Поле мовби вкрите жмурами. Майже за півкілометра котиться темний клубок — хлопчик зі щирим веснянкуватим лицем. Я іду поволіше, незабаром ліс. Поросле молодими хащами узлісся — суцільне біле мереживо. Крок за кроком — і вже штрикають темні стрілки віток. Був мороз, проте пруги снігу на гілках відокремилися, лиш де-не-де пристебнуті і схожі на довгі наїжачені змійки.
Роман випереджає мене і прямує до алеї.
— Дивіться, дивіться, тето Марто!
Лисиця... Не відволікай мене, хлопчику. Село вмирає. Вмирає по-дивацькому, анекдотично. Я нездатна це сприйняти.
Всуціль дубовий ліс, лиш зрідка, як вартівники, на алею вистрибують ялини. Сніг жорсткий, мов битий кришталь. Я створив собі свій світ.
Праворуч мене синє поле, і чорні скиби, і білий плуг, і пісня, і піт солений.
Ліворуч чорна машина, що з червоного рота прокльоном стогне.
А в серці моїм мій світ, шовком тканий, сріблом білим мережаний і перлами обкинений. У своїм царстві. Питаю:
— То справді душа сидить у скалі, як злодій? Він киває і каже:
— Через сумніви, через страх... Але послухайте! Ви хіба не пригадуєте оцього: "А він стояв над ними і читав на тих тварях велику пісню великої сили; кожне слово, що мав ним говорити, взяв з їх губів, кожну думку, що мав гадати, взяв з їх чіл, кожне чувство свого серця взяв з їх серця"?
— Як же не пригадую!
/ став їх серцем і їх думкою.
А як рано криваве сонце покривало то босвище, то він не відвернувся від того образу, бо мав силу.
Чорна земля змінилася у потужні тоті тварі і була обведена океаном крові і океаном поту з другого боку.
А над нею червона брила сонця, що капала кров 'ю.
Не звів з цього образу очей, бо сильний був і гордий.
/ступавпо своїй дорозі, а вона погиналася під ним.
Йшов, йшов...
І знов їх побачив.
Стояли лавою, як мідяні стовпи, вогонь їх палив, залізо у їх руках плакало, небо сипало на їх голови полумінь. Але вони підіймали з землі сонце... Він перебив мене:
— Не треба ні про "їдь кривди", ні про "додатки до січкарень*. Одне народилося від глухої самоти, друге — від надмірного галасу. Я відчуваю, що вас мучить. Якби нас було лише двоє з одною мукою, то ту правду, яку ми вдвох бачимо, ще не можна назвати правдою. Так же?
— Так.
— Але нас, таких, багато, отже, не слід прислухатися до потвор, які на правду кажуть — лжа!.. Що нового у Львові?
— Відкрито підпільний університет.
— Про це я чув. Мені не подобається лиш один момент у цій справі. Львівського університету ніхто не закривав. З приходом панів-поляків туди обмежили доступ галичанам, відтак заборонили викладання українською мовою. Майже те саме університет пережив при Австрії, хіба що світовою мовою тоді нарекли німецьку. Але і в ті часи було знайдено багато підпільних форм для вивчення рідного слова й історії українського народу. Ви розумієте, що фактом протиставлення нового університету старому ми порушуємо надзвичайно важливе питання: "Чи ми народ взагалі недержавний (бо світ ще не визнав польської окупації в Галичині), чи ми народ без історії, віковічні раби, які більше протестують, коли жорстокіший пан, і менше, коли пан лагідніший". Панам-пілсуд-чикам прислужують і "наші", і білогвардійські спеціалі-сти-емігранти. Не випускайте з уваги, що ці люди мають колосальний досвід. Я побоююся, що про новий університет поза його зв'язком із старим ніхто не встигне довідатися, не те що підтримати. Комуністам з Великої України доводиться докладати чималих зусиль, щоб ліквідувати наслідки "батьківської царської"' опіки. Те, про що я мовлю, стосується не тільки університету. Я бачу відрубність в інших заходах. Галичани мало звертаються до того, що відбувається за Збручем. Може, я помиляюся, та чогось мене ті замахи не тішать.
— Пане Стефаник...
— Слухаю вас.
— Як ви дивитеся на село?
— Боже, наче це чарівна скринька, а ключ у мене в кишені. Село гине. Я ненавиджу кожну свою річ, бо в кожній описана людська трагедія. Я ще ні хвильки не лишався найменням "письменник". І я не хочу й не буду вигадувати становиська і взаємини якогось загальнолюдського штибу, щоб піднести наше слово до європейського ступеня, як це дехто намагається. Мені Вергілієва пам'ять непотрібна. Якщо великому світові зайві рапсодії окупації, я за тим не баную. Всі втіхи і прикрощі життя для мене з'єдналися в слові "окупація". Воно таке криваве і безмежне, що я із зусиллям ковтаю кожний ковток повітря. Я буду свій камінь різьбити.
Будуть з нього камінчики відлітати, будуть світові очі ранити, будуть вони пекучими іскрами на його шкірі...
