— Степаниду Ворожбитову мало не побив. За шматок береста. Кричав так, що ліс ходив ходором. А кому мило підсиджувати ночами, або вкрасти цих нещасних дров? Не коценіти ж людям?
Ліс бринів під вітром шумними хорами, сіючи навколо холод і задуму.
— Підемо через Завадівку?— запитав я.
— Проведи до перших хат, якщо твоя ласка. Бо люди... Побачать, що-небудь вигадають.
— Я не відповів.
— Піду, Прокопе.— Бачачи, що я не рухаюсь, вона взялась за мотузок.— Діти вже десь повставали.
Рівно гудів ліс. Гул той запліскував думки, як смертний сон. Віддаляючись, шкрумтіли кроки на снігу, і разом з ними віддалялися три останні тижні, які я хотів було зберегти в пам'яті. Вони змішалися з фронтовими роками, починати треба було заново.
ІІІ
Дома я питав себе, навіщо вижив, для чого існую. Мене кидало то в жар, то в холод, аж знесилило; Тоді я кволо всміхнувся і пішов ще раз подивитися на бункер. Тут мене наче промило цілющою водою. Навіть зробилося весело. Якби-більше часу, я для потіхи пішов би до молодиць з обходом за гартузами.
Левадиха, ясна річ, бачилася з Мариною і все вивідала. Вона з жахом придивляється до мене: жартую, сміюся чи насправді щось маю до Марини. Непомітно похитує головою, мовляв, не досить, що став п’яницею, ще й гонор на війні втратив.
Сидячи в бункері, я думав про Миколу. Мені сподобалося, що він не захоплюється прогнозами. Це дурне діло. Із давніх-давен, хто оцінював і поім шукав, той щось зробив, не вмер для потомків.
У суботу ходив до Гривастюка додому питати, чи не відкладається поїздка до Залісся. Омелян ще сидів у канцелярії. На гавчання пса вибігла Гафійка. Ми простояли з нею з півгодини біля паркана, притоптуючи незайманий плюш снігу.
А нині неділя. Сонячно. Залубні шинують у глибоких коліях, коні стріпують заінеєними мордами, випускаючи клуби пари. Ідемо на фестин. Залісся вибамкує дзвонами, вітер виносить у поле шум стрілянини.
Гривастюк ляскає батогом, бо припізнюємось. Мружить очі, дихає ротом, ховаючи під вкритими памороззю вусами усмішку вдоволення. З-поміж вилог перешитої з офіцерської шинелі куртки визирає чорнобрива вишивка сорочки, вітер припрасовує до плиткої буряково-червоної потилиці криси капелюха.
На задньому сидінні Катерина і Гафійка. Коли я оглядаюсь, Гафійка лупає повіками, ніби не сподівалась мене узріти. У неї гарні виразні очі, тонкі чорні брови, вигнуті, як зіклепані коси, невисоке, але світле чоло, губи припухлі, ніс точений, з маленькими рухливими ніздрями. Вилита мати. Катерина, мов старша Гафійчина сестра, тільки з тоншими, зцілованими жіночою жагою губами, з такими ж чистими, полискуючими, як свіжоочищені каштани, очима, але підведені вони таємничими темно-зеленими смужечками.
Уплекані вороні біжать підтюпцем, шарпають наввипередки, ніби в Заліссі їх збираються почастувати цукром. Порість інею на мордах поволі розтає. На думку мені спадають Левадишині слова: "Досі од чужих брали гамани, не біда від своїх набрати. Все-таки легше пробачити. Мама, коли б'є, підкладає долоню. Не те що мачуха". Ну-ну!
— Гай-гай, — ніби підслухавши мене, каже Гривастюк. Тож маємо в Галичині свою рідну владу. Дочекалися. Довго чекали, дуже довго... Тю! Посторонок зіскочив. Тпру-у-у, чорти на вас!
"Атож рідна для тебе, жмикруте,— подумав я.— Як рідною була для твого батечка-товстосума магнатська Австро-Угорська імперія. А з'явиться тут який-небудь "орден визволителів", ти притьмом побіжиш назустріч з короваєм й лизатимеш чужинецькі сідниці".
Я заклав на орчик петлю, пробігсяза саньми, щоб розігріти ноги. Коли я знову сів, Гривастюк не повертався до початої теми. Мені чогось встрелило в голову, що завжди після лихоліть люди намагалися оточити себе стилізованими предметами легких форм. Звичайна людина таким способом прагне звільнитися від намулу, що осів у душі, од згадок про трагічні безумства. Це, мабуть, природно. Якщо смаки диктувалися, то на протилежному полюсі скупчувалися уподобання, які повинні їх заперечити. Фатальну помилку роблять владики, які не підтримують цього процесу оновлення, а ще більшу — коли гальмують його.
Почалося Залісся. Облуплене, вилиняле, розкидане на косогорах містечко. На вулицях гамірно, товпляться в квітчастих шалях, капелюхах, мазепинках, баранкових і заячих шапках, над усім — рик дзвонів, галас дітиськ, прапори. Очевидно, свято таким і повинно бути, то навіщо його ганити чи ввалити. Та й інше: люди палкі до видовищ і не особливо розбираються у їх мотивах. Притому десь з початку віку хвалять речі, аби вони швидше спротивилися, і огуджують, щоб довше викликати жаль.
