— Чигаємо на польський терен, — сонно бурмотить батько. — Вчена, а про такі дурниці питає. За цісаря можна було противитися полякам, за панів-поляків — червоній схизмі, а потому дійде до такого, що треба буде всіх хвалити, бо всі нас рятували. Вчена... Калюш каже, що українців ніколи не було, а ми себе вигадали.
Мама киває мені: "Не чіпай!"
— Вчена! — п'яно сміється батько. Несподівано кричить: — Кому я велів замовкнути?
— Собі, — лагідно мовить мама.
— Так, стара. Лягай уже. Наші порозходилися?
— Давно.
— Марті постелила?
— Ні, переспить у стайні з твоєю сучкою.
— То песик.
— Песик, песик. Спи.
— А мене болить серце і хочеться комусь вимкнути дурну голову.
— Не забувай, що Антона нема. Ти дужий, коли повна хата зятів.
— Ми ще виграємо суд, стара. Спитай Марту.
— На нього ніхто вже не мав надії, — шепоче мама. — Відтак заварилося оте з судами — і дід оклигав. Я кажу не раз: якби ми здолали на суді Покрову, дід тут же вмер би. Має інтерес у житті. Були видатки, то спав по годині на добу, аби вихаскатися. Тепер взагалі трохи легше. Звикли до нових панів, до нової мітли. А що було в дев'ятнадцятому!.. І в місті скаженіла скрута?.. Гірка наша доленько... Захропів дід. Кажи що-небудь, Мартусю. Як тобі зятьки наші?
— Стах веселий, Антон розважливий, Іван трохи затурканий...
— Івана Стефа затлумила. Він у неї як помічник кухаря. Свати через це бокують, відказують, а Стефу не напоумиш. З усіма добра, здається, до рани можна прикладати, а з чоловіком прикра.— Мама сумовито всміхнулась.— А скупа!..
— Така ж, як і ти! — озвався батько. — Запахчить страву смаженою цибулею — і будь ситий.
— Не бреши, діду. Я, Мартусю, під стріхами ховаю шматок сала, бо в хаті старий, безличний лис.
— Прискаржуєш? Перед ким? Вона завтра поїде і згадувати не схоче. Перед ким? Чобіт до чобота — пара. Ліпше спитай себе, чого вона дотепер сама. Видно, вже не один покинув, бо вдалася характером у тебе.
"Мабуть, вам треба посваритися, — подумала я. — Так це просто виходить: і привід напохваті, і злоба готова".
— Марту мені не займай, діду. Вона тобі межу не переорала.
Батько лежав горілиць із заплющеними очима і складеними, як у покійника, руками.
— Хіба ти не видиш, що я із шкури пнуся, аби гарно прийняти любу доню? Я нині добрий і веселий, ще НІКОЛИ стільки не жартував... Сядь, Марто, біля мене. Правда, ти нині сміялася, аж боки рвала? Я завважив: тобі очі лізли рогом від подиву. Ти не сподівалася, що твій батько такий вигадливий. Не розумієте ви старого, не шануєте... Коли, дочко, покажеш чоловіка? А... Він сидить. Тс-с-с... Лягай спати, Марто. Наша бесіда буде завтра.
Він невдовзі захропів. Мама двічі покликала його, щоб пересвідчитися, що він не прикидається. Мені стало смішно, і на гадку сплив анекдот про тещу: серед ночі донька з зятем захопилися любощами, бо теща хропіла, як лицар після бою. Коли ж зятеві скортіло закурити і витер сірника —теща, виявляється, сидить на печі з виряченими очима і щосили сурмить носом, наче їй пообіцяли за це морг поля. Якось Найда приніс цей анекдот з ярмарку і зумисне голосно розповів Полянському, щоб чули редакційні дами. Ми вдавали, що зайняті своїми справами, і душилися від внутрішнього сміху.
— Заснув... Чатує, як поліцай, на кожне слово.
— Багато випили.
— Таки чатує, Мартусю. Хоче, аби ходили коло нього як коло збитого яйця. Змолоду не цяцькалися, то давай на старість... А що випили?.. Наші, Мартусю, по-божому тримаються. Деколи Іван розійдеться, нема йому ради. Але як у селі пиячать! Ніби кінець світові. День і ніч затем-рені, ніякого діла, крадуть з дому, що на очі трапить, щось вроюють собі до голови — балакають, як придуркуваті. Взяли собі за звичай збиратися на толоці. То уродини Пілсудського, то день конституції, то австріяки віддали якесь місто італійцям — і стоять, курять, нехай правиться в церкві, нехай горить село, ніхто не рушиться. І ні балачки, ні сміху — тихо, лиш дим над головами. За Шва-риною Катрею і деякі жінки туди завчащали. Іван не доказав про Швару. Ото не купили вони чорта — і Катерина пустилася берега. Та ніби нічого скоромного, але щотижня бреде на станцію дивитися, що везуть на залізниці. Коли їдуть солдати чи гармати на платформах — Катерина сама не своя від гумору: "Ото вже щось почнеться! Ото вже щось буде..." З цих людей лиш книжки писати.
