— Як мається моя арештантка? — запитала Марта весело.
Вона вернулась додому в доброму настрої. Чи смачний обід вплинув, чи те, що репортаж вдався без зусиль. Марта поцілувала Олесю і, присівши, зирнула у вічі:
— Що?
— Було скучно, мамо.
— Сердешне моє...
Раптом на Марселлиній половині пролунав писклявий металевий голос, на секунду упав і загримів, аж стіни затремтіли. Марта вражено наморщила чоло.
— Марселла привезла з міста дві скриньки, — сказала Олеся, — і з того часу щось в неї репетує.
— Грамофон? Голос аж захлинався.
— Політична промова. Вільгельм? Франц-Иосиф? Дзенькотіли шибки.
"По-польськи. Хто б це? Вітос подав у відставку, його оббріхують. Поніковський? Цього оббріхують, не чекаючи відставки. Бідна голівонько. Будують у Польщі "справедливе" суспільство і не підберуть вождя. Нема кого записати на плиту. Пілсудський? Нарутович? Сливинський?.."
Ідучи на кухню, Марта затрималась у коридорі. Визирнула Марселла. Зміряла Марту незалежним поглядом і гримнула дверима. Голос умовк, і полилась музика.
"Ага, — посміхнулась Марта. — Отже, я — не я..."
Невдовзі в Марселли стали збиратися гості: чоловіки і жінки. Марта тільки знизувала плечима, намагаючись не слухати реготи.
Олеся чогось вередувала. Марта почала казку, та ретельна синичка, що провіщає весну, дівчинку роздратувала. Відпали зайчик, білочка, хитра лисиця і мудрий кіт.
— Що це я не розумію сьогодні своєї дитини? — мовила з внутрішньою тривогою Марта.
— Поклади мене в ліжечко.
— Спатимеш сама?
— Може, швидше засну.
— Ти нездорова? — Марта приклала долоню до Оле-синого чола. — Гарячки нема...
— Я здорова, мамо. День був довгий. Холодно, я мало не заледеніла. Чому не купиш вугілля?
— Привезу, — відказала Марта. — Завтра. Саменькі подбаємо про себе, раз нема господаря.
Марта вмостилась на канапі з недочитаними Юліано-вими листами. Взяла датований першим серпня, намагалася пригадати, що робила в ті дні. Перепадали дощі, жінки на ярмарку бідкалися, що снопи ще в полі.
Свид вирішив опублікувати якусь статтю з архівів професора Кривов'яза, що, кажуть, помер у підвалі Корняктового палаццо, як жебрак. Статтю приніс Кость Грушевич. Свид зітхав і смикав чуба. "Ой, буде ж мені, буде! Запроторять до Бригідок безвольного, безпринципного Свида, стихійного видавця, що жив зі всіма в мирі і злагоді. Гектор Свид досі не мав зауважень, панове. Вам, професоре, байдуже. Лишивши нащадкам тисячу утопій, ви собі вмерли без клопотів, — відійшли в історію. А ми, грішні, від фірмана до кардинала, живемо тимчасово, не думаємо про завтра. — Свид читав уголос: — "Наїзд Казимира не посіяв такого жаху, як прихід Ягайла, хоч Ягай-ло ніс Боже благословення..." Ще б пак. Казимир лише пограбував Галичину, а Ягайло всунувся як цивілізатор..."
Марта розклеїла конверт. Юліан питав, чи розмовляла Марта з професором Риданом.
Ні, Юліанку, навіть не провідала Ридана. Подалася б зараз, та ніч. Завтра, Юліане..."
На листі не було позначок, наче його не читали. Міфічний тюремний цензор з почуттям непереможності відіпхнув з-перед себе Юліанову писанину.
"А може, міняють політику, — подумала Марта.— Останнім часом цензура взагалі перестає скаженіти. Річ або повертають автору, або тиснуть на Свидів, а ті вже хитрують: друкують на власний страх чи кидають до сміттярки .
Вона погасила світло.
"Завтра відпрошуся у Свида на весь день".
Глава VI
Дощ перестав. Пізня осінь подарувала іскристий сонячний ранок, який додав би надії навіть недужому. Висівши біля вокзалу, Марта скинула зайвий у таку днину дощовик і якусь мить дивилася на черги біля трамвайних зупинок.
Подорожні з валізами, перекупки з розмальованими кошиками, організована група переселенців з дітьми і клунками, їхали на роботу, їхали безробітні. Коли трамваї докочувалися до зупинок, черги натужувалися, випинали горбами, хтось вилітав, як корок з пляшки, зчинявся гармидер, за темними від тіл вікнами вагонів у місто пливли сварки, вперше зіткнувшись, люди виконували обряд ворожнечі (не приведи Господи ще раз вдаритись лобом до лоба).