Гривастюк пробився на торговицю, запровадив коней на вільне місце біля старої каплички, причепивши до дишла опалку з ячменем. Я тим часом укрив коней верітками. Покинувши сани на війтиху, ми рушили до середмістя. Площа завивала тисячами голосів. На балкончику одної з кам'яниць у паперових квітах, килимах і прапорах заплуталося кілька вичічканих верховодів. Якийсь низенький, з масивною, підпертою метеликом бородою щось вигукував і розмахував руками, а натовп відповідав йому оваціями. Гривастюка взяла нетерплячка.
— А що, може, нам до стіни дістатися? — вже втрете питав він. Я вдавав, що не чую, а Гафійка справді його не слухала, роззявивши ротика на промовця.—То я, мабуть, піду. Онде й знайомий війт з Кадубівки.
Ми залишилися в гущавині. Гривастюк, виважуючи тих, що стояли попереду, посунув у напрямі до балкончика, де стояли в зелених капелюхах війти з сусідніх з Колобродами сіл.
Людей прибувало, задні напирали на передніх, на площі вже не було де голці впасти. Пахло нафталіном з турецьких хустин, міром з чобіт, смаженою цибулею з волосся, прілим духом залежаної шкури кожухів і потом. У боки впиралися вузлики, з примерзлим хлібом і коржами, в кишенях потріскували зернята з гарбузів, яких понабирали для розваги в дорозі.
— На Україні,— долинув голос промовця,— найбільші визвольні здвиги відбувалися тоді, коли народ відстоював свої релігійні ідеали, свою віру...
— А що таке ідеал?—пошепки запитала Гафійка.
— Хліб,— відказав я голосно, і всі зокола повернулися до нас обличчями.— Він пояснює, чому ми називаємо хліб святим.
— А села довкола голодують, людей викошують тиф і дизентерія...
Наші сусіди згідливе закивали головами. Для цих людей не мало особливого значення те, до чого веде свою бесіду чоловік з чорним метеликом. Вони поз'їжджалися з надією вчути два-три слова, які становили зміст їхнього життя, знайти в них підкріплення своїм одвічним думкам. А релігія? Релігія — це крівця, вироблена в клунку вічного страху й злидоти. Скільки про неї не балакай, ти людям нічого не додаси до того, в що вони вірять. Інша справа, якби чоловічок з метеликом спробував посягнути на те, у що вони вірять, Тоді протест розростався б на кожній бруньці несправедливості. Невпору забрати в людей бога — це зробити їх релігійними бандитами, і не важливо, явними чи підпільними. Але чоловік з метеликом з великого розуму звертався до їхніх релігійних почуттів, і його слухали з єдиною надією: а може, він все-таки щось скаже.
Нас здушили. Гафійка повисла в юрбі боком до мене, метляла внизу ногами, не досягаючи землі. Я ледве видер з кишені руку і сперся на чиїсь плечі. Гафійчині щоки пашіли рум'янцем. Вдихаючи запах її кіс, я обливався потом. У глибині натовпу хтось заверещав.
— Чого ми сюди забилися? — пошкодувала Гафійка.
— Клич ангелів, аби нас звідси висмикнули,— сказав я. — О, прочитаю за це таткові молитву,—ледве прошепотіла вона пересохлими губами.— Пити хочеться.
— І мені.
— Довго він ще буде казати казання?
— Ось зараз священик помахає над головами кропилом і почнуть розходитись.
Спереду кілька рядів опустилися на коліна. Увесь шарваок відхлинув назад, почалась давка, заголосила жінки і діти.
— Божечку! — йойкнула Гафійка.— Кості переламають! Вона обома руками відштовхувала огрядну молодицю в гаптованому заполоччю кожусі, лементувала: "Ой, звихнуть! О боже, порвуть усе на мені! Ой, розривають!" І закричала з такою силою, що, мені здається, і Гривастюк під балконом не міг її не почути.
Побачивши сум'яття, священик застиг над натовпом з піднятою кропильницею, на балконі занепокоїлися і щось вигукували. Я потягнув Гафійку за руку і п'ядь за п'яддю став проштовхуватись до підворіття. За нами рушило кілька хлопців. Підпираючи нас, вони витиснули мене в підворіття і майже на руках винесли Гафійку.
— Дикуни! — обурювався один з парубків.— Нашим людям лише в лісі сидіти. Ади, що з кожуха зробили,— показував він на розпанахану полу і червонів од злості.— Гарапниками їх треба вчити, сволота темна, громада коростяна!
На баранковій шапці парубка між сріблястими кучериками заплутався новенький, сяючий золотом тризубець. Дерево життя...
— А ти чого сльозу пустила? — звернувся парубок до Гафїйки і, зустрівшись поглядом з товаришем, додав:— Нічого дівиця, га? Очі як глиці прошивають.
— Облиш,— сказав його товариш.— Бачиш з ким? На ковнірі ще сліди од відзнак. Добре зшита шинелька...
Ми вибралися на безлюдну вуличку по другий бік будинку, за яким мітингували. У кінці вулички голими коминами настовбурчився в холодне небо незакінчений Народний дім.
— Тобі погано?
(Продовження на наступній сторінці)