...Від днів, коли я жив у дяка, аж до першого мого виходу в полонину тепер була пустка: я заново переболів усім, що трималося в пам'яті. Мене почав охоплювати хмільний розбишацький настрій. Хотілося кричати й сміятися, та мовчазні верховини з огидою вертали кожен згук. Мабуть, я дичавів.
Я годинами дивився на полум'я ватри, поринувши в забуття. Вночі мене стискала тривога, землянка здавалася мало захищеною, кортіло заоратися до темної печери і замурувати за собою вхід. Якось просидів біля багаття цілу добу. Голодні коні били копитами землю і рвали поводи. Ломикамінь заіржав, нарешті йому вдалося скинути кантарок і вийти із землянки. Я з несподіванки ледве його не застрелив, хоч чув метушню і як зарипіли двері, коли кінь виходив. Він на мене й не глянув. Довго пив воду з буркута, тоді рушив попасом довкола землянки. Трохи згодом визволилась кобила. Теж напилася води, стала навпроти мене і довго задумливо хитала головою. Одвернувшись, я видивлявся на розсохату карликову вербицю над буркутом. Те, що коні вибралися ва волю без моєї допомоги, мене втішило, скортіло щось добре вчинити, бодай подумати. Я вирішив вернутися в пустку скаліченої голодом і самотою пам'яті. Погомонів з бабунями, наслухався новин (вони в мене читали газети й були "політичними" жінками). Люб'язно випровадивши їх з хати, окинув поглядом стіни. Запорошена ікона, засниділе дзеркало, мисник з кількома горщиками, скриня, лежанка, ослін, дерев'яне відро. Повний супорівський доброжиток!
У селі подейкували, що батько складав гроші, намисливши устаткувати дім після одруження. Мама тих грошей не розшукала. Коли Крицяк хутко розбагатів, казали, що він скористався з батькового "скарбу". Але це плітки. Данила підрятувала продана до Відня хата. Захмелівши, він розповідав про торги. "Пани художники теревенили про мистецтво і музеї, зрештою як розважливі люди перекинулися анекдотом, а я чемно підливав у келихи сливовиці. Що не поставець, то ліпша ціна...' Данило переконаний в тому, що обхитрив панів художників. Цей ніколи не почуватиме себе обійденим.
Чутки про батьків "скарб" — брехня. Кожний гуцул має таємницю", закопане срібло і гроші не на пожиток. Колись я теж шукав забутих скарбів під лупаками в Присліпському проваллі.
Ще в хаті була завбільшки з молитовник книжечка. Я її в полонині визудив і ніколи потім не розгортав. Вона лежала на підвіконні. Обкладинки зчорніли, як рами. З часом мені стало бракувати відваги перекинути одну-другу сторінку, бо все там було докором і плачем.
Вночі знялась хурделиця. На ранок полонина була вкрита півметровою товщею снігу. Струмок перемерз, поточина наповнилася жужелицею. Я розчистив стежку до джерела, напоїв коней. Подумалося: самотність починається з тої секунди, коли людина доб'ється бодай найменшого комфорту. Знайшов собі роботу — і я ожив. А вночі над землянкою завила вовча зграя. Я запалив оберемок хмизу. Вовки повсідалися за частоколом, повтикали у щілини морди і почали заводити на всі лади. Я застрелив одного. Зграя тут же роздерла труп і скотилася в нетрі. Розвиднілося. Я наносив гілля для ватри, позабивав щілини в частоколі, чекаючи нового нападу. Зграя привалила ще за дня. Та замість учорашньої нахабності я завважив в очах звірів дивну розгубленість. Я негайно ж дав їм поживу. Зграя накинулася на ще живого вовка, ледь переждавши запах порохового диму і позбувшись замішання. Не минуло години — вовки знову вернулися. В їх очах світилося голодне чекання. Мені зробилося бридко. Підперши зсередини двері, я закутався у ведмежу шкуру і пролежав без руху майже півтори доби. Я дуже ослаб, гадав, що вже не зведуся. Присилував себе пожувати в'яленого м'яса, трохи оклигав, попорав коней і знову впав на лежанку. За ніч сталося диво. Коли вранці я видибав із землянки, полонина парувала під сонцем, тільки в ярах ще біліли латочки снігу.
Я ледве переставляв ноги. Пустивши коней на царину, сів на осонні й поринув у дрімоту. Раптом мені причувся тупіт стада. Я розплющив очі. Вечоріло. Тупіт почувся виразніше. Де ті сили взялися! Я щодуху помчав на горби, вечорові сутінки стікали мимо додолу, і мені здавалося, що я видобуваюся з безодні.
Наверху я зупинився. Десь у пропасті ґелґотіла отара й світився смолоскип.
— Агов! — закричав я у нестямі.
— Гей! Гей! — озвалися після короткої паузи.
— Люди! — закричав я ще голосніше, пітніючи й обливаючись сльозами.
— О-го-го-го! — полинуло горами таке вже гуцульське, що я готовий був умерти від радощів.
По хвилі долинули жіночі голоси. Якісь пискляві й безпорадні.
— Люди!
Голоси обірвалися, вогник згас, овече блеяння кудись відсунулося.
— Примарилося...
