Цей город видавався Дулібові, мов цілий світ, він навіть був мовби більший, ніж світ, коли що тут зникало — то зникало безслідно й навіки. Не було душі, яка не знала б таємниці вбивства князя Ігоря, але виходило так, що не було душі, яка б виказала таємницю.
— Мені здається, що в Києві прагнення одностайності перевищує прагнення до правди, — зауважив Дуліб, вже вкотре користаючись необов'язковістю їхньої розмови, при якій слова скакали, мов бульбашки на калюжах в час великого дощу.
— Бо ліпше помилятися одностайно, ніж бути правдивим самотньо, — пояснив ігумен.
— А як же слово Боже про блаженних праведних? — поцікавився Дуліб.
— Праведні в нас ті, хто з усіма.
Знов розмова точилася мовби про речі відлеглі, але так само, як щонайменша пряма лінія — то тільки відтинок дуги великого кола, яке так чи інакше має замкнутися в нерозривності, вона неминуче мала прийти до того, про що думали, чого не могли забути ніяк і ніколи.
— Я схильний прийти до думки, що в Києві немає винуватців, — ще не вимовляючи слова "вбивство", але вже підходячи до нього впритул, знову заговорив Дуліб. — Та й не може бути винуватців у цьому городі, де й не чувано про вбивство князів або когось із можних. Вигнати з города, розметати двір, спалити доми — це кияни могли завжди, але дійти аж до такого…
— А будь воно прокляте все! — гукнув Войтишич. — Я старістю вже й спати часто не можу. То кличу отроків та послугувачів, обставляюся близькими й добрими, бонарід у нас добрий, і тоді одні тобі гладять ноги, другі ляскають по стегнах, по плечах, треті оповідають байки й усілякі сміхи, четверті сопуть на сопілях…
Але Дуліб вирішив бути впертим до кінця і не знехтувати нагодою, випитати в цих трьох, що ж вони думали про те, що сталося в Києві.
— Я ще думав про таке. А чи не могли Ольговичі, щоб заплямувати убивством великого князя Ізяслава, підіслати своїх людей і вбити брата свого Ігоря? Кілька крикунів сколотили віче коло Софії, а там підіслані скористалися з колотнечі й…
— Дорогий мій, — замахав на нього Войтишич, — братовбивство противне душі руській! Тільки в чистім полі, тільки з мечем у руці й з Богом у серці…
— А Борис і Гліб? — нагадав Дуліб.
— Вони вбиті Святополком окаянним. То був виродок серед князів і серед люду.
— А осліплення Василька? — знов нагадав Дуліб.
— То рука ромеїв дотягнулася аж сюди. Ти, лікарю, чи й знаєш ромейську вдачу, я ж набачився доволі, будь воно прокляте. А де це Ємець? Чи здоровий?
— Ти ж знаєш, воєводо, — мовив Ананія, — що Ємець тяжко карається синовою втечею.
— Дорогий мій, бездітність твоя не дає тобі збагнути, що сини й виростають на те, щоб утікати від своїх батьків. Колись і я втік од свого батька, хоч він був не останній чоловік у городі, а справляв війтівство, будь воно прокляте. Не втік би — я теж став би війтом. А так з Божою поміччю та князівською ласкою послужив землі нашій рукою своєю і серцем…
— Тепер послужиш мудрістю, — докинув Петрило.
— Але Ємця треба втішити. І гостям моїм покажу Ємця. Бо ніде не побачать такого чоловіка. Подивимось, лікарю, дорогий мій?
Дуліб радий був нарешті підвестися після затяжливого, мало не камінного сидіння, про Іваницю ж казати в сім випадку зайве…
Знов опинилися вони в понурому дворі, але з появою Войтишича виникла мовби сама собою покірливість, звідкись виступали темні постаті, вклонялися й щезали, інші темні постаті супроводжували хазяїна з гостями, тримаючись запобігливо й поштиво на відстані. Щокроку вгадувалася тут готовність виконати будь-які веління, невидимі виконавці воєводиних бажань метнулися десь попереду, і все там мало підготуватися ще до приходу Войтишича, він не блукав по двору, не мав шукати те, що хотів бачити, — він просто йшов туди, де воно мало бути, і воно було там!
Десь у глибині двору, де висока дерев'яна огорожа заламувалася кутом, переходячи на іншу київську вулицю, вони знайшли високого похмурого чоловіка, що спокійно стояв, спираючись на важкий довгий спис з набагато більшим, ніж звичайно, наконечником. Вражало обличчя того чоловіка, вражало своєю блідістю, майже цілковитою знекровленістю і мертвим якимсь виразом. Коли ж Дуліб та Іваниця, які вперше бачили Ємця, підійшли впритул, то побачили, що в того на місці очей задавнені криваві рани, і тоді вони обидва збагнули причину мертвотності обличчя цього колишнього воїна і водночас вражені були безглуздям його постави, бо спис в руках у сліпого, перестаючи бути зброєю, вже не міг виконувати свого прямого призначення і, отже, сприймався як річ цілковито безглузда.