Та в тилах почували себе добре. Посміхалися, жартували, перемовлялися, випадково отримували попередні довідки, повторювали про себе назви площ і провулків. Тут сподіванку ніщо не затьмарювало, торжествувала само-певність. Нетерплячі позирали на годинники, інші, позіхаючи в кулак, розглядали перехожих. Марта завважила, що привертає погляди. Вона посміхнулась: "Знову поза манекенниці?" Вона рушила вздовж похмурих пакгаузів, та з черги проводжали її очима: струнка, вродлива, вишукано зодягнена, аж сяюча жінка. Легка тінь відсутності робила її обличчя просто чарівним. Легка хода, корона заплетених кіс наче витала в повітрі. Вітерець огортав полою плаща, перекиненого через руку, по-дівочому гнучкий стан. Не один з чоловіків, що стовбичили в черзі, пустився б на сім миль лише за усмішку цієї жінки (бо, — чи цьому сприяв чудовий ранок, чи сірота вокзальних будівель, чи ілюзія тимчасовості всього сущого, яку навіювала сповнена гаму площа,— це справді була б усмішка богині; Марселла мала рацію, кажучи Марті: "Ви — богиня").
Були в черзі й такі, що заради знайомства з нею пожертвували о коштовностями. А їй потрібна була лише... тонна кам'яного вугілля.
Це був приватний склад, і він був порожній, як церква поночі. Ваговий дражнив тороком вимащене в пилюку кошеня. Водячи тороком під лавою, він відповів на привітання і заявив:
— Не торгуємо.
Кошеня висмикнуло торок, і ваговий підняв на Марту червоні з перепою очі. До темної комірки з парасолями чорної павутини завітала не селянка з приміського хутора і не служниця. Ваговий примружився і спитав ласкаво, аж причулася насмішка:
— Пані... ви прийшли довідатися, чи є вугілля?
— Так.
Поморщився і штовхнув дверцята, за якими зяяла така ж халабуда, лиш оббита папером.
— Зосько!
Бликнула половинка нафарбованої голови.
— Чого?
— Господар нічого не пообіцяв?
— Дулю з маком.
— Я серйозно питаю. Ось"пані цікавиться.
— Ніч-чого,— проспівала Зоська. Ваговий розвів руки:
— Нема, ласкава пані.
Зачинив дверцята, за якими нудьгувала, фарбуючись, касирка.
Поляк з походження, професор Ридан не користав із пільг, які надавалися його співвітчизникам у Галичині. Він мешкав на грубо забрукованому спуску між Свято-юрським храмом і Городецькою, у схожому на шпаківню двоповерховому будиночку.
На дзвоник показалася служанка, запросила Марту до вітальні. Професор розповідав, що Серафима піввіку провела в монастирі і демонстративно піддалася спокусі, коли її не призначили старшою. Вона запровадила в домі нехитрі правила, які в очах професора піднялися до значення захисних канонів.
— Гарна погода? — запитала Серафима.
— Мила,— голосно озвалась Марта.
1 в кабінеті шморгнув стілець, почулися кроки. Двері відхилилися якраз настільки, що вмістилося пооране зморшками професорове чоло. Зморшки розгалужувалися вітами якогось дужого скам'янілого дерева. Цей карбований малюнок завжди перешкоджав Марті роздивитися, які в Ридана очі і що виражають. Не розгледіла і цього разу. "Чоло" визирнуло немовби випадково, готове запросити гостю до кабінету, якщо немає пильних справ до Серафими.
— Мартусю! — вигукнув Ридан. — Заходьте, будь ласка, до мене. З Серафимою ви не знайдете теми. Вона взимку чекає літа, а влгтсу зими. І це все, що її турбує. Заходьте, сідайте, в кабінеті трохи тепліше, ніж у вітальні, бо вікна на південь. А взагалі — Сибір. Сирі холодні стіни, хай їм грець. Де тільки читаю про професорські котеджі — стіни або в цвілі, або пливуть від вільгості. Так і треба. Менше професорів — менше страхітливої зброї і ганебних рецептів полагодити плебеям існування. Що до цього додав би наш Юліан, Мартусю?
— Він сказав би: "Ганебних і зганьблених рецептів".
— Отож. Я хочу бути господарем у своїй господі. Се-рафимко! Пив я сьогодні чай чи відклав "на потому"? Що пише Юліан, Мартусю?
— Ви ж знаєте його манеру. Останній лист — про ловлю риби. Кортить, мовляв, сісти з вудочкою над озером. Праворуч і ліворуч стирчать'знайомі по спільній мовчанці аматори... Нема нічого приємнішого для ока, як знайомі рибалки, що застигли у знайомих позах на звичних місцях. Власне, їм навіть невідомо, кого як звати і хто чим займається, їх єднає мова жестів і димочки цигарок. Каже Юліан, що рибалки тужать, коли котре-небудь місце пустує. І ревнують, коли там лаштується новенький.
Професор засміявся і похитав головою.
— Ну що ж? Коли сильний признається у кволості — не вір, то проба ваги; коли признається слабкий — утікай, бо сам знайде, де втопитися, і тебе потягне.
— Якраз у листі цьому Юліан низько кланяється вчителеві, професорові Ридану.
— Дякую, вельми дякую. Чуєте, Мартусю, дими днями нібито випустили групу в'язнів з Брипдок. їм дуже не хочеться плодити мучеників. Гадаю, і Юліан незабаром вийде.
Марта зітхнула.
(Продовження на наступній сторінці)