Між Тупою, Дністром і Серетом, що течуть глибокими льодовиковими каньйонами, на кілька кілометрів простягнувся схожий на язик утинок плоскогір'я. Армії стрілися чоло в чоло на перешийку проти Бедриковець.
Росіяни піднімалися з долини Серету через Касперівці і Городок. Передові загони не могли відступати, бо на них напирали, бичуючи коней на вузькому шляху, прорізаному крізь скелі, нові підрозділи. Все залежало тепер, з котрого боку залишиться хоча б один солдат-переможець.
Витягнувшись із Заліщиків, гуцульська кіннота розсипалася обабіч гостинця. У кожному ескадроні їхали посередники — офіцери з розгромлених військових з'єднань. Поряд зі мною скакав Міттельштедт: в ролі наглядача, посередника чи натхненника — важко сказати. Замість привітання ляснув мене по плечу, а коли виїхали в поле, дістав з-під сідла пляшку, надпив і передав мені.
— Звідки родом? — спитав, коли я повернув пляшку.
— З Коломиї, — збрехав я, побоюючись, що пригадає нашу стрічу на розлуцькому цвинтарі.
— Русин? — скосив очі Міттельштедт.
— Не росіянин, — зауважив я ще й заперечливо крутнув головою.
— Українець, — усміхнувся тевтон.
— Так.
— Католик.
— Православний.
— Волох. — Він знову ляснув мене по плечу й засміявся. Перегодом сказав: — Але — не румун?
Я підтакнув.
— Тут буде на що подивитися! Ти жонатий? Я відповів, що ні.
— Батьки живі?
— Сирота.
— Вчився?
— Трохи. В Сучаві.
— А-а!
Якийсь час їхали мовчки, відтак Міттельштедт поморщився і забурмотів:
— Хотів би я, щоб тут були Рорбах чи Нетцель1.— Ковтнув рому і простягнув пляшку мені.— "Хто володіє Києвом, той підкорить Росію..." Це слова Рорбаха. А я мовлю: "Хто дає бій на цьому ідіотському перешийку, той не володіє Буковиною".
Я ледве стримався, щоб не всміхнутися. Міттельштедт допив ром і хмикнув:
— "Козаки з Кобеляків..."2
Я вдав, що пильно розмірковую над його словами, та він розреготався і, лишаючи мене, підстьобнув коня.
Потім ми знову їхали поруч. Переходили то з німецької на українську, то навпаки, і я відчув, що Міттельштедт не шкодує за своїм домашнім "безталанням". Він мріяв знайти в дружині товариша, та в житті йому не пощастило, а дома не підтримали. Жінка, як погана тварина, винюхувала в його оповідях, де він промахнувся, й через день випоминала, доводячи стосунки до розриву. Вистежувати його промахи стало для Ельзи немовби спортом. Одначе це була "така дівка"! Міттельштедт "знайшов себе" у війську.
— Проте згадаю дім — щемить, — приклав руку до серця. — Я здогадувався, що Ельза зраджує. Кардові йшов п'ятий рік" Якось я допік їй, а вона каже: "Коли б я з кимось спала, то як би дивилася дитині в очі?" Ти вже й це зважила! Щоб помститися, я почав, як ви кажете, спати з дівчатами у барвінку. Це гарно звучить. У Німеччині барвінок вирощують на могилах.
Я припустив, що він теревенить, аби заглушити страх. Та показався російський пікет, Міттельштедт видобув з усмішкою шаблю і, мов вихор, помчав у бій.
Ми зім'яли ар'єргард. Далі трактом рухалася піхота. Ми рубали її до розвилки доріг на Городок і Касперівці. Потому розділилися, ніби нас хто послав просапати міжряддя й очистити всю місцину до круч над Серетом і Тупою.
Коли Міттельштедт поскакав уперед, я на мить зів'яв. Потому Ломикамінь поніс мене в криваву гущу, і я опам'ятався, як на полі усе стихло. Оглянувся і побачив устелений трупами широкий лан. Помежи полеглими подекуди пробували звестися гуцули. Я вже хотів вертатися, коли в терняках почулися голоси. Я врізався конем у кущі, одного солдата для настрашки огрів плазом шаблі, другого вдарив ногою і закричав, щоб підняли руки.
— Гуцули беззбройних не вбивають, — рівним голосом сказав позад мене Міттельштедт. — Одведіть полонених до штабу.
Солдати похнюплено ступали опередь мене. З побоїща долинали стогони. Над Добровлянами я озирнувся. Міттельштедт ішов без шапки, ведучи коня за вуздечку. Я згадав, що в той момент, коли він сказав: "Гуцули беззбройних не вбивають", — він теж тримав шапку в руці, був увесь обдертий і вимазаний кров ю. Потому я згадав, що він повторив мої ж слова, сказані на цвинтарі в Розлучі. Отже, Міттельштедт мене впізнав. Мабуть, одразу впізнав!..
— Ану швидше! — гримнув я на полонених.