— Дорогий мій, — майже розчулено мовив Войтишич, — тут ось мої гості, і вони б хотіли побачити, що з тобою зробили ромеї, коли ми разом ходили на Дунай. А вже ти їм покажеш, що воїн завжди лишається воїном. І в старощах, і в нещасті, і в горі — завжди воїн. Покажи-но їм, дорогий мій! Тут княжий лікар прибічний і його слуга.
— Товариш, — нагадав Дуліб.
— Товариш, — повторив Войтишич, — бач, як постарів ваш воєвода, будь воно прокляте, вже й слова забуваю. Покажи, дорогий мій Ємцю.
Ємець мовчав і не зворухнувся на мову воєводину, видно, звик стояти отак і дослухувати до кінця, навчився терплячості, знав схильність Войтишичеву до словоливства, тому зачекав ще трохи й по тому, як Войтишич умовк, грубим і мовби знайомим Дулібові голосом гукнув кудись у куток огородження дворового: — Ойко, кричи!
Дуліб з Іваницею разом глянули туди, куди послав своє веління Ємець, і побачили те, що мали б давно побачити: вкопаний у землю, збитий з грубих обаполів щит, широкий і високий, мов брама, і з-за того дубового, страшного своєю міцністю й нелюдською похмурістю щита вдарило на них дівчаче, майже дитяче, розпачливо-болісне голосіння: — Ой-ой-ой!
І важкий Ємець, змолоділо скинувшись, миттю замахнувся своїм списом і пожбурив його просто в те голосіння, і гостре залізо ввігналося в щілину між обаполами, так ніби хотіло проринути на той бік і вразити невидиму дівчину.
Несподівано швидкими були руки Ємця, але ще швидшим виявився Іваниця, бо полетів разом із списом, навіть мовби випередив списа, і поки вбивався гострий наконечник у міцне дерево, хлопець опинився за дубовим щитом і відразу висмикнув звідти невисоку чорняву окату дівчину, одягнену в білу лляну сорочку, в накинутім поверх сорочки корзні з білого козячого хутра, голоногу й босу, хоч осінній день не міг похвалитися теплом.
— Оце, — сказав Іваниця чи то здивовано, чи то зраділо, чи то навіть загрозливо.
— А не займав би ти її! — невдоволено промовив Ємець, так ніби бачив усе, що діялося довкола. І знов Дулібові видалося, ніби чув цей голос і чув зовсім недавно. Він ще й досі дивився на спис, який ледь помітно здригався від удару, і спис той теж нагадував йому знайоме, не треба було й відбігати далеко спогадами, загадкова перша ніч в монастирі ігумена Ананії стояла в нього перед очима, не вірилося тільки, щоб оцей сліпий і, власне, безпомічний чоловік зміг пробратися за монастирські стіни, знайти кам'яний скит, виманити за двері його, Дуліба, і вдарити списом на смерть. Але все було те саме: і грубий голос, і великий спис, і вправне кидання на голос у темряві, бо сліпому байдуже, чи надворі світить сонце, чи залягає ніч. Для нього довкола вічна ніч, і він якось навчився в цій вічній ночі поціляти страшною зброєю так, як не зумів би й зрячий.
— Дорогий мій, — звернувся до Іваниці вже й сам воєвода, — слухай, що тобі каже цей чоловік.
— Оце, — безжурно відмовив Іваниця. — Не звик я, щоб отак збиткувалися з дівчат.
— Вона його донька! — гукнув Петрило. — Знай і не втручайся!
Донька — то й нічого. Однаково не допущу. Хочеш, щоб я за тебе обстав? — спитав він дівчину.
— А не хочу ж! — сказала вона голосом зовсім не таким, як кричала з-за дубового щита.
— Чом не хочеш?
— Не хочу, щоб тебе вбили.
— А мене вбити не можна, — засміявся Іваниця. — Он Дуліб, княжий лікар, він тобі скаже, що Іваницю вбити не можна.
— Князь пробував обстати за мене, та й того вбили, — сказала дівчина голосом сумним і безнадійним.
Ось воно! Слово мовлене! Тут не уникають цього слова, не оббігають його довкруж, тут лунає воно в усій неприхованій наготі й загрозливості.
— Князя? — підступився до дівчини Дуліб. — Ти сказала — князя?
— Сказала — та й уже. Вбили його. А хотів мене захистити отак само.
— Князя Ігоря?
— Інших ще не вбивали.
Дуліб мало не спитав: "А хіба й ще мають убивати?" — але вчасно стримався, глянув на Войтишича. Той теж глянув на княжого лікаря і розвів руками, мовби хотів сказати своє улюблене: "А будь воно все прокляте!"
— То виходить… — Дулібові аж віддих перехопило від нетерпіння. — Виходить, це ж як?
(Продовження на наступній сторінці)