— Пане Повсюдо, окиньте оком — отам, при вікні. Бачите? Пристаркуватий панок тримав на столі верх долонею руку, а юна лошичка, очевидно, донька, з хвостоподібним пасмом волосся над оком блаженно усміхалась, поклавши в його пригорщу свою лапку. "Ці від майбутнього не чекають ні великого щастя, ні великого впадку,— подумав я.— Вони закохані в себе і в сьогоднішній вечір".
— Що за делікатне поводження з дамою! — захоплювався Івачук.
— Ніколи нікого не наслідуйте, пане Іванчук.
— Чому?
— Щоб не пошкодити своїй індивідуальності. Він довірливо поглянув на мене і ворухнув пожовклими від тютюну губами.
— Боронь боже,— додав я. Іванчук пригладив руде волосся на пальцях. Гомін і церковне сякання. Роти курять парою у вирипаному залі, пахне одеколоном і кожухами. На порозі показалися із зніяковілими, димчастими од раптового світла очима ще якісь люди. Гривастюк увійшов з виводком урядовців, наблизився до нас. Почали виголошувати тост. Стовп нового ладу, Гривастюк набожно підняв перед собою келих і випив майже останнім, досхочу намилувавшись рядами вивернутих до стелі денець.
Мою увагу привернув худорлявий молодик із запаленими безсонням очима, гострим кістлявим носом і ребруватими вилицями. Він у чомусь переконував апатичного товстуна в старомодному фраку. Товстун недбало ковзав поглядом над столами. Перший був прекрасний у запалі, другий — сита свиня. Видко, сите життя і байдужість завжди виліплюють базік і нікчем. Варто було моєму Миколі прибратися в пузце, і щось у його світосприйманні переінакшилось, бризнуло на грубуваті й насмішкуваті лади. Щодо панка у фраку, то це завершена тупість. От між худими шкапами — неосяжна гама натур.
— Спенсер промовляє з кожної клітини мого тіла,— б'ючись у груди, туркотів молодиків обличчя товстунові.— Я довго шукав. Збагнувши безконечність... Істина в тому, що її... Я це зрозумів завдяки війні.
Мені було погано чути через балачки, але я вловив одну цікаву фразу, сказану молодиком: "Дорогу поступові завжди прокладають люди з периферії, вільні од упереджень".
— Пане!— огрів мене межи плечі Іванчук.— Так не годиться, ми з вами розіб'ємо глек за цим столом: чому ви не випили?
Він був скривджений, ображений, засмучено-обурений.
— Звик по-християнськи: три підряд.
Іванчук осудливо похитав головою, але миттю подобрішав, навіть тінь вагання мигнула на його лиці: "Може, й самому почекати, га?"
Молодик застиг лукавим свідком сп'янілих очей і працюючих ротів. Він перебігав неуважним зором від столу до столу, тонкими, що аж світилися, пальцями крутив до половини наповнену чарку. Довкола наливали, не чекаючи тосту. Іванчук цокався з Гривастюком четвертий раз. Молодик дійшов до мене, ми вперлися один в одного поглядами, та, мабуть, швидко оцінивши по виразу мого обличчя, як задалеко в мені "дно", він одвернувся. "Вертеп",— бовкнув я, не спам'ятавшись, Іванчук вирячився на мене.
— Чудово, пане Іванчук,— сказав я у його захмелілі очі, яким було не до пильності.
Він поправив чуприну і блискавичним рухом потягнув до себе миску з салатом. Гривастюк тим часом пірнув між столи. В лівій руці він стискав папку з документами. Катерина провела його поглядом. Він, ідучи, зосереджено кланявся, подаючи руку, і сів біля .підкучерявленої пані, яка тут же під'їхала з кріслом ближче до нього.
Дзенькали чарки, видзвонювали виделки, шурхотіли ноги під столами. Іванчук пустив руку попри себе до Катерининого коліна і скосив очі на Гафійку. Але війтеня уминало тушковану капусту, забувши про все на світі.
— Дурні не люблять, коли їм говорити, чого вони варті,— бурмотів я про себе.— Свята правда. Як те, що стародавні люди, щоб зберегти накопичену мудрість, вкладали її в уста богів.
Іванчук нервово пересмикнув плечима і, перебравши не менше складометра сумнівів, озвався:
— Випийте-бо, Повсюдо, який вас біс стримує.
— Мішанина. Дорогу поступові прокладають люди з периферії.
Він на півцаля відсунувся од Катерини, але руки не видобув з-під стола.
— Ви щось сказали? — нахилилась до мене поперед Іванчука війтиха.
— Кажу, трохи студено.
Іванчук безпорадно засовався на кріслі. Я засміявся.
— Хто небезпечніший при владі — старий чи молодий? Він безглуздо закліпав.
— Якщо вам,— тицьнув я його в груди,— влада дістанеться через років десять, то коли ви більше зраділи б: якби це сталося тепер чи тоді?
— Тепер я більше буду радіти, але тоді я більше знатиму, що робити.— Сказав добре, хоч чогось ніби злякався.
— Правильно,— гримнув я.— За ваше здоров'я.
— Дай боже!
