«Люди зі страху» Роман Андріяшик — страница 13

Читати онлайн роман Романа Андріяшика «Люди зі страху»

A

    — Я роблю це саме.

    — Ні, ви чимось стурбовані.

    — Горілкою з ґуралень, які батько набудував. Горілка — двигун прогресу, Гафійко.

    — Мені подобається, коли ви жартуєте. Якось і сумно, і їдко, і смішно.

    — Так ось...

    У протилежному кінці стелю черкнула пляшка, вдарившись об софіт над сценою, рикошетом зафуркотіла у вікно, Брязнуло. Зчинився гармидер, затріщали двері, пролунав постріл.

    "Почалось..."

    Розбиваючи вікна, надвір хлинули лисі голови, розпанахані спідниці.

    — Пане Повсюдо! — розгублено заволав Іванчук.

    — Скажіть, хто цей молодик — ось, пополотнів, як стіна? — Я притримував Іванчука за лікоть, а він, ногою відкинувши стільця, рвався до вікна.

    — Та пустіть же!, Це... н-нннн... Володимир Майдан, секретар повітового комісара.

    Я відштовхнув стіл. Гафійка в нестямі закам'яніла з відкритим ротом. Стіл перекинувся під ноги осатанілій юрбі, що сунула на нас. У ґанку почалась стрілянина.

    — На сцену! — крикнув я Гафійці і вирвав з її рук папку. Дівчина поперед мене шмигнула на сцену. Ми опинилися в репетиторській: Біля скрученої ліхтарні стояв смертельно переляканий стрілець. Я побачив сходи в льох, пропустив Гафійку, тоді злетів у підземелля. Тримаючись стіни, провів дівчину в найдальший куток.

    — Змилуйся, боженьку,— лепетала вона.— Ой, горить! У репетиторській розчавили ліхтарню і зайнявся гас. Та полум'я опинилось під ногами втікаючих.

    — Комуністи, Прокопе, то їх робота,— лементувала Гафійка.

    — Цить.

    — Ой, боюсь...—тулилась вона до мене.— Ой, ми згоримо.

    — Цить же,— пригортав я її до грудей.— Не згоримо, погасили.

    Тріщала сцена, не вщухав вереск, глухо, наче під землею, гупали постріли.

    — Ніби стихає,— сказав я.— Пусти — подивлюсь.

    — Де ж стихає, Прокопе? Прокопику, не йдіть... не покидайте мене, я...

    Війтеня запищало не своїм голосом, але я силою вирвався з цупких од страху рук і пройшов до дверцят. Надворі тривав шарварок. Я присів на сходах. Гафійка ревма ридала десь у темній безвісті і не могла мене ні побачити, ні почути шелесту. Потім я запалив гербовий аркуш і, присвічуючи, добрався до Гафійки. Вона сиділа на цементі, закривши обличчя долонями, і давилась плачем.

    — Хіба можна так!— сказав я.— Гафійко, мила ти дівчинко, встань же.

    Притоптавши спопелений аркуш, по якому ще бігали іскорки, я підняв Гафійку і, цілуючи в уста, припер одерев'янілу до стіни, її губи були вогкі, холодні й солоні від сліз.

    — Втихомирилось, чуєш?— спитав я.— На, тримай свою папку і ходи за мною. У темряві ми наштовхнулись на протилежну стіну.

    — Шлячок би це трафив,— вилаявся я.— Вже спалив якийсь папір з папки, бо був би не знайшов тебе, хоч би якась тріска попалась...

    — То запаліть, запаліть ще,— заквапилась Гафійка.— Тут усі чисті папери.

    Скручений в трубку гербовий аркушик горів, як смолоскип надії.

    — Господи! Цілі?— завиванням стрінула нас Катерина. Я згадав оголошення на стовпі: "Продаю святого Миколая 50Х40, килим косівського виробу і жорновий камінь — висота 18 см". Це оголошення ми бачили з Гафійкою, коли йшли на цвинтар.

    — Боже, як я потерпала!.. Ой-йой, які ж забруднені. Повернись, Гафійко. Ви десь лежали? — прошепотіла вона стурбовано.

    Гривастюк збентежено відвернувся.

    — Ми заховалися в льоху,— сказала Гафійка, червоніючи.

    Я вийшов витріпати шинелю. У сінях при ліхтарні війтиха обмацувала з усіх боків дочку. "Горенько моє!.. А ми з .Іванчуком прокляли Залісся. Мало не закоценіли під столом... Як же ви там, навпомацки?.."

    Я сплюнув, і вона вмовкла. Коли я проходив мимо, Гафійка показала щире намисто зубів, а Катерина сердито зімкнула тонкі губи.

    — Сьогодні нам насниться,— сказала в хаті Гафійка, блиснувши на мене очима. Вона вирішила подрочити ревниву матінку. Катерина перехопила погляд і жалібно розтягла:

    — Може б, ми вже їхали, чоловіченьку?

    — Запрягай,— погладжуючи скроню, кинув Гривастюк до Іванчука.— От натворили халепи...

    Через поріг переступив господар — маленький бородатий чоловік з неспокійними очима. Гафійка по дорозі розповідала, що він доводиться їм далеким родичем.

    — Як цю катавасію розуміти, Омеляне? — спитав він.— Поясни ж толком.

