— Гул на сході. Під Селятином, якщо не ближче — не в Шепоті. Кевес утікає в Румунію. Над Черемошем наче спокійно.
Коли канонада припинилася, Чигрин, сплюнувши, зник між возами.
Я постелив на землі сіна і вкрив Дружану сардаком.
— Лягай, Ксеню.
Я ліг, та сон не приходив. Потім — лишень забудуся — здригнеться вві сні Дружана. Вона спала неспокійно, пашіла жаром, схлипувала. Вкриваючи її, я прикладав до чола долоню — воно було зрошене краплинами поту. Десь за північ вона міцно обвила руками мою шию, я просунув їй під голову руку і спитав:
— Не спиш?
— Ксеню...
— Не журися.
— Я хочу мати від тебе дитину, — ледве чутно прошепотіла вона.
Торкнулася устами моєї щоки.
— Хлопчика?
— Так.
Притулившись усім тілом до мене, завмерла. Я поправив сардак, підвівся на лікті й зиркнув у темінь.
— Що, Ксеню?
— Нічого.
Між возами полопотіли, підбираючи сіно, стриножені коні. У високому небі тремтіли зорі. Звідкілясь линув свіжий, вистуджений запах м'яти.
— Ксеню...
Я смикнув китицю зав'язки, і груди мені полоснув холодний легіт. Довкола все німувало, лиш коли-не-коли фиркне кінь. Я розстебнув Дружанин кептарик, торкнувся грудей. Скроню ласкаво обвіяв її віддих. Вона якось дивно рухнулась, мов розділяючись надвоє, огортаючи мене і знову сходячись в ціле, як підзолочена хмарина довкола сонця. Першої нашої ночі вона злегка впиралася долонями в мої груди, наче страхалася, що ми не зможемо одірватися одне від одного. І тепер я відчув на грудях її долоню, та це був інший дотик — через нього вона немовби пересвідчувалася, що мені добре, що я її безмірно люблю, як дружину, як матір мого сина. До мене прийшло визволення. Я його відчув кожною клітинкою, хоч немає слів, щоб його пояснити. Це було звільнення від плісняви задавненого чекання, від несамовитості, від намагання щось із себе скинути, як осміяну осоружну ношу, від сирітства.
Я раптом осягнув розумом, що кілька літ був неповноцінною істотою, і це огидно — жити одинаком, позбавленим щастя. Можливо, розуміючи цю огидність, гуцули не вважали за зло — по-розбійницькому викрадати од батьків їх доньок.
— Не лишай мене, — шепотіли її уста. — Побудь... Засни... Я не втомилася... Я тебе люблю... Ти — батько... Я тебе люблю всім серцем.
IX
Пізно ввечері наступного дня обоз наблизився до Роз-луча.
— Ксеню! — покликав Сергій Верешко.
Я передав віжки Дружані і почекав, коли його підвода порівняється з моєю.
— Може, Ксеню, комусь розвідати, що там у селі? Сергіїв голос звучав напружено.
— Я піду з Дружаною.
Обоз зупинився. Я добув з-під в'язанки карабін, підкликав Дружану. Перед нами на тлі зоряного неба дугами схилилися гори. Далі — спуск і положистий уступ, на якому розкинулося село. Зліва увижається в темряві скоба Черемошу, там хребти розступаються, пропускаючи струмок і дорогу до Гриняви.
— Наш осідок з цього краю села, — мовив я. — Дідо, прийшовши з долу, вподобав собі скид над поточиною. Заїзд уже батько вкопав. А до того на осідок і пішки важко було добратися. З того, як розташовані садиби, можна читати історію Розлуча. Втікачі поселялися якнайдалі в бік гір, їхні діти будувалися в доступніших місцях, жупани займали майдани вздовж річки й дороги.
Дружана стискала мою долоню: мабуть, їй було мар-кітно. Мені й самому ставало моторошно, наче наближався не до рідної оселі, а до стоянки печеніга.
— Хата ще добра, — сказав я, щоб зайняти дружину. — Після війни покрию свіжими ґонтами. Може, при йдеться обшалювати дошками східну стіну: коли вітер, в кухні сту-деніше, ніж у світлиці.
— Ще світиться, — зраділа Дружана, побачивши вогник під горою.
— А в нас порожньо. Бачиш — дерева темніють? Вище — ґруники розсохою.
Я пропустив жінку опередь себе на горбок. Ми ступали сторожко, майже не дихаючи, ловлячи кожний шелест. На подвір'я зайшли мовчки, нас одразу обняли густі прохолодні тіні, мов потрапили в інший світ. Трава сягала майже до колін, над заворітницею бовваніли галузки бузини.
— Постій тут, — прошепотів я. Двері схлипом відстали від одвірків.
У хаті я позаслонював обрусами вікна й запалив свічку. Хтось сюди навідувався, але не лишив безладдя. Припровадивши Дружану до світлиці, пригорнув її до себе, потому відсторонив і засміявся:
— Ми дома, жінко! Плювати нам на Франца-Йосифа, Вільгельма і Миколу Бісмарковича. Не смійте тикати носа, хирляки! Ми дома. Ми дома, Дружано.
