Дуліб спробував уявити. Як дружинники викрадали по всьому Києву хлопчиків і водили до князя. Як зігнали в палату дівчаток, і вмираючий, великий, товстий, чорно-волохатий, лисоголовий Всеволод показав самими очима: оту. І її вкинули йому в постіль. Голу, злякану, теплу до холодного напівтрупа. І доторк перестрашив її і пронизав усе тіло дрожем. А князя теж ударило мало не до смерті її життєвістю, невичерпною бентежністю і він закричав: "Геть! Геть!" І знов прикликувано хлопчиків і обкладувано ними князя, і спокійна хлоп'яча сила переливалася в нікчемне тіло старого розпусника.
Може, кияни боялися, що Ігор буде таким самим, як і Всеволод? Адже про всіх Ольговичів ішла лиха слава розпусників. А може, встиг Ігор навіть за дванадцять днів свого князювання наробити чогось такого, що не стерпіли кияни й мерщій послали за найближчим з Мономаховичів, а ним виявився Ізяслав, який передбачливо засів у Переяславі, що здавна вважався найзручнішим городом для пострибу на стіл Київський?
— Про Ігоря що кажуть у Києві? — спитав Дуліб Іваницю.
— А нічого. Про смерть — і все.
Винних не було. Прибрамний не йде в лік. Він тільки відчиняв браму. А кого впускав?! Тепер не знайдеш. Великий город затявся в таємниці, не викаже її ніколи й нікому. А звинуватити цілий город? Для цього він мав би бути набагато менший і не Києвом. Бо Київ не підпалиш чотирма кінцями, і людей не виженеш за городські вали, і віри з Києва не візьмеш.
— Не за своє діло взявся, — вголос подумав Дуліб. — Треба вертатися до князя Ізяслава.
— А смерть у Києві? — трохи ображено поспитав Іваниця.
— Довідалися про все, більше не можемо.
— Оце! Коли є про що довідуватися, то чоловік довідається неодмінно. Як хворощів несила приховати від лікаря, коли вони є в тілі, так і тут. Побути нам треба в Києві.
— Добре тобі ведеться в Києві?
— Оце!
Надворі заіржали коні, задзвеніла зброя, незвані й негадані якісь верхівці оточили скит, ще Дуліб з Іваницею не встигли ні здивуватися, ні обуритися, а вже пропхалося до келійки кілька бородатих, забіяцького вигляду чоловіків, внесли з собою кінський дух, запахи реміняччя і марноти людської, передній без ласкавості й поштивості в голосі спитав:
— Дуліб хто?
— Я, — сказав Дуліб.
— Поїдеш з нами.
— Куди й чого?
— До боярина Войтишича.
— Я княжий лікар, — нагадав Дуліб.
— Князів багацько — Войтишич один.
— Я теж один. Звуся Дуліб. Лікар прибічний великого князя Ізяслава. Чули?
Бороданя трохи спантеличив спокій Дулібів.
— Просить тебе воєвода й боярин Іван Войтишич, — вже інакше повів він мову.
— Так і треба казати. Коли просить, то ще подумаю. А для цього всі вийдіть звідси, бо я хочу тут лишитися.
— Звелено без тебе не вертатися.
— То й не вертайтеся.
Іваниця вже випихав з келійки немитих бороданів, вони виходили, притримуючи широкі мечі, зиркали туди й сюди зарізяцькими очима.
— Оце! — вигукнув Іваниця, зачиняючи за ними важкі дубові двері.
— То що? — спитав Дуліб. — Поїдемо до Войтишича?
— А нащо він нам?
— Коли старий чоловік просить лікаря, то що має чинити лікар?
— А звідки той старий довідався про тебе?
— Не знаю. Не думалося про це.
— Зате знаю я. Ігумен сказав йому. Вони родичі. Войтишич ