба що на іншому рівні, але тоді мене починало непокоїти: для чого тут я?
Нарешті сестри пішли. Батько захмелів і ліг спати. Мама перемивала в тазику начиння. Мене гнітило те, що ми не маємо про що балакати, і я шкодувала — треба було піти до Оленки. З цим домом у мене знову не було нічого спільного. Тут переді мною показалися, щось зіграли — і більшого нема рації сподіватися. Може, я сама винна? В чому я винна? За що себе бичувати? Я залюбки пустилася б у дебрицю самовикриття, якби була певність, що це що-небудь дасть. Чи заговорити з собою формулами? Близькість зростає на ґрунті взаємних послуг. Я не можу бути їм корисною, отже... Ні, Юліан підняв би мене за це на сміх.
— Мамо, в нас нема моєї фотокартки, як я була малою?
— Нема, Мартусю. Тоді це дорого коштувало. За що ж зачепитися?
— Тепер цвинтар з того краю села?
— Так, — після паузи відповідає мама. — Там збиралися будувати нову церкву і школу. Туди — рівнина, але земля не родить, піски, глинка...
— В нас є старі календарі?
— Тато спалив, Мартусю. В них було щось проти поляків.
— Не казав, що саме?
(Продовження на наступній сторінці)