А. Мирошниченко: государства нет, а ритуалы остались

С первого дня в 1 классе до последнего в 11 ребенок учится лгать, имея вместо праздника имитацию

А. Мирошниченко: государства нет, а ритуалы остались

Автор: Александр Мирошниченко, актер, режиссер, драматург.

Про безглузді ритуали.

Усі ритуали можемо розділити на дві групи. На ті, які мають сенс, і на ті, сенс яких давно втрачено.

Саме до других ми можемо віднести обов’язковий шкільний атрибут – шкільну лінійку.

Навряд чи хтось може логічно пояснити а для чого власне з фанатичною впертістю всі дотримуються цього пафосного ритуалу. Він став таким же обов’язковим атрибутом шкільного життя, як і салат «Олів’є» на Новий рік.

Якщо проаналізувати, відкинувши вбік емоції, просто поміркувати: для чого і для кого все це?

Ну для першокласників та випускників це має ще якийсь сенс. Для всіх інших учнів – не дуже приємна процедура. Чому неприємна? Невже хтось може подумати, що дитина може отримати задоволення від процесу стояння на місці протягом години-півтори та вислуховування офіційно-занудних промов адміністрації школи та спеціально запрошених гостей?

Хто власне отримує задоволення від шкільної лінійки? Батьки, які мають привід для фотосесії своєї дитини, запрошені депутати, які мають можливість прорекламувати себе, представники керівних органів освіти, які успішно імітують діяльність. Оце і все.

З першого дня в першому класі до останнього дня в 11 класі дитина привчається по суті брехати. Робити вигляд, що формалізоване та нецікаве збіговисько має бодай якийсь сенс. Замість свята – імітація.

І хіба ж хтось запропонує замість формально-радянського заходу організувати справжнє свято для дітей? Ні. Всі роблять вигляд, що стояння на місці під занудні промови і є святом.

Звичайно, в СРСР шкільні лінійки мали сенс. У рамках ідеологічної парадигми тієї держави. Але! Держави вже не існує! Держави не існує, а ритуали залишились. І не так страшно, що залишились ритуали. Страшно що залишилась традиція імітації.

Чи це надважлива тема? Мабуть – так. Бо лінійка – найяскравіший прояв базових проблем нашої школи. Наочна ілюстрація. Свято для дитини чи дитина для свята? Школа для дитини чи дитина для школи? Чим є дитина? Статистичною одиницею чи головною цінністю? Ось про це варто поміркувати, стоячи на черговій шкільній лінійці і намагаючись не заснути під промови тих, хто начебто опікується дітьми. Чи все ж таки не дітьми?..

Оригинал

Освіта.ua
02.03.2017

Популярные блоги
С. Колебошин: 3000 спартанцев (задача о молодых учителях) 3000 молодых учителей на 15000 школ, в среднем - 1 новый учитель на 5 школ
И. Совсун: как надолго еще хватит запала учителей? Между победителями мировых олимпиад и средним базовым уровнем украинских школ гигантская пропасть
Т. Сердечная: зарплаты у учителей должны быть разные Есть шанс, что когда-то государство сможет оплачивать работу людей, которые работают с его будущим
И. Ликарчук: шароварщина и отчеты вместо воспитания Воспитательной работы как системы формирования человека уже давно нет, а есть гам, шум, трескотня
Комментарии
Аватар
Осталось 2000 символов. «Правила» комментирования
Имя: Заполните, или авторизуйтесь
Код:
Код
сельский учитель
Я - за линейки. У нас в школе они есть. Во-первых, это праздник, повод почувствовать себя одной большой семьей. Во-вторых, никогда у нас они не длятся более 30-35 минут. В-третьих, младшие классы у нас сидят, а не стоят. Так что в нашем понимании термин "линейка" не совсем такой, как преподносит автор. Кроме того, есть очень много школ, в которых просто негде собрать всех учеников одновременно. Актовые залы есть не везде, да и они порой не вмещают всех (плюс родители, гости...) Так что "линейка" - единственный выход. А вообще, смотря как подойти к делу. У тех, кто проводит праздники по шаблону, и результат соответствующий. Я в свое время (в 90-х) предлагал Первый Звонок проводить вечером, с концертом, конкурсами, дискотекой. Никто, конечно, на это не повелся... И еще. Подобные дискуссии, конечно, нужны. Но, все равно, у каждой школы свои традиции, наработки, идеи. И грести всех под одну гребенку, а тем более, запрещать или обязывать - просто глупо. Но именно так и поступают наши вышестоящие. Увы.