— Ми — не розквітлий квіт нових повстань. Та життя намірялося невесело пожартувати з нами. Нічого, прийде і наш час.
— Ви, стариня, двоєдушний, як цимбаліст у старости на хрестинах.
— На більшу ласку я в тебе не заслужив! — образився Данило.
— Спіть. Я хворий і злий.
Перед досвітком з півночі долинув гул канонади. Я розбудив Крицяка.
— Що ж, стріляють, — сонно пробурмотів Данило. — Ми тут, вони там...
Вийшов Ярема.
— Війна.
— Одарій коли приїжджав?
— З місяць тому.
— Доглянь кобилу, Яремо. Я їду.
— 0й, не рипайся.
— їду. Ще цей Крицяк нутро вивертає.
— То через баб.
— Спробую добратися на ваш хутір.
— Але ж небезпечно? Я знизав плечима.
— Як не вигнанці, то втікачі, як не втікачі, то вигнанці... Доглянь коняку. В разі чого покинь на Крицяка.
З куреня вийшов Данило.
— Прощайте, стариня.
— Ти куди?
— До людей.
— Так нагло?
Крицяк зацькованими очима обдивився видноколо, махнув рукою й заховався в курінь.
В дорозі мене переслідували його очі. Його не виснажив голод, не сточили сумніви, він лиш забагато метушився порівняно з колишнім Крицяком, але очі говорили, що в ньому щось навіки надломилося, щось він таке знав, чого не знав ніхто.
Одарія не застав дома. Довелося довго переконувати хлопчат, що я "свій". Нарешті спровадили мене до зимарки, де ховався Горинь. Мовчун став говіркішим.
— Війна? — перший запитав він.
— Січуть м'ясо. Світ, як школярка на цвинтарі, втрачає невинність. Відтак заголосить: "Мене зґвалтовано! Ось він, тримайте!"
Одарій засміявся. Мертві рубці забіліли на обличчі, як оголені хрящі.
— А винних не буде, — відказав.
— Хіба якісь поодинокі зловмисники. Що чувати, Одарію?
— Експедиційні банди вже нібито доловили рекрутів. У Чернівцях гостювали росіяни, австріяки знову "визволили ' місто. Кілька наших хлопців втекло з фронту. Розповідають, що німецькі агітатори закликають гуцулів вмерти за злуку обох Україн.
— Я оце з вашої стаї. Крицяк там за пароха.
— Максим тебе не відшмагав?
— У нас хто споріший — тому гонор, той і суд чинить. Та ні, обійшлося.
— За зустріч — по чарці? — Одарій добув з торби пляшку сливовиці.
— П'єш?
Одарій зніяковів і перестрибнув на інше.
— Зо мною ще двоє. Пішли на роздобутки. "Напиваєшся, того балакучіший..." Нараз мені чогось
стало не по собі, наче потрапив у западню. "Чортові нерви!" Одарій простягнув чарку. На дні плавала якась червона крупинка. Мене взяло підозріння.
— Спершу ти.
Одарій вихилив, закусив бринзою, налив мені.
— Ті хлопці надійні?
— Тобі мало, що зіслизли з фронту?
— Давно?
— Як воно на біду, то й у кваші зломиш пальця. Пий. І заспокойся. Що це з тобою? Ти знаєш, чого я пішов тоді на тевтонів? Бо подумав, що ти не маєш страху. Ти припав мені до душі. Я подумав: "Піду тепер з ним — колись він піде зі мною". Я радий, що ти тут. гадий, що ми ось такі. Гадаєш, що Крицяк допоможе Росії, Кошута — короні й наші ж люди віддадуть гори довколишнім царям! адаєш, що, замиривши Крицяка з Кошутою, досягнеш раю! Гадаєш, що вони нічим не різняться, єдинокровні орати, випоєні молоком одної мами, і їх суперечка — дрібничка. Дивуєшся, чому вони ще не перегризли один одному горло?! Але ліпше нічого не думати. Добре, що ми ось такі... Я піду за тобою, ти — за мною... Але я вже п'яний... Наш парох оженився з молодою хутірською гуцулкою. Сміх! Нелади. Вона прагне простоти, окрику, навіть кулака, бо гуцулка, а він — вчений парох, балакає з нею, як з панею... Нелади... Ми — гуцули...
Мені в голову вдарив хміль. Я вже не знаю, чи ми допили горілку, чи вицідив сам Одарій.
— Я давно хочу сказати, — чув я мовби крізь сон, — давно... Ну, чого ти хотів би в житті найбільше? Га, Ксеню? Я нікого не скривдив. Коли я хворів на тиф, мені примарилося, що вбив людину. Я той сон ненавиджу. В мене дооре серце, мене люблять діти... Не смійся.
Вернулися дезертири. Реготали, показуючи на нас, теж пили горілку, потому наступила ніч.
Я прокинувся пізно, ллопці зібралися біля віконця. Щось скоїлося. Мого карабіна на лаві не було.
— Лежи, — сказав Одарій.— Нас оточують.
— Де карабін?
— Заховали. Німаків стільки, що не перестріляєш. Ліпше, щоб взяли без зброї.