"Теляті вовка з'їсти".
— Закусіть, пане Повсюдо, ось салатик.
— Дякую. А взагалі рух відбувається знизу і зверху. Це лиш тенденція поступу — спрощувати складне — вручає засоби пересічним людям. Отже, геніальність неупереджених цілком відносна. Як гадаєте, пане Іванчук? Та ти мене, братчику, не слухаєш. Ну й добре робиш, бо... Вип'ємо ще по одній?
Іванчук з готовністю налив, але якраз встали всі до другого тосту, ми приєдналися. Стільці проспівали тріумфальну. Крім мене, ніхто вже, здається, не їв.
З "вищої компанії" повернувся Гривастюк, Катерина встигла відсунути крісло впритул до Гафійчиного, а Іванчук — забрати з-під стола руку. Щось на мигах пояснюючи Катерині, Омелян видобув зі спідньої кишені конверт. Ось вони порозумілися, і сяючий війт з таємничим виглядом подав мені конверт.
— Розпечатаєте вдома, пане Повсюдо.
У мене молотом забилося серце: порядок!
Гривастюк побачив, яка неприхована радість охопила мене, і подав руку. Я її міцно потиснув.
Його місія щодо нас закінчилася. Він передав папку Гафійці і перейшов до столу, за яким сиділи "свиняче рило", "молодик з периферії" і ще двоє осіб. На цей раз Іванчук провів Омеляна заздрісними очима.
Пиятика була в розпалі. Катеринин язичок безбожно заплутався в словах. Сміючись, вона тонко повискувала, все важче спиралась на Іванчукове плече. Коли скрипки зацигикали вальс і в протилежному кінці залу звільнили місце для танцюючих, вони на кілька хвилин вийшли на вулицю, і я пересів до Гафійки.
— Ви танцюєте, Прокопе?— поцікавилась вона, уся в полум'ї від випитого вина.
— На жаль, ні. Але ти, Гафійко, не скучатимеш. Зараз закланяються з усіх боків.
— Я зі сторонськими не піду,— заперечила Гафійка, машинально притискуючи до грудей батькову папку. На її обличчі було трішки легкої дівочої печалі. Зі схлипливим сміхом вона запропонувала: — А ви відшийте, коли хтось буде кликати. Добре?
— Якщо ти цього хочеш.
— Так,— поклавши на стіл папку, вона на секунду закинула руки за голову, поправляючи хустку. Якось випадково зачепила мою ногу своєю і не забрала назад.— А в місті танцюють погано. Мало не обнімаються. У селі таку пару вивели б геть. Та от скрипки втихли, і знову над столом заходили пляшки.
— Хили, Повсюдо,— майже викрикнув Іванчук, припровадивши веселу, мов сонце, війтиху.
Не минуло й чверті години, як четверо нас впорали плящину. Я придивився до Гафійчиного носа і відкрив, що вона роздуває ніздрі точнісінько так само, як Іванчук. Я хотів підігнути ногу, щоб не торкалась Гафійчиної, але вона наче свинцем була налита. Оглянувшись на завісу над сценою, на кобзаря з бандурою на розмитій сторіччями могилі серед степу, я побачив, що кобзар мені сумно підморгує, а хлопчик-поводир глузливо виставив рожевого язика.
Раптом щось розплилося, пересунулось, і перед очима захитався Гривастюк.
— Слово даю,— владно махав він руками.— Гарантую. Чин не нижче капітана.— І тихіше:— Ви ж знаєте, що наприкінці війни перестали зважати, дворянин чи простолюдин. Аби освіта і військова виучка.
— Подайте мені води,— попросила Гафійка.
— А звідкіля?.. — звернулась до Омеляна пані в клаповухій шапчині, але я не дослухав через Гафійку, тільки зрозумів по устах, що вимовила вона чи "диво", чи щось схоже на це слово.
— Пий вино, Гафійко,— сказав я, не спускаючи з пані очей.— Будь чемною. — І ви пийте. Я вам наллю.
— ...нещастя на будівництві ґуральні в пана Свистуна,— казав. Гривастюк, зиркаючи на мене. Я випив вино, але відчув, що тверезію.
— За все добре, пане Повсюдо!— влізла Катерина.— За вашу хату.
— ...У Галичині мало таких ґуралень, які він не зводив. На старість осів у Колобродах.
"Поганську твою пику треба побити!" — подумав я, спопеляючи Гривастюка поглядом.
— Повсюдо, не будемо сватами,— Іванчук впихав мені наповнену чарку.
— ...Йому було під п'ятдесят.
— Син теж будівничий? — спитала пані.
— Без тижня Інженер,— повертаючись до молодика, відказав Омелян.— Треба...
— Чого ви спохмурніли, Прокопе? — штовхала мене коліном Гафійка.
— Тобі здалося.
— ...То пильнуйте.— Пані в клаповухій шапочці зміряла мене погрозливим поглядом. Стіл з Гривастюком і його співбесідниками заступили.
— Вам щось не сподобалося? — допитувалась Гафійка.
— А тобі все до смаку?
— Я не зважаю.
(Продовження на наступній сторінці)