— Ні мамі, ні сестрам, нікому — ні слова. Чула?.. Дивися мені. Тут недавно один фраєр дуже старався щось про тебе вивідати. Мама перелякалася. Та й усі наполо-шилися. Такий світ, що через гілку й корінь гине. Ну, біжи, біжи, цілуйтеся, бо через шибку сльозами бризне... Не туди дивишся. Ми в світлиці піч поставили. Онде зозулька, у вікні.
— Місто моє! — залебеділа мама. — Горе моє! Пропажа моя! А ми ж...
У неї такі чисті, такі глибокі, дарма що заплакані, карі очі, що я не смію в них дивитися, щоб не зобачити якусь штучну свою гримасу.
— ...А ми ж тебе чекали! Мені приснилося, що ти пишеш до нас листа. Кажу татові: "Буде новина". Роздягайся. Душно? Тато зрубав акацію, натопили. Яка ти, донько, вродлива! Коли вже з чоловіком приїдеш? Маємо по селу повно онуків, але і від тебе пора мати. Ти голодна? Чим почастувати? Лемішку зі сливовим повидлом будеш їсти? Будеш, ти колись любила. Ми, Мартусю, село, даруй... А чого старий не показується? Нехай би йшов, скликав наших. Моя гостю, моя дитино...
її приповідки доводять мене до ридання.
— Тата в полі стріла? Не дивися в той бік, він на старість оскаженів. Пам'ятаєш Шубків? Мали по підводі битого каміння під кожною стіною та й шпурляли в сусідів за будь-яку дрібницю. Скоро й наш... Я вже йому не перечу. Роби що хочеш, синя губа твоя. Ой, чого я стою! Треба розчинити тісто на пампушки.
— Я допоможу, мамо.
— А ти... — вона усміхається, — потрафиш?
— Спробую.
— То візьми фартушок.
Дістає зі скрині новісінький, і я починаю вловлювати щось незвичне в тому, як мене приймають: "До мого повернення готувалися чи їм просто приємно? Ні, мабуть, мене дожидали".
— Старий! Чуєш, тату? — гукає мама з сіней. І, вернувшись: — Мартусю, він тебе соромиться, дід сварливий. — Вражено застигає біля одвірка з опущеними руками.
— Чого?
— Це не дід, а цирк.
Мама на п'ятнадцять років молодша за тата, одначе така вже сива і виснажена, що я не розумію, які прикмети (чи, може, риси характеру) вважає ознакою старості, якщо називає батька дідом.
Мене огортає жаль. Визирнувши у вікно, бачу батька під оборогом.
— Може, він хоче переодягтися?
— А біс його знає.
— Я піду в сад.
— Вийди.
Надворі зовсім біло. Цікаво, думаю, чи й у Львові випав сніг? Схоже, що зима наступає з півдня, а не з півночі.
Город всуціль засаджений молодими щепами. Біля повітки — дбайливо накриті сніпками вулики. З хліва долинає гучне рохкання... ьатько і перше любив працювати, але тепер у всьому інший лад. Заповнений кожен куточок, наче стискається фатальне коло.
Вертаюся на подвір я. Батько шмарує чоботи. На ньому нові штани і біла вишивана сорочка з широкими рукавами.
— Що то був за фраєр, тату?
— А ти не здогадуєшся? Звідкіля ж? Із жандармерії. "Може, через нього я знову стала вам ріднею г"
— Твої потерти дьогтем? — сміється батько. — Ач які: на ріжках.
— Фасон.
— Скільки заплатила?
— Сорок злотих.
— Я свої купив за три. — Мрійливо повторює: — Сорок злотих... — Шпурляє на полицю щітку. — Заходь до хати, простудишся.
Мама:
— Вичепурився? Батько:
— У грошей куций хвіст. Дай на монопольку.
Мама бере його за лікоть, виводить до сіней, щось шепоче, відтак голосно:
— Купиш ковбаси і паприкованого сала. Не тиняйся по селу. Скажи Стефі, щоб розіслала хлопців по гостей.— У світлиці втомлено зітхає, наче вернулася з сапання.— То розчиняй, Мартусю, ось дріжджі, борошно вже вгрілося. Не замалий фартушок? Ади: в самий раз.
Вона взялася чистити буряки на борщ. Тільки зручно вмостилася на ослоні біля вікна, як спохопилася, що не принесла з льоху капусту ("Треба, щоб впарилися листки на голубці"), але вернулася із шматком м'яса.
— Глипни, Мартусю. На шницлі. Побіжу до сусідки за машинкою.
Але до сусідки не подалася, а налагодила сікач і дубовий кружок. Я чую, як вона без угаву метається, і починаю розуміти дивовижний ритм у її руках. Беручись одразу за десять робіт, вона розпорошує увагу, бо їй, як недужому на невиліковну хворобу, не можна скупчуватись гадками навколо чогось одного, інакше знову постане запитання: "Для чого? Який смисл?.." Я зауважую, що в кожному куточку, де її чекає незакінчена робота, в ту секунду, коли руки торкаються речей, мовби зринає музика. Щось погримує, стукає, шелестить, шемрає. Мама щось каже — і каже, ніби чомусь зрадівши, та втіхи — краплина, вже треба переводити погляд в інший бік і до чогось іншого прикладати руки. Так бджола нишпорить між пелюстками, так на цитрі в плетиві струн чогось дошукується пригнічений музика.
