— Хіба не пишете, хто проїхав? — спитав Дуліб. Микита не збагнув, що його питають.
— Пишете? А що це?
— Ну, заносити на пергамент усіх, хто пройде й проїде.
— Дак це ж грамоту, мать, треба знати, а в нас у Мостищі ніхто не знає. Сам воєвода наш не знається на грамоті, а вже коли воєвода чогось не знає, то як же можемо знати ми!
— Гарно, гарно, — промурмотів Мостовик, який набурмосено прислухався до розмови Дулібової з Микитою.
— А зарубки? — втрутився другий охоронець. — Забув ти, Микито, про зарубки.
— Зарубки? — Дуліб повернувся до того, потім знову до Микити. — Що це?
— А ось.
Микита взяв білий вербовий кілок, що стояв притулений до мостового гульбища. Кілок помережаний був глибокими зарубками, зробленими ножем.
— Це для нашого воєводи. Іде піший по мосту — йому вузенька зарубка. Кінному широка. А для повоза хрестик. Наш воєвода має знати, чи сповна здерто мито з кожного. Бо то ж, мать, дурні люди можуть думати, ніби міст поставлено, щоб вони переходили та переїздили через Дніпро. Міст поставлено, щоб лупити мито для нашого воєводи, та для князя, та чи я там знаю ще для кого.
— Гарно, гарно, — потвердив воєвода.
— Оце! — не змовчав Іваниця. — Про мито не забуваєш, а на тих, хто йде, їде, маєш діряву голову. Тебе ж питають: їхав монах верхи чи не їхав тої п'ятниці?
— А може, й їхав, та я забув, — сказав Микита. — Тут таке діло: поїхав — не вернеться. Він мені не сват, а я йому не брат.
— То їхав чи ні? — твердо спитав Дуліб.
— Сказав, забув, то й забув. І з забіяцькими очима хіба тут один чоловік за тиждень проїздить! Як дружинник, то й забіяка. А коли їде їх десять чи двадцять, тоді десять або двадцять забіяк. А тільки тут вони тихі в нас, бо як гукнемо, та як сколотиться наше Мостище, та як прискочить наш воєвода з отроками!..
— Гарно, гарно, — сказав воєвода і наставив на Дуліба свої сіро-зелені вуса, мовби питаючи без слів, чого тому ще треба тут на мосту.
Поверталися ні з чим.
— Корчемницю наглядів я там, коло мосту, — зітхнув Іваниця, коли вони вже побралися на схил, по якому пролягав шлях на Київ, — та не станеш же обідати перед очима в того мамули воєводи! Не міг він пригостити княжого посланця!
Дуліб мовчав. Дедалі більше переконувався в своїй непридатності до справи, яку не знати й чому доручив йому князь Ізяслав.
Обідали, як сказано вже, на дубовому пеньку хлібом, та цибулею, та м'ясом, запивали простою водою з глиняного дзбана. Дуліб та Іваниця мовчали, бо нічого не виїздили. Кричко й собі мовчав, бо відчув, що в гостей невдалий день сьогодні, а чи коли й будуть дні щасливіші, то теж хто його знає.
За обідом застала їх Ойка.
З'явилася в хижі безшелесно, мов дух. Ось були вони самі, а вже й вона коло них, у своєму химерному козиному хутрі, довгонога, посвічує іконними очима, розкидає з них по закутках оберемки чортів, супить густі брови, що зрослися на переніссі всуціль, і від того очі ще глибші, а тьмаво-золоті вибризки ластовиння на носі й на щоках здаються такими несподіваними, ніби ось щойно хтось дав їх дівчині поносити на короткий час.
Вона привіталася чи то до всіх одразу, чи тільки до Іваниці, принаймні все виказувало в ній намір говорити лиш з ним, інших мовби й не помічала, їх для неї не існувало, вони становили щось схоже на отой дубовий старий пень, коло якого сиділи. Іваниця повівся з нею відразу суворо, ніби вже мав на неї неподільне право. Як могла знайти нас так швидко? Знайшла, та й усе. Чи тобі мало? Народилася й зросла в Києві, не так як дехто, не приблуда в цьому городі й не гість. Все тут знаю. їсти хочеш? Хіба що води нап'юся. Бо бігла сюди швидко. Не можу надовго відлучатися. Батько без мене безпомічний. Побачила, де ви, — треба вертатися. Проведеш мене трохи? Не сліпий, щоб тебе водити, та вже хай. Бо ти ж, мабуть, і від собак київських не оборонишся. Оборонюся й від собак, і від усього лиха.
Вони вийшли, ті двоє залишилися за пісною, бідною трапезою. Дуліб глянув на Кричка, всміхнувся.
— Вона звідти, з князівської Гори.
— Люди живуть скрізь, — знизав плечима Кричко. — Мій син теж там. Не казав тобі, бо не заходила про це мова.
— Де ж він там?
— А не знаю. Десь. Заліза йому мало. Ігумени взяли. Ще малим.
Розмова урвалася. Мов той вогонь, що в нього більше не підкладають дров.
— Молоді, — знов порушив мовчанку Дуліб, киваючи на двері, крізь які вийшли Іваниця та Ойка.
— Ти теж ще не старий.
— Не про мене мова. Маю вже це позаду.
— Кожен має щось позаду. Один озирається туди, бере там силу а чи сум, другий боїться.