    — Як!— підскочив на стільці Гривастюк.— Підстроїли.

    О, вони дорого заплатять за це.

    — Хто, значить, підстроїв?

    — Звісно — комуністи.

    — Сволота,— прогудів Іванчук.

    Я засунув руки в кишеню — папери були на місці.

    — Нема, значить, роду без вироду, бурмотів господар.— Вже і на Галичині, значить, мають прихильників.

    Війт заплющив очі і закрив долонею рота. Обличчя його налилось кров'ю, з голови звисло пасмо гнідого волосся. Співчутливо покосившись на, нього війтиха захитала головою:

    — Після такого місяць не опам'ятаєшся.

    Гривастюк зло бликнув на неї, і вона, підібравши губи, принишкла.

    — Дорого заплатять,— повторив війт і погрозливо крутнув наїжаченою гривою. Щось думаючи, підігнув два пальці, важко засопів.

    У вікно забарабанив Іванчук.

    — Гей, виходьте!

    З воріт коні рушили галопом. Сполохавши чутливу морозяну вулицю дрібним передзвоном, ми виїхали в поле. Мело снігом, сани заточувались. Я відкотив комір, але крижану крупу однаково задувало під шинелю.

    Перед Буштинським лісом коні неспокійно зафоркали, застригли вухами.

    — Щось чують,— сказала здавленим баском Катерина.

    — Спи, спи,— гукнув Гривастюк. Гафійка тихо посапувала, спершись на Іванчукове плече.

    Гривастюк подав мені кисет.

    — Першу нашу розмову не забув, Повсюдо? — перейшов він раптом на "ти".— Монету притримай, потім віддаси мені гроші. Розрахуємось... Мені не спішно... А коні справді стривожені. Розбудіть Іванчука,— він знову перейшов на "ви".

    — Михайло, перелізь на передок, а ви,— звернувся до мене,— ось держіть, я ним орудую сяк-так, і коней треба тримати в руках. Невже вовки?

    У моїй руці опинився зігрітий Омеляновою рукою револьвер.

    — Що нині за день такий! — схлипнула Катерина.

    Гривастюк намотав віжки на руку. Коні понуро вступили в ліс. Попереду молочно біліла смужка шляху. Звідкілясь здалеку донеслось протяжне завивання. Катерина шепотіла молитву.

    — Та це пси в Підкамінному,— засміялась Гафійка.

    — Цс-ссс! Свистуха! — тихо гримнув Гривастюк.— Якої дідькової мами?

    Та доїхали ми без пригод. Я зіскочив на толоці, сказавши, що мені ближче попри цвинтар, а коли сани розтанули в сніговій куряві, звернув на Лісничівку.

    Тонко і одиноко заголосив у долині півень. Замок бовванів на тлі сірого неба химерною скелею. Натужно шуміли ялиці, потріскували на морозі стовбури. Очі солодко злипались від утоми, кортіло спертися на мур і подрімати. Ліс і замок непомітно стали прояснюватися теплою затишною світлицею з пахучою піччю, замигали якісь клопітливі добрі тіні. "Пора спати". А якась заблудна думка своєї: "Ти ж міг не дійти з своїм несправним серцем Ти анітрохи не бережеш себе. Віддихайся". Мов чужими руками я встромив ключ у замкову щілину, оковані залізом двері стиха простогнали.

    На другому поверсі, лизнувши світлом сходи, прочинялися якісь двері, і в глиб коридора прошмигнула гандрабата, не Миколина тінь. Вийшов і Микола. Звісив над сходами обіпнуте сорочкою барильце живота, схрестив на грудях, руки і стояв у прямокутнику світла, як вийнятий з-під гніту ворок із сиром.

    — Ти що, друженьку, рачки лізеш?

    — Та от з Залісся,— відказав я задихано.— Не спиш? Він підтримав мене і запровадив до моєї келії. Тут було прибрано, мов перед гостями. Я звалився на канапу, і одразу ж навколо затовпилися тіні дрімоти.

    — Як свято, Прокопику? — пробасив Микола.

    — Маю контракти.

    — Підкріпись.— Микола подав склянку з ромом.

    — Свято закінчилось давкою і пострілами,— сказав я.

    — Як ти це оцінюєш?

    — Захоплююсь.

    — Провокація,— сказав Микола.

    — І ти тої самої? Гривастюк це ж казав.

    — Ну, Гривастюк своєї співав.

    — А ти своєї?

    — У повітах на північ уже йдуть арешти.

    Праворуч появився Гривастюк, ліворуч — Гафійка. "Комуністи!" — було на їх роззявлених ротах. Для мене, політичного схимника, це слово з їхніх уст звучало лайкою.

    — Де в біса тут наплодилося стільки партій? — мовив я, витягуючись.

    Дратівливо заскребла у вікно ялиця, блиснув проміж гілля місячний серп і знову пірнув у морозяний небесний намет.

    — Зачекай, ще й ти влипнеш.

    — Інакше це не можна назвати?

    — Залежно від того, як повернеться.

    — Я все перетравлю, Миколику. Ти кого перед хвилею випустив звідси? Ревеку?

    — Бачив?

    — Нехотячи.

    — Ревеку.

    — Не бреши. Вона, кажуть, уже не приймає кого попало, начебто із Загатою зв'язалась.

    (Продовження на наступній сторінці)