Було десь ополудні. На переправі пропускали угорський, чеський полки, далі посунули австрійці. Перед моїм зором не мелькнула ні одна гуцульська крисаня. Створений з ініціативи * певних місцевих кіл", легіон чесно вмер за корону. Очевидно, ті кола колись зіпруть вину на бездарне австрійське командування або скажуть сучасникам і нащадкам, що їх затія не вдалася через зоіг "трагічних" обставин.
Полонених я здав якомусь полковникові і вже з годину придивлявся до руху на переправі, маючи намір прослизнути на правий берег. Пустився дощ. Над солдатами піднімалися клуби пари. На лід у багатьох місцях виступала вода, одначе на це ніхто не зважав. Солдати брели у воді. Здавалося* вони готові ступати й по головах і звістка, що на тому боці розтопили пекло, їх теж не зупинить.
— Ви чого тут стовбичите? — з погрозою спитав Міттельштедт.
Я стрепенувся, почувши його голос.
— А що мені робити? — Моя рука мимоволі опустилася до топірця.
Міттельштедт простежив за цим рухом. На мент його очі стали немовби незрячими.
— Полковник просив постерегти полонених, — продеренчав він недбало.
Моїх полонених саме викидали з присінка комендатури. Полковник звелів відволокти тіла під конуру в глибині подвір'я. Один з полонених застогнав. Руки його були зв'язані. Полковник сплюнув і сховався у будинку. Я мовчки простояв кілька хвилин, хоч мені кортіло закричати на весь світ. Солдат звівся без моєї допомоги і крізь плач промовив:
— Братчику...
Мені здалося, що я божеволію.
— Братчику, — повторив солдат. — Ксеню... Ти з Буковини, я — з Покуття... Не впізнаєш? Ти приходив за язиком у Святвечір, нас галичанин пригощав кутею... Ночував з нами...
Він став переді мною навколішки, як дитя, з заплаканими очима (чи то росинами стопився сніг на віях) і готовий був повзати, мабуть, думаючи, що мені велено його розстріляти.
— Наших погнали до Росії, Ксеню. А кількоро попросилися коноводами. Гадалося, дійдемо з фронтом до Коломиї й відкупимося додому. Того вбили,— показав на другого полоненого. — Ми — коноводи. Ти ж хіба бачив у мене зброю, Ксеню? Що ми знали? То — подоляк, а я з Коломиї...
Я схилився над подоляком — він був мертвий.
— То впізнаєш мене, Ксеню? Я — Смоляк.
— Смоляк, — повторив я. — Впізнаю.
Я розрізав мотузку на Смолякових руках і допоміг йому звестися на ноги. З вікна визирав полковник, але він, мабуть, нічого не бачив, очі йому немовби затягла катаракта. Я видобув шаблю, проте полковник немов закляк. Розмахнувшись, я вдарив його лезом по обличчю. В цю мить полковник, здається, кліпнув. Дзенькнула шиба...
В будийку зчинилася метушня. Я перекинув Смоляка через паркан на руїни розбомбленого будинку, сам перестрибнув, і тут уздовж вулиці закричали:
— Рус! Рус!
Залопотіли поодинокі постріли. Ми зі Смоляком припали до купи битої цегли. Повз нас із засліпленими очима в останню атаку на галицькій землі бігли австрійські солдати.
Щум стрілянини відхлинув за містечко. Коли смерклося, ми прокралися до Дністра і з годину йшли вузенькою смужечкою берега попід горою. Мені хотілося щось сказати Смолякові, та я не знаходив слів. Нарешті вдалося склеїти фразу.
— Наша громада двічі топила конвой і верталася в село.
— Нас переловили, — відказав Смоляк, зітхнувши. — В окопах змовилися й перекинулися до росіян.
— І наших багато здалося. В нас були розумні хлопці.
— Погнали в Росію, — знову зітхнув Смоляк. — На Урал. А ми куди, Ксеню?
— Додому.
Нам не стало мови. Ми чули музику. Ми слухали її зі сльозами, не ймучи віри.
— Коли ти врізався в терняки, — нарешті заговорив Смоляк,— я чогось більше жахнувся, що тебе знаю, ніж занесеної шаблі. А ти був сліпий, як той полковник.
— Почвара!
— Господи! — простогнав Смоляк. Угледівши острів посеред річки, ми зупинилися.
— Перевину онучі,— мовив Смоляк.— У цих чоботях пертися до чужого бога, а не втікати з фронту. Ксеню, тобі не червоно в очах? Мені чогось яскриться.
— Від збурення.
— Карабін не кидаєш?
— Не зашкодить. Візьми мою шаблю.
Ми щасливо добралися до острівця, і нам лишилося пройти до протилежного берега ще кроків з двадцять. Нараз лід під ногами м'яко підігнувся. Я з несподіванки кинувся бігти, та ноги провалилися в лепову гущу. Холодом обпекло коліна, стегна, завирував пружний струмінь води. Я ледь встиг жбурнути на берег карабін, як течія заволокла мене під кригу. Спробував відбитися від дна, люто вдарився головою об лід, зблиснуло в очах. "От і все, — подумалось. — От і все..." Течія владно понесла мене в шаленіючу кипучу прірву.
(Продовження на наступній сторінці)