А ті двоє йшли берегом Почайни, осіння трава була причаєно холодна, вона мовби зготувалася вже сховатися під сніг, який міг випасти найближчої ночі, бо в Києві сніг падає завжди зненацька, вибираючи для того найнесподіваніший час. Іваниця толочив траву чобітьми, полишаючи два темні ручаї слідів позад себе; Ойка йшла боса, ступала обережно, майже не доторкалася трави, не було після дівчини ніякого сліду, тільки червоніли від холодних доторків її ноги, і в Іваниці щеміло серце від того холоду, так ніби сам ішов босий по вдареній першими осінніми заморозками луговій траві.
Чому ти боса? Чи не маєш чого взути? Боса, то й боса. Хіба тобі про все розкажеш? Можеш не розказувати, знаю без того, що нещасна, і хотів би тобі помогти, все б віддав, аби ти тільки стала щаслива.
Вона розхристала своє козине хутро, перса її стріляли врізнобіч під білою лляною сорочкою, вона всміхалася вже й не очима та устами, а здавалося, кожною своєю тьмаво-золотою веснянкою.
Що ти можеш? Ніхто нічого не може. Боярин Войтишич — і той не може. Князь пробував прийти на поміч, а де він тепер? У могилі? І ви з своїм костоправом шукаєте сліду і не можете на нього втрапити. Він не костоправ, він мудрий чоловік, творить чудеса. Чудеса — це коли воскрешають мертвих. А ніхто ж не воскресив ще нікого, і ви не зробите того. І батька мого видющим ніхто не зробить, бо очі йому випекли ромеї. І всі від мого батька втікають, мати втекла, як мене народила, Кузьма тепер утік, я сама лишилася. Не можу покинути батька, бо й що він може без мене? Таж він знущається з тебе. Хіба можна кидати спис у рідну дитину? Мусить кидати, бо за це його Войтишич годує. Кидав на матір, вона отак кричала, як тепер маю робити я; вганявся спис у дошки перед її обличчям, проломлювалося залізо крізь щілини, мало не дістаючи материних очей; я мала ойкати за дошками, щойно зіп'явшись на ноги, так і прозвано мене Ойкою за те. Ненавиджу батька, ненавиджу воєводу Войтишича, зненавиділа цілий світ, а куди мені податися? Батько мій рідний, кинути його не можу. Князь Ігор заманював до себе, бігала двічі, думала — святий, а він тільки гидкий розпусник. І однаково жалко його. Брат не міг простити князеві, що той ввірвався в нашу родину, а я не Прощу братові, що він… А ти віриш, що твій брат убивав князя? Вірю? Хіба я казала, що вірю? Можу знати або не знати. Вже знаю, а дізнаюся ще більше. Тоді поможу тобі. Адже хочеш од мене помочі? Може, й ще чогось хочу, — сказав Іваниця і спробував покласти руку на оте, що стріляло з-під лляної сорочки. Але руку відкинуло різким і болючим ударом, почувся короткий сміх, мовби сміялася сама зловтіха; таке Іваниці ще й не траплялося в його численних пригодах з дівчатами, хоч, правду кажучи, з киянками він справи не мав ніколи, тож і не подивувався дуже, бо, може, вони так само незвичайні, як город, у якім живуть.
— Повернешся до Києва, тоді, може, й дамся тобі, — сказало десь ніби в травах чи над Почайною, бо, як помітив Іваниця, Ойка не розтуляла уст.
— Повернуся? Та я ще тут і не маю наміру звідси виїздити до часу.
— Поїдеш, бо маєш гнатися за вбивцями.
— А куди?
— Сказано буде.
— Та й хто знає, що вони втекли? Може, сидять у Києві, ховаються.
— В Києві не сховаєшся. Ви з своїм лікарем сховалися?
— А ми й не пробували. Вибрали оселю, відкриту для всіх вітрів.
— Оселю — так. А в монастирі? Знайшли вас і там.
— Ти хотіла мене вбити.
— Дурню! Коли б хотіла — давно вбила.
— А Дуліба? Метав же Ємець списа.
— Трохи полякав. А то ви обидва занадто неповороткі.
— Хочеш побачити, який я жвавий?
— Вже побачила. Стій тут, далі піду сама. Прийду до вас ще.
Вона зникла так само, як і з'явилася.
— Оце! — зітхнув Іваниця.
А вночі Ойка прибігла знову. Мала якесь незбагненне чуття, видно, бо в темряві безпомилково розрізнила з-поміж трьох сплячих у Кричковій хижі чоловіків саме Іваницю, штовхнула його стиха, прошепотіла: "Вийди-но зі мною". Він прокинувся миттю, вирішив, що це вона прийшла лиш до нього, смикнувся, щоб ухопити її й, може, затримати отут коло себе, бо саме вгрівся, гарно було лежати під хутром, а ще коли б там дівчина, то й ого! Але Ойка не далася йому до рук. "Виходь!"
Надворі, щулячись від холоду, Іваниця розгледів поруч з Ойкою якогось чоловіка. У темряві той видався чи не нужденнішим і розчухранішим за отого хитрого Микиту, що з ним мали бесіду на мосту.
— Коли хотіла, щоб я тебе поцілував, то могла б і без свідка обійтися, — невдоволено сказав Ойці Іваниця.
— Цілуватимеш, як повернешся до Києва, сказала ж тобі.
— Нащо повертатися! Адже я тут,
(Продовження на наступній сторінці)