Мрійного сонячного ранку Штрайт оголосив збір. Ми кінно рушили довжелезною вужівкою понад Дністер. Форсували Серет, піднялися на гору, вибили з якогось сільця дві роти піхотинців і завершили операцію рейдом уздовж російських траншей. Про це писали і російські, й австрійські газети. Росіяни повідомляли, що противник силами дикої гуцульської дивізії добився тимчасової переваги у Придністров'ї. Штрайт читав нам це перед строєм.
— С і л а м і д і к о ї д і в і з і ї, — повторив він, скрегочучи зубами. — Ви чуєте, хлопці? Хто з вас грамотний — п'ять кроків уперед!
Увесь стрій відкарбував п'ять кроків. І нема дивниці. Нас таки вчили-переучували. Вчили примусово, бо цісар піклувався про імперію від Берліна до Багдада.
Полковник вийняв хусточку і витер сльозу. "Ось плоди нашого виховання!" — казали його помутнілі очі.
Після цього нас уже не забували. За два тижні легіон очистив від росіян усе пониззя Серету. На захопленій території спішно будували укріплення. До першого снігу на десятки кілометрів простяглися дротяні мережі під високою напругою, повиростали сірі парасолі бункерів.
В середині листопада у складі з'єднання нас переправили на Буковину. У вигині Дністра навпроти Козачівки, де колись вбрід ходили на Хотин полки Сагайдачного, ми знову форсували річку й накоїли лиха в російському тилу, загрожуючи взяти залізницю зі Жванця до Іван-Пусте, що саме будувалася.
Проти нас кинули бригаду донських козаків. Донці рушили в бій на шаблях, ми спокійно перед їх носом спішилися, вдарили пекельним рушничним і кулеметним вогнем, стрибнули на коней, промчали з кілометр назад і, перешикувавшись, широкою дугою охопили козацьку бригаду, потіснили її з флангів і примусили відступити за Козачівські вали.
Польовий маршал Франц Конрад фон Гецендорф два дні вручав нам як винагороду бритви і шматочки мила. Відтак нас відвели в резерв. Ми знову доглядали коней, вимінювали на самогон російські трофейні кожухи, кашоварили, залицялися до галицьких дівчат. Фронт стояв за кільканадцять кілометрів. Розповідали, що офіцери, аби під час затишшя не підупав "моральний дух воїнства, зчиняли перестрілку. Все закінчувалося тим, що озивалися гаківниці і піхота вмовкала. Знову над траншеями піднімалися димочки, а полями никали шоломи між снопами кукурудзиння — військо запасалося паливом.
Якось я стрів розлуцьких. До мобілізації Іван Кошута мав славу норовистого парубка зірвиголови. Тут же став мовби не тою людиною: втихомирився, спокійно, з холодним осміхом лаяв Австрію і Московщину. Захар Доскоч мав уже два хрести, але й він плювався, коли згадувалися царі.
— Ти знаєш, — сказав Кошута, — які колінця викидає начальству Максим Третяк? Боюся, що його розстріляють. В "Оголошенні" мовиться одверто: "Стріляти на місці кожного, хто запідозрений в зраді чи ворожих виступах проти держави". Максим ризикує життям. Ми — гумористи. По-моєму, нині в цьому єдиний порятунок. А Сергія Верешка пам'ятаєш? Поранило в першій же сутичці, вилікувався і щез. Вже десь оіля молодиць гріється.
Я запросив хлопців на квартиру, роздобув пляшку горілки.
— Показна жінка, — буркнув Кошута, коли господиня принесла закуску. — Як там наші, Захаре? Ох, притулитися б...
Доскоч сумно усміхнувся.
Бесіда пішла про те, як ми скидали в Черемош конвоїрів, відтак вернулися до "вічної теми", і я подумав, що Кошута має рацію — наш порятунок у гуморі.
— Хотів лишити Данилці ляльку й не встиг, — торохтів Іван. — Називається, бережу жінку. А молодичка — вогонь. Гадав, потішу досхочу, а вже тоді... Вона в мене чистокровна гуцулка, стариня засватав ще на хрестинах. Потому її родичі жалілися, мовляв, вітрогон, не матиме Данилка чистої години. Мій старий прочув те й каже: "Або міняй натуру, або шукай собі сам дівчину, я ні за що не відповідаю'. Ніби так легко гуцулові змінити натуруК. Вискакую за ворота, біжу в поточину чекати Данилку. їй лиш чотирнадцятий почався. Дріботить по воду! Кажу: "Твої закомизились, не дають тебе за мене". Вона почервоніла. Кажу: "Я тебе так само не хочу. Ти навіть цілуватися не вмієш". А вона: "Вмію!" — "Ану?"— "АнуГ
— І вміла?
— Додому я її вже не пустив. Кажу, треба нам у парі жити і вчитися. Приводжу на осідок, стариня аж закашлявся спересердя, тоді відсилає Данилку до мами на другу половину, а мені тицяє дулю: "Поки не підросте, ти й на слід її не ступиш. Втямкував, бицюго?" Хлопці, три роки з дівкою під одним дахом як по різні береги, навіть за стегно не вщипнув. От покарали! Сказитися можна. У неї вже груденята вибрунькувалися, стан виформувався, а ти носом шморгаєш... Дай Боже, Ксеню, за твоє здоров'я!