Вона поглянула на мене здивованими й водночас зачудованими очима.
— Побіжу до сусідів на розвідку. Не скучай.
— Де дрова, Ксеню?
Я приніс з повітки оберемок цурпалків і звичним рухом, як палицю, підхопив з ослона карабін.
— ВаЬгепІапе... — сказав надворі, дивлячись у темінь.
Міттельштедт називав Гуцулію країною ведмедів. Поклав він за неї голову чи и далі останнім покидає поле бою?
Стежка опустилася у глибоку вирву. Зливи і тут пона-лишали слідів. Я звернув до Крицякового осідку і наткнувся на прив'язаних до вориння коней. Прокинувшись зі сну, вони діловито захрумкали сіно. Я прошмигнув до віконця, припав до шиби. На печі спали діти. Олена стояла біля плити, спиною до вікна, щось сьорбала з полив'яної миски. Не міняючи пози, налила до миски води з сагана, вимивши, поставила на ребро сушитись і надовго завмерла, замислившись, склавши на грудях руки. Вона була без хустки, в кептарику до стану, в збляклій горбатці.
Двері не були на засуві. Я увійшов до сіней і машинально, ніби в цій хаті народився, розшукав у темряві клямку. Спітнілі од теплого духу з кухні, завіси не озвалися. Я тихо переступив поріг, у ніздрі вдарив запах пареного молока — запах обжитої гуцульської оселі наприкінці осені, коли звітрюють і засихають вінки під сволоками.
Забилося серце. Щось незнайоме було в тому, як Олена застигла біля плити.
— Олено.
Вона поволі, мовби не вірячи собі, повернула голову, і я побачив чужу, зі спотвореним, обезвіченим лицем жінку. Я хотів привітатися, одначе з горла вирвався хрип, і я сів на ослін, дерев'яніючи від страхітливого відкриття: це Олена, але з нею сталося жахливе нещастя.
Вона з хвилину мовчки дивилася на мене переляканими очима. Отямившись, потягнула за полу до комірки крізь вузенькі дверцята біля печі.
— Ходи ж, не впирайся, — шепотіла з присвистом. — На хуторі — москалі. Ще не знати, як поведуться. Хлопці тим часом ховаються.
Лишивши мене в темряві, зачинила на засув сінешні двері і вернулася зі свічкою.
— Ще не знати, як воно буде, — повторила. — Хлопці ховаються. Боже борони, якби уздріли з рушницею. В Ма-риничів знайшли зброю — побили і діда, і бабів. Обзивали бандитами і австрійськими шпигунами. І в мене є на постої — пішли до пароха в карти грати.
Лице і чоло поскороджене чорними виразками, колись вогнистий погляд розпливався під мутною сизою паволокою. Пасмо живої шкіри зосталося під очима і надбрів'ям — рівна прямокутна латка.
— Що з тобою? — ледве витиснув я з себе, ховаючи очі.
Свічка випала з її рук, язик полум'я метнувся по долівці і згас. Олена тихо заридала.
— Ксеню-соловейку!.. Ти ж не чув! Я цілком забула, що ти не знаєш. — Вмовкла, і стало тихо, як в могилі. — Йди, Ксеню... Ось-ось солдати вернуться.
Я пригнічено зітхнув й рушив до виходу. Олена провела мене до вирви за осідком. Стали біля вориння.
— Я не хочу, щоб ти довідався від когось... Я, Ксеню... я заражена. — Вона оповідала поволі, довго підбираючи слова, наче шкодувала мене. — Лишив це мені вартівник з тартака. Занапастила чоловіка, дітей... Сталося це на другий день після того, як ти обняв мене. Пам'ятаєш? Він, зайда, щось белькоче, але приємний з обличчя, молодий.
Не знаю, що на мене найшло... Данило через це покинув. Ходить по молодицях, розносить... А я не мала відбою. Ви на фронті, повно жінок, а чогось до мене і до мене... То дезертир, то гайдурик підріс — жіночого тіла забагло-ся. А я не мертва. Перенічкувала з тим, з іншим... Що я, Матінко Господня, хотіла тоі нечисті? — Олена по-чаїному заскімлила від розпуки. — Тоді... спекла лице!
— Олено!
І мовила веселіше, мало не зі зловтіхою:
— Порох, гас, живиця, лій... Наколотила, запалила скрутель з соломи... Лиш очі пов'язала рушником. Не хотіла чекати ні Божого змилування, ні Божої кари. Сама...
На дорозі почулися голоси п'яних жовнірів.
— Втікай, Ксеню... Люди з мене сміються! Ти не будеш?
— Не буду, Олено.
Дружана звелася навстріч, очі сполохано наздоганяли мій погляд.
— Що?
— В селі росіяни. Загорни в убрус карабін і поклади під скриню.
— Ти так довго пропадав... Я поцілував її.
— Уже скаржишся?
— Хіба зле — говорити, що думаєш?
— Рот не город, не загородиш.
— Ти йдеш за обозом — і тебе не буде ще довше.
— Закотимо підводи до Чигрина. Це близько.
— Не барися. Потому я буду лишатися без тебе, а сьогодні приходь відразу.
(Продовження на наступній сторінці)