Між іншим, я й сама задумувалася, чи варто говорити "засновано університет". Часом мені здавалося, що це повинно підкріплювати свідомість того, що треба боротися, часом думала: "Яка різниця? Головне, що університет створено, що в ньому будуть навчатися".
Я буду свій камінь різьбити...
Серед лісу глибока тиша. Мій намір написати до Сте-фаника чи поїхати до Русова поволі остигає. Звичайно, наша розмова виглядала б далеко інакше і надовго запала б у пам'ять, проте я цілком заспокоююся на тому, що сама вифантазувала. Зміст Стефаникової відповіді цілком відповідає і вичитаному в нього, і колись почутому з живих уст.
— Романе! — кличу. — Треба вертатися. Хлопчисько витирає шапкою піт з чола.
— Тобі знайоме прізвище Стефаник?
— Це письменник? Тітка Олена читала нам "Про хлопчика, що його весна вбила". Ми всі плакали, і я більше не можу слухати.
— Виростеш — ще раз прочитай.
— Не знаю... Страшно...
— Я не можу вдруге прочитати Шевченкові "Гайдамаки". Ти чув про цю поему?
— Ні.
— Прочитаєш дорослий...
Я навіть перед іспитами не могла до неї взятися. Екзаменатор дав додаткове запитання з "Гайдамаків", а я ні пари з уст. Довкола хитають головами, мовляв, яке неподобство, а я в душі репетую: "Самі ви те, що про мене думаєте. Я в десять років прочитала "Гайдамаки", і в мене досі повне серце, я не можу ні дробинки відколупати, як із каменя".
— Тето Марто, ходімо назад через колонію.
— Через колонію?.. Ходімо. А це ближче?
— Ні, далі. І треба йти лісом.
— Веди.
Дуби вмостилися на відстані один від одного, як царі. Земля починає хилитися і зрештою стрімко падає в білу безодню. Роман бере навскоси, ми об їжджаємо ниркоподібну западину. Мабуть, і тут є вхід до грота. З чверть години ідемо луговим видолинком, що дедалі звужуєть-ся, замикається горбком, а відтак відкривається зірчаста арена, обведена валом: це, пригадую, Городище. Колись тут стояли будівлі наших давніх предків. Студенти зі Львова приїжджали сюди по глиняні черепки. Більше їм тут нема чого робити — рівними рядами шикуються цегляні будиночки з червоними дахами, в центрі костьол і школа, гудуть телеграфні стовпи, астматично зітхає "Перкун", і я навіть бачу на одному подвір'ї легковий автомобіль. Нас проводжають погляди спокійних і статечних господарів цього осадницького благословенного містечка. О, звичайно, це твердиня. Люди, що тут живуть, підуть за Пілсудсь-ким в огонь і воду. Він їх ощасливив. Ким вони були раніше? Безперечно, злидарями чи напівзлидарями, інакше не подалися б на схід. Як до цього вони не розуміли справжніх причин своїх бідувань, так і тепер їм не збагнути, що їх покровителі — злочинці, що їх благополуччя куплене ціною злочину.
Та годі. На будиночку, біля якого застиг автомобіль з прапорцем, поштова вивіска. Мабуть, там знайдеться і папір, і чорнило — треба написати до Мирослави. Мені кортить поділитися зухвалим спостереженням про те, як Пілсудський впроваджує свою політику асимілювання. Але тоді лист не дійде...
Через десять хвилин я дякую несподіваному випадкові. Я передала конверт у руки експедиторові, що збирався до поїзда.
— Додому? — всміхаючись, запитую Романа. Хлопчик трясе голівкою, і вологе від поту ластовиння
на його лиці іскриться, як сніг.
Ось і село. Ми пірнаємо у вузеньку покручену вуличку. А що дав вождь оцим? Отупіння, яке згодом зміниться очевидністю, що можна все-таки видряпатися з біди. Ця очевидність триватиме і десять, і двадцять років... Воюватимуть за межі, тягатимуть залізничні платформи, купуватимуть чортів і біс його знає що іще, поки не стане кордону на Збручі.
Цими висновками я ніби вдоволена, аж сяю. Я чекала, що мене схопить відчай, але широта погляду не дає мені скиснути. Отже, недобрим передчуттям нема що вірити. Навпаки, я наберуся тут оптимізму. О диво моє!..
Нас уже чекають, Стах прийшов кликати в гості.
— Вибрикалась? — батько зацікавлено і насмішкувато дивиться, як я мордуюся із зашкарублими ремінцями кріплення. — Стах уже з годину дожидає.
— Ми повертали на пошту.
— На колонії були? Ну і як тобі там, сподобалося?
— Сподобалося.
— Калюш каже: нехай вам і не сниться, що ми звідси заберемося; дивіться, скільки ми тут набудували, на які витрати пішли...
— Він не бачив, — сміється Стах, — як у війну розтягали німецьку колонію на Татарці.
— За спокою людей грабують,— бурмотить батько,— за неспокою люди відкрадають своє назад.
Стах докидає:
— Погане робиться праведно, а праведне — погано.
— Коні б'ються — осли сіно їдять...
(Продовження на наступній сторінці)