— Das Kind hangt an seiner Mutter, — почулося знадвору. — Wir warten dir am Ausgang...4
— Комусь одному треба вийти, — сказав я. — їм донесли про одного.
Хлопці позвішували голови.
— Я тут не загрів місця, піду я...
Чоловік двадцять німців палили цигарки неподалік від зимарки, й тільки один чатував з карабіном біля дверей.
— Ich bitte Sie um Entschuldigung 5, — усміхнувся солдат.
Я гадав, що він відпровадить мене до своїх і на цьому закінчиться, та, на лихо, солдат зазирнув до зимарки.
— О! Guten Tag! — весело гукнув у присінку. — Bitte. Bitte ans Luft6.
IV
Ескадроном, до якого нас зачислили, командував тридцятилітній Ернест Міттельштедт (той невдатний маиорик, якого я мало не порішив на розлуцькому цвинтарі). Побачивши його, я буквально занедужав. Та він мене, мабуть, не впізнав. Він взагалі мав звичай дивитися поверх наших голів, як священик, хоч був уважний і дехто з гуцулів став до нього горнутися.
Міттельштедт розмовляв по-українськи. Він полюбляв повторювати: "Я противник принципу Фрідріха II, що солдат повинен боятися офіцера більше, ніж ворога". Водночас він не забував нагадати, що на ньому "сором предків, які вкрили себе неславою під Грюнвальдом'. Ми слухали його мовчки, як личить солдатам. Це, видно, не влаштовувало бравого офіцера. Якось він вишикував ескадрон і власноручно зняв з наших грудей хрестики.
— Я, — заявив він, — пірроніст. — І висипав хрестики до смітника. — Є на світі один Бог: меч справедливості. Світ несправедливий, і його треба поголити шаблями. Виховані в любові до Христа біля Ізенгеймського вівтаря, тевтони жадають бачити повторення образу Божого в кожному воякові. Це огидно.
Іншого разу Міттельштедт проходив мовчки перед ескадроном добру годину. Почервонівши, як парений рак, тихо й гнівно почав:
— У 1348 році в Німеччині вибухнула чума. Церковники звинуватили в цьому невірних і все єврейське населення знищили. Ви собі уявляєте? Що армія має спільного з церквою? Я прогнав священика, який прийшов вас причащати. Лютер, потопивши в крові селянський бунт, сказав: "Я, Мартін Лютер, під час бунту вбивав селян і закликав, щоб їх убивали. На моїх руках кров. Але я піднімаю очі на Господа Бога, бо він звелів мені так чинити".
Ми терпляче слухали, німо перезиралися, не розуміючи, чого йому треба, знизували плечима. Та це було краще, ніж повзати по плацу. Ці тиради, зрештою, створили Міттельштедтові популярність.
— Великі проблеми вирішуються залізом і кров'ю, — казав він. — Чиї слова?
— Не знаємо, — посмілішавши, кидали зі строю, і всі починали дуркувато реготати.
Міттельштедт вичікував, доки не втихомиримось, дозволяючи й собі хихикнути, тоді хмурився і викрикував:
— Бісмарк! Опріч німців, після війни навряд чи хто-небудь знатиме, за що билися.— Скосив очі на небо, примружився, презирливо похитав головою, мовби кажучи: "Що ти можеш, Боже!.."
Ескадрон сколихнувся, заливаючись сміхом. "Ти теж "прямолінійний", — подумав я. Одначе з часом переставав вірити, що навесні одібрав у нього револьвер.
— Ich bin von der Wichtigkeit meiner Aufgabe durchbringen!7 — якось вигукнув Міттельштедт грізним, металевим голосом, від якого волосся стало дибки. — Я виліплю із вас справжніх солдатів імперії. Ви станете сіллю землі від Берліна до Багдада.
— Так би спочатку! — загомоніли хлопці.
Ми прозвали Міттельштедта "білим дідьком". Він був натоптаний, але по-військовому гнучкий тевтон. На повному лиці постійна гримаса невдоволення, залисини далеко пірнали в шапку пшеничних кучерів. Усмішка була якась нудна і хвороблива. Якби не гострий погляд, який приковував і опановував увагою, у вічі йому, мабуть, не хотілося б глянути. На дозвіллі ми на всі лади копіювали його голос і манери. За взірцем безглуздої формули "Штик— це знаряддя...", регочучи, творили визначення всього, що попадалося на очі. Ложка — це знаряддя для черпання супу, ґудзик — це знаряддя для застібання ширіньки...
На огляді Міттельштедт, єдиний з-поміж ескадронних командирів, заявив полковникові, що його люди не готові до бойовий операцій. Наступного дня привезли кілька бочок бринзи і наварили мамалиґи. Міттельштедт повів нас на склад, нам роздали гуцульську ношу.
— Вам дозволено лишитися в домашньому однострої, — посміхаючись якимось своїм гадкам, повідомив Міттельштедт.
Це заступництво швидко окупилося. Ми перейнялися планами свого командира, його настроєм. Досить було йому нахмуритися і зблиснути очима, як розпалювався весь ескадрон, гуцули ладні були на все, щоб йому догодити.
(Продовження на наступній сторінці)