Мама здобуває настрій у безладній метушні, батько — в химерній злобі, і цікаво, що, шкилюючи одне з одного, не гризуться, нічого не випоминають, ніби раз назавжди домовилися: ти собі, а я собі. Міщанська сім'я давно б розпалася... То що, пане Скорше? Збережеться на селі людина як людина? Чого тут більше: терпіння чи втоми?
— Шнибає,— каже мама, дивлячись, як батько оббиває мітлою сніг з чобіт.
Ось звідкіля це слово! Коли я чую кроки Захара Найди, на уста мені напрошується: "Шнибає".
Батько загадково усміхається і щось ховає під полою.
— Уже зняв пробу? — майже кричить мама. — Покажи пляшку!
Батько одною рукою щось підтримує, а другою дістає вщерть наповнену півлітрівку. Добуває ще одну.
— За ті самі гроші — дві. Самогон ліпший від монопольки.
— Там що?
Батько опускає додолу мокре, скоцюрблене цуценя.
— Марш!
— Бездомне. Замерзає.
— Ади, які голодні очиська. Як два шлунки. Ковбаси купив? — Вишарпує з батькової кишені згорток, принюхується. — Дай йому картоплі, — показує на цуценя, — і щоб у хаті не смерділо. Постели в хліві. Піди по воду і внеси дров. Все звалив на мої руки — я вже не маю сили.— Вона сідає, стискає плечі, кудись віддаляється зором, помислами, всім єством. І, цілком відсутня, лиш тінь душі чи пам'яті, стиха бубонить: — Присмажити ковбасу з капустою чи подати окремо?.. Нехай росте собачка, не завадить.
Мені стає не по собі. Це не співчуття, не побоювання, не зворушення, а щось таке, чого не можна ні назвати, ні пояснити.
— Мартусю!.. Що, доню?
Мама зводиться, вдаряється руками об боки, наче щось струшуючи, і далі — шкрябання, гримання, шемрання, дзенькіт.
— Постав корито на припічок, швидше підніметься тісто. Старий, чуєш, старий! На яку пору замовив?
— На вечір!
— Так, ночі довгі. Налий гасу в лампи. А вода є?
Глава II
Першими ще за дня прибули Стефа з чоловіком і дітьми ("Хлопцеві — одинадцять, — сказала мама,—дівчинці — дев'ять").
— Де та львівська паннуля? — з сіней гукнула Стефа майже маминим голосом. Вона цілком вдалася в маму: така ж замислено жвава, воркітлива і сердечна. — Боженьку, які ми пишні! — Ми обнялися. — Які випещені!
Делікатні! А по граба до лісу підемо? На цім плечику не двигнеш відземка. — Стефа стала поряд з чоловіком, поклала йому руку на рамено і розсміялася (обоє були одного зросту, та біля повнотілої Стефи чоловік виглядав дрібнішим). — Теперішні мужі поважають жінку за силу. Иване! Ти, здається, жадаєш поцілувати ручку цій пан-нулі. Цілуй у щоку, я одвернуся. А ви чого знітилися? — підштовхнула сина і доньку. — Привітайтеся з тіткою, заробите гостинця.
Мені лишалося затиснути дітям в кулачки по злотому.
— Де "дякую"? — гримнула Стефа.
— Дякую.
— Дякуємо, — промовив хлопчик, руда і смішна копія Йвана.
— Оленка зі Стахом, — оповіщає батько, розмотуючи кисет.
— То сусіди, діду, — поправляє мама. — То не до нас. Ти наче випив.
Іван ставить на скриню пляшку монопольки, Стефа виймає з кошика мариновані огірки, брусок сала і стру-дель.
— Це, — показує на струдель, — з весілля. Оженили Йванового брата.
Мама тут же нарізає дітям по скибці струдля, а решту кладе до шафи, ніби кажучи: "Можна було малим лишити ці випікаси, у нас, слава Богу, є чим пригощати". Колись мені було байдуже, які мотиви керують цими людьми (вірніше, я й не припускала, що існують певні мотиви), а тепер мене проймає страх, що це — етичний статут, а я його анітрохи не знаю. Я варварка. Я не спроможуся виявити очікувану прихильність, і потім батько скаже на мамине: "Як гадаєш, вона поїхала задоволена? Чогось я нічого не втямила з її кудкудакання..." — "А де воно мало набратися характеру!"
— Стефо, засунь у піч казан з голубцями.
Батько з Іваном пиляють під вікном колоду, Стефині діти бавляться з цуценям, Стефа з мамою метушаться по світлиці, я розкачую тісто на пампушки. Мамине лице світиться святою певністю: до будь-чого торкнися — і на вогонь, на полицю, на скриню, скрізь повна міра доброго настрою, все вдалося — медозбір, жнива.
— Ганна з Антоном.
"Ага, цей височенний широкоплечий чолов'яга, що не пролізе у двері, — Ганнин".
(Продовження на наступній сторінці)