— І вам доброго здоров'я, хлопці. Ви мені, браття, душу вивернули.
— Тужиш за горами? — співчутливо спитав Захар.
— Поки що ми на своїй землі... Кошута люто відкинув чуба.
— Проклята доля. Перетлумлять. Чому не воюють на своїй території? Якось мені спало на гадку: ми сто років племено, двадцять — народ. То племено, то народ, то племено, то народ... Чи може бути інакше? Може, заспіваємо, хлопці?
Не чекаючи згоди, Іван почав:
, А вже третій вечір, як дівчину бачив, Ходжу біля хати — її не видати: "Вийди, дівчино, вийди, рибчино, Вийди, серденя, утіхо моя..."
Пісня завдала всім болю. Доскоч звісив на груди голову, на чоло впали посивілі на війні кучері! Він не мав слуху, підхоплював гугнявим голосом кінцеві слова: "Не вийду, соколе... Брешеш, рибчино... Було б не сватати..." Іван усміхнувся скупою, схожою на презирливу гримасу усмішкою.
— Пошукай, Ксеню, ще пляшку горілки.
Коли господиня вносила літрову плесканку, всі ми перезирнулися: так, потрапивши до чужої хати й нікого не заставши, людина дивиться на образи, хотіла б вийти, та чогось незручно, почуває себе злодієм.
— Була не була! — Захар наповнив чарки.
— Я тобі не сказав, — почав Кошута, — що пише Данилка про Крицякову Олену. Пише...
— Оолиш, — перервав його Доскоч, скосивши на мене очі.
Я чогось стерп. Випивши, похапцем знову наповнив чарки. Хлопці стенули плечима, спорожнили їх і мовчки закусили.
— Данилка пише, що Олена заражена сифілісом, — сказав Кошута скоромовкою. — Дякую, Ксеню, за гостину. Нам пора.
Вони встали з-за столу. Я подумав: "Певно, бачу я вас востаннє. Вже в кожному з вас є щось не від світу цього. Приреченість і поквапливість смертників". Хлопці з острахом оглянулися на мене. І в моїй душі стало німо, як у порожнині.
Я відпровадив їх край села, де вони квартирували, потому довго бачив їх посірілі обличчя і стверділі зморшки на чолах.
Розійшлася чутка, що росіяни готуються до прориву. З нашого боку щоночі висилали розвідку за "язиками . Солдати верталися без нічого, хоч на інших ділянках нібито щастило більше, і "язики" підтверджували ту чутку.
Дійшла черга до гуцулів. Вони вміли ступати нечутно в м'яких постолах, та росіяни мовби спитали ворожки, як з цим боротися, бо назад ніхто не вертався. Тоді стали виряджати по одному. Але й ці пропадали безвісти.
Мене витурили проти різдвяної суботи. Була заметіль. Я повз, наслухав, ішов у ріст, біг. Так мене захопив досвіток. Я ще звечора перебрався через загорожі з колючого дроту і не міг зорієнтуватися, де я, чому довкола пустка. Спершу вирішив дочекатися ночі, потому побоявся заколіти в снігах й здолав ще кілька кілометрів. Нарешті зачорніли дністрові кручі, показалося село. Я заждав на цвинтарі, поки в повітрі розсіялась паморозь. Побачив одну-єдину вуличку вздовж річки. Скрізь товпилися російські солдати, подекуди між сірими шинелями біліли гуцульські кожушки.
Через яр вела стежина до осібної хати, оточеної осокорами. На обійсті двоє гуцулів пиляли дерево. Я заховав карабін біля поваленого хреста і лиш з топірцем поволі спустився в город.
— Боже допоможи! — привітався з-за хвіртки.
— Дай Боже здоров'ячка! — ввічливо відповів один з гуцулів, затримавши пилу і по-пташиному закинувши голову. — А ти ніби не з тутешніх! — додав. — Яким світом?
Я ступив на подвір'я, вмостився на колодах.
— Але свій, — усміхнувся.
— З легіону?
— А ви, виходить, у полоні?
— Один біс, — махнув рукою гуцул. — Де полон, ще треба довідатися. — Він смикнув пилу, але тут же пустив ручку. — Усюди полон.
— Звідки будете? — спитав я.
— Ми покутські. А ти?
— З Буковини.
— Кажуть: хто хоче — сокоче, а хто не хоче — кудкудаче,— погладив вуси гуцул. — Таке й наше. Покутяни радніші бути тут у полоні, буковинці — там. Але що балакати! Кому щастя, той і на кийку випливе. Це така заваруха, що чогось певного людині не порадиш... Ти лишень зайди на хвильку до стодоли, бо дідько солдата несе.
Вони зачинили за мною двері. Заскімлила пила. Коли солдат пройшов, заговорили навперебій.
— Може, хочеш лишитися? Ми о домовилися з "сірими". Пляшка горілки... Я піду до кого треба... — з готовністю сказав вусатий.
—Якщо на таке, я ліпше втечу додому, — осміхнувся я.
— Є рада — як зрада. Воля твоя. Я ж кажу, що нині дурна година. Але ж з дому знову заберуть. Ще в штрафну закинуть! Зрештою, не до Різдва балаканка. Хочеш з нами посвяткувати — берись за пилу.
(Продовження на наступній сторінці)