На гадку мені знову навертається анекдот. Сльота. Тече зі стріх, троє селян на призьбі: підкотили штани, щоб не мочило, сидять, курять. Один пустив цівку диму й каже: "Німеччина..." Другий пустив: "Америка..." Тиша. Третій докурює, встромляє недопалок у болото і видихає: 'А наші?..
Книжки писати, думаю я; далі молитви втрат і зречень? Мені чогось припадають до смаку ці слова: "Молитва втрат і зречень'.
Батько повертається на бік, примружено дивиться на хату:
— Гасіть, пора спати.
— Зітри дурний сміх з лиця, — каже мама.
— Знаєш, стара, що мені приснилося?
— Я не пророк.
— Що я прийшов до Покрови, він підводить до мене свого пса і хвалиться: "Мій Бровко, пане Чорнезо, такий вишколений, що подає мені пантофлі". Я відповідаю: "А я узяв із вулиці блудне цуценя, не встиг нагодувати, як воно принесло мені від пана Калюша ще добрі калоші".
— Слава Богу, ти хоч уві сні мудріший, — мама одвертається, щоб сховати усмішку.
— Стара, там не лишилося трохи чортового зілля?
— Дивіться, людоньки: йому ще мало!
Батько схоплюється з лави, ставить на скриню миску з пампушками.
— Пампушки тобі вдалися, стара. Правда, Марто? Стара, бери пляшку і сідай з нами.
Мама нехотя дістає з-під лави монопольку. Це вже не жива істота, ауособлення втоми. Під час вечері ми пили з одної чарки. Тепер мама ставить на скриню три, сама наливає.
— Щоб у тебе вже якась доля була, Мартусю, — і випиває до краплини, кривиться, зітхнувши, окидає мене запитливим поглядом, тоді переводить очі на батька.
— В тюрмі її суджений, — батько відсуває чарку. — Пий, Марто. Пий за свою тюрму, за те, щоб вона нас не заторкнула.
В моїх грудях клекоче ридання, в цю мить я — дитина, що не знати чим провинилась.
— Щоб не заторкнула,—— шепочу.
Батько перехиляє чарку, закушує пампушкою, потому бурмоче:
— Ну ось, ліпше позбутися сьогодні того, що має бути завтра.
— За політику? — лагідно питає мама.
— А за віщо ж іще! — майже кричить батько. — Моя донька не бандитка.
— Не треба, тату.
— А я це не для тебе, а для себе кажу. Можна, Марто?
— Воля ваша.
— Воля!.. Яка там у біса воля!..
Глава III
Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий. З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили. І я ходив тихенько, як біленький кіт. Я чув свою підлість за тихий хід, і кров моя дитяча з серця капала.
А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою.
Листочок білої берези на сміттю.
Я скинув мамину сорочку. Мій дитячий світ і далеке покоління мужицьке лишилося за мною.
Передо мною стояв новий світ, новий і чорний.
Я ловився за його поли, а він згірдно глядів на мене. Як жебрак маленький.
Я занімів був з болю. І мовчав я довгі, довгі роки. Мої слова невимовлені, мій плач недоплаканий, мій сміх нед осміяний!
Лягли ви на мене, як лягає чорне каміння зламаного хреста на могилу в чужині!
Я найшов товаришів.
Вони погодилися з новим світом. Я говорив їм про мій покинений і про новий, що кривдив нас. Казали, що брешу.
А я рвався і падав у болото із знесилля і не уступав.
Сказали, що я брехун, іще раз. І покинули мене. А як я плакав, то мама ридала:
...не покидати було мене.
...не покидати було мене.
...не покидати було мене.
— І я лишився як корч на лугу серед поля. Я сидів посеред піль...
Мені не по силі осмислити ці речі. Мені треба як безумній побрести "хмарами своєї фантазії", можливо, моя уява вималює той образ, присутність якого я тільки відчуваю, а розмовляю наче з вітром.
Коли раненько з'являється за воротами на лижах Сте-фин Роман, я докладно випитую, чи можна добратися до лісу, чи видержить кріплення, скільки потрібно часу, щоб побувати в лісі і вернутися назад. Так, ще не відважившись на подорож, але вже з рухом у серці, допитується про погоду морський мандрівник-самітник. Здогадливий хлопчина розчіпляє пряжки.
— Хочете походити на лижах? — Устромляє палиці в сніг і простує між хати. — Я вас наздожену. В мене є широкі, менші, я на них стрибаю через завали на Микити-ному горбі.
Батько глузливо позирає на мене і спльовує. Будь ласка, мене це не образить.
— Попроси в мами черевики, — каже батько нарешті і навіть сам іде в хату, а через хвилю показує з порога: — Підійдуть?
Черевики трохи завеликі.
— А знизу тебе не піддує?
— Пильнуйте, щоб вас не піддуло.
Батькові імпонує цей тон.
— Не барися поза десяту, підемо до Оленки. Ого, лошиця! Біжи, біжи, я зачиню ворота.
(Продовження на наступній сторінці)