Спав я чи втратив свідомість, а вже потім приснилося: що бігла до мене з розпростертими руками Крицякова Олена, я кинувся назустріч, та щось невидиме не давало нам зійтися.
— Ксеню, вставай! — упало на мене громом.— Простудишся. Земля сира.
Я не міг збагнути, що зі мною поруч навпочіпки сидів Данило Крицяк, підходили якісь жінки, якийсь леґінь.
— Ти як тут опинився, хлопче? — спитав Данило.
— А ви?
— Яз вигодськими молодицями. — Крицяк показав на жінок і зробив шельмівський рух бровою. — Я їх надибав того ж дня, як утік з Розлуча. Навідувався Одарій. Каже, хлопці помаленьку втікають з війська. І наші розбіжаться.
Жінки налили нам у глечата молока. Данило кивав на молодиць:
— Ота, бестія, палка... Коли таке діло... Світ — шкереберть. Та не дається. Ти походи.
— Жартуєте, старий я!
— Всі ми люди... — Він швидким поглядом ковзнув по руках. — Живі люди... То лиш в акторів нема власної долі, вони завжди грають за інших. Ця дівчина буде твоєю, так і знай.
— Дурний ти, стариня, — пробурмотів я. Молодиці чули нашу розмову й ніби замащували усмішками смуток на скорбно стулених устах.
— Це — Ярема Горинь, — сказав Данило про юнака.
— Більше не п'єш тютюн?
— Можу тобі зварити.
— Він і так мов з хреста знятий, — заступилася за мене котрась із молодиць.
Я стрівся очима з "неприступною". Губи її ворухнулися, наче просили пробачення, що їх власниця — вродлива молода жінка, крицяк облизався і потер чоло.
"Ви всі так далеко втекли від горя, — сказав я про себе, — що забули про сувору дійсність".
Лиш Ярема був справді опечалений. Видно, навмисне заподіяне собі зло лишає глибшу рану, ніж кривда від чужої руки.
— Вас хурделиця погнала з полонини?
— Таке звіялося, та й, гадаю, надовго, — відказав Данило. — Пристаєш до нас?
Я був просто щасливий. Ярема перегнав до гурту моїх коней, привіз речі, і ми до сутінків устатковували колиби. Після вечері зайшла бесіда про війну.
— Війна закінчиться, пани добродії, за два-три місяці, — заявив Данило. — Нині — вік розвою, народи порозумнішали. Ніхто вже не волить ходити навзгинці. Але про нас не забудуть, ще примусять розкопувати ці гориці — тут залізо, золото, срібло. Гуцулів перевищать, як шдіян. Як, Ксеню, вчитель побережник тлумачив цю акцію?
— Дайте спокій, стариня.
— Хтось-то бідкався: "Доме мій, домовино моя!" Таке й наше.— Крицяк потайки глипнув на молодиць, вдоволено осміхнувся і додав: —Та поки що не варто трудити голову, треба жити. Я певний, що війна скоро закінчиться.
— Дав би Бог! — хором підхопили молодиці.
— Клянуся, через два-три місяці помиряться.
Вночі Данило розштовхав котрусь із жінок і повів на горб. Вернулися хвилин за двадцять. Жінка простяглася біля молодиць, а Крицяк сів на нари смоктати люльку. Я несамохіть зітхнув.
— Не спиш, Ксеню?
— Зміна місця.
— І зі мною буває. Закуриш?
— Відвик.
— Ми з Яремою мало не розцілували Одарія за тютюн. Замолоду я мріяв стати ватажком опришків, завести срібну люльку...
— Ви?
— Атож. Та ми всі, Ксеню, цим перехворіли. Всі, як багатою ріднею, оточували себе пишнотами, отаманували, носили вбрання, розшите золотим позументом, кохали най вродливіш их дівчат, роздавали бідним панські маєтки.
— Про вас я ніколи не сказав би.
— Що ти про мене знаєш! Я мріяв стати невловимим хлопцем-щезником, який, не лишаючи сліду, переходить кордони, нині забавляється в Угорщині, завтра в Польщі, післязавтра десь у Румунії чи навіть у Туреччині. Я все мав, щоб стати таким щезником. Я й ходив так, як малювали опришків, так само прив'язував тесак до череса, опирався на дробовик...
Крицяків погляд, мабуть, став при цьому палким і проникливим, уста смакували зухвалу посмішку, в тілі вгадувалася готовність до наступу і оборони. Він і слова вимовляв, як гордовиті лицарі Чорногори: недбало, з неприродними крутими наголосами і закінченнями, з таємничістю лиха й злостивою м'якістю. Він казав к у т і ж замість крутіж, плови замість спливи, делінь замість д а л і н ь.
— Я справді мало вас знаю...
— Всі ми — відголоски опришків. Ми свавільні, нас чорти носять де треба й нетреба, часом підводимо громаду, а ламаємо голови — нас громадою й оплакують. Видно, люди завжди потребували бачити той особливий вир ід, з яким у пам'яті оживає історія.
"Он що! Цікаво, що я напатякав би, якби побавився з молодицею?"
— Відгомін опришківщини скріпляє душу гірняка. "Втішителю!"
(Продовження на наступній сторінці)