— Хто знає, може, ці пивниці ще комусь придадуться,— озвався я.
Ми йшли хвилин з десять, кружляючи темними лабіринтами, нарешті підземелля обірвалось, і перед нами стала глуха стіна, викладена з нетесаного каменю. Микола передав мені ліхтарню і, просунувши пальці в щілини, видобув завбільшки з решето брилу, за якою зіяла непроглядна темінь. Забравши назад ліхтарню, він поклав її по той бік отвору і засміявся:
— Лізь.
Коли я наполовину просунувся, він весело запитав:
— Візьму й замурую зараз Повсюду?
— І ніхто не знатиме, де ділося трішки людської недолі,— загудів я в темряву.
Призвичаївшись, я побачив довгий коридор, обставлений полицями, на яких приклад до приклада покоїлось .кілька тисяч манліхерів і тульських гвинтівок. На дощаних помостах стояли законсервовані гочкіси, льюїси, максими, муравлиськами були навалені купи набоїв, стоси шабель, зсипища гранат. Усе те пірнало в сперту підвальну ніч.
— Інструменти,— сказав Микола, обтрушуючи штани.— Зробимо твоїй жіночці операцію.
— Дай собі з цим спокій.— Я зняв з гачка біля отвору гвинтівку, яку Микола тримав напоготові.—Не припускай, що цим орчиком можна зробити таку складну операцію. З ким доглядаєш цей арсенал?
— Наразі сам.
Ми порізали ще цеглину солонини, випили, і він забубонів:
— Я у війну навчився дорожити цією штукою,— показав на сало. — Ладен вставати до неї серед ночі. Чорти б його брали, хіба тільки німці мають ласувати нашим салом? Та мужицьке тіло швидко розпирає. Угадай, скільки важу.
— Корець з гаком.
— І лисію, як паршива вівця. Бідне моє парубоцтво: ніяка дівка за мене не піде. Хоч бери й неси на ярмарок свої чоловічі відзнаки. Та воно й дівки порядної нема. Поки щось підходяще виросте, обшалююся жиром. Марину твою Ковальчуки продали, сучі діти! Сватай Гривастюкову Гафію: гожа, не дурна. Лиш би де зіпсувалась, бо жінка — що степова мімоза: невінчана — золотко, заміжня — нудьга. Ти ніколи не замислювався про природу дівочго натхнення, яке робить їх кралями? Те-те. Виходячи заміж, ховають свої гідності, наче їх ніколи й не було.
— Як тобі Ревека?
— Ревека — скриня зі щастям,— відказав Микола, змітаючи долонею кришки.— Але збідованому, котрий уміє цінити щастя. Вона надто досвідчена в коханні, була б ще скучно відданою і старанною, а для дурного — знаєш, чим би це було.
— Щось ти підозріло розумієшся на цих речах.
— Ага,— вказав він.— Признайся байдужому — не повірить.
— Не признавайся.
— Тоді до кого слово мовити? — Він поскладав до кошика пляшки.— Я розмовляв з одним пришелепкуватим, якому трапилась у жінки дівка, схожа на Ревеку. Довів її ревнощами до самогубства.
— Що ж він тепер?
— З іншою живе.
— Добре?
— Несогірше.
— Може стати погано.
— Побачимо.
— Доля — це розплата.
У куточку Миколиних губ осіла тінь. Він закурив цигарку і стомлено опустився на канапу.
— То Європа бунтує?
— Ну й інше: подекуди зневіра, всюди — розруха.
— Війна озлобила людей?
— Взагалі озлобила, але не нарозумила, як можна було сподіватися. З цього можна зробити висновок, що візок не вискочить з глибоко нарізаної колії. Європейці прикуті до традицій.
— Так,— Микола цмокнув.— Це, до речі, спостерігається всюди. Щоб рішуче повернути в той чи інший бік, треба мати певну мужність На це поки що здатні лише великі народи, які більше себе усвідомлюють перед долею світу і які виробили більше якостей, придатних для нового устрою. Найголовніше, що перелом намітився.
— Хіба він здатний відбитися на долі світу?
— А цього, Прокопику, не знаю. Особисто хотів би. Але сам бачиш, як складно в житті. Я боюся одного: щоб перелом відбувався в міру підготовленості до нього. Але давай ляжемо. На ліжку думається веселіше і слухається приємніше.
— Не заперечую.
Ми розляглися в суміжній нетопленій кімнаті, вкрилися кожухами.
— Люблю гартоване морозом повітря,— мов з-за рогу долинув Миколин голос.—Зробиш проти носа шпарку і п'єш...
— Ні до кого не вчащаєш? — спитав я.
Продовження розмови вже для мене не могло бути, бо я відучився в ліжку мріяти, тим більше гадати, як-то воно буде. Залшилося багато несказаного, і до серця підкрадалося почуття втрати. Але мучити Миколу не хотілося.
— Є одна на прикметі,— сказав він. Кумгикнув і перегодом додав:—Ти її не знаєш.
За вікном навшпиньках ходила ніч. Ворушила гілля поважно замислених у місячному сяйві берестів, холодним протягом примушувала шлапати в кімнаті домовика і жалібно попискувати під спорохнявілими підлогами голодних мишей.
Микола перекидався на ліжку з боку на бік. Мабуть, через мене не брав його сон цієї ночі. І в мене не склеплювались повіки після нашої приховано-радісної. зустрічі, бо я її нетерпляче чекав, а коли вона відбулась, то зовсім не так, як уявлялося.
Перед очима виступили стелажі з гвинтівками, у вухах повторювалися Миколині запитання — сквапні, ніби йому хотілося швидше з'ясувати, хто я, куди прямую, і... заспокоїтись. Або він щось нагальне пережив, яке зворохобило його душевно і фізично, або він був схвильований моїм поверненням?.. Що б там не було, його не варто силувати. Настирливість у таких випадках те саме, що батіг над конем історії: одного досягнеш, на десять помножене втратиш. Я більше не турбував Миколу, і він, зрештою, тихо засопів.
Заголосили треті півні. Я одягся і вийшов із замка. Долиною ще блукали присмерки. Стояв тріскучий мороз.
За Лісничівкою, там, де дорога пересікає Буштинський тракт, я здибав Слободянову Ганну. Вона тягнула санчата з грабовими полінами. Ішла, тяжко посапуючи, човгаючи чобітьми по мерзлому грудді, дивлячись під ноги. Санчата скиглили і торохтіли за нею, ніби дивом опредмечена журба. Оддалік повзла ще одна тінь.
Бив сніговою крупою збентежений світанням вітер. На буковинському боці, стелячись закованим у кригу Дністром, плив гомін весілля. Кому там лягло серце до тої церемонії? Видно, життя входить у своє річище, а може, хтось зі страху вирішив плюнути в душу невідомості.
— Помагай біг, Ганно! — Я взявся за шлею.
Важко передихнувши, жінка на мить підвела очі, знов опустила їх додолу і не відповіла. Через кілька кроків сіпнула шлею до себе.
— Ліпше отій підсоби,— махнула рукою позад себе.
Я залишився посеред дороги. Щось до болю знайоме в ході жінки, яка наближалась, заколихало світом у моїх очах.
Розвиднялося з кожною секундою. Марина окинула мене втомленим поглядом; коли впізнала, щось полохливе і вороже метнулося у її очах. Її копаниці були високо вивершені дровами, збоку теліпалась прив'язана тороком сокира. Я дивився на Марину, а сокира заступала її від мене блискучим більмом. Марина ще раз глянула на мене, знов очі заметушились, але вже не вороже, і в куточках звисли повні коралово-круглі сльози, які, здавалось, не в змозі були відірватись од втомлених безсонням повік. Вона не витерла їх, і вони не впали, а поволі, туманом розповзлися-розтанули, ніби шкода було їм звільняти звичне місце, і залили зіниці темним блиском.
Різко випроставшись, Марина обійшла мене, оглянулась на санки,— навинула на руку мотузок і рушила своєю дорогою. Я наздогнав її, незграбно смикнув мотузок.
— Не треба, Прокопе,— сказала вона тихо. І повторила:— Не треба.
Її слова не досягли моєї свідомості. Я не здатний був їх сприймати, настільки вони були чужі й далекі від того, що творилося в моїй душі. Тоді Марина пустила мотузок і стала на узбіччі, як постороння, якій немає діла ні до мене, ні до копаниць з дровами. Але цей вираз швидко змінився розгубленістю. Так вона, напевне, стояла б, якби поламалися санки.
— Марино,— покликав я.
Обличчя її закам'яніло, і кам'яно вона запитала:
— Ти назовсім, Прокопе?
— Так.
— Залишишся в селі?
— Так.
У цю мить я подумав, що ніколи згодом не повірю, начебто між нами відбулась оця розмова. Кожна клітинка мого тіла перетворилася в пружинку, і все разом зціплювало серце, яке безпорадно металося, ще знаходячи якісь порожнини, але мало от-от зупинитися в тугих кістяних лещатах. Щось треба було промовити, та я не годен був знайти потрібного слова й несподівано глянув на нас обох очима байдужої до всього людини. Марина була чужа, чужа — аж страшно. А я, підвладний несвідомій волі, намагався її повернути. Для чого? Щось спонукало. Отак над водоворотом, коли закрутиться в голові, валить тебе додолу, і з цимнесила звладати.
Марина зітхнула, немов узяла на себе додатковий тягар. Щоки її посіріли, очі запалися в орбіти, мов їх засмоктувало туди. Я машинально виволік санчата на середину дороги. Закружляв сніговий вихор, ліс запнуло мерехтливою запаскою. Я сів на поліна.
— Не будь маленьким, Прокопе. Простудишся. Ходімо. Обоє ми маленькі. Маленькі люди з маленькими правами і претензіями до світу. Просто світ перед маленькими людьми багато завинив, і кожний бере на себе сміливість багато йому дорікати. Зрештою, це схоже на виправдовування, тоді як ні я, ні Марина богові духа винні.і не знали, ким станемо.
— Ходи. Перестріне Павлюк—оштрафує.
— Микола?
(Продовження на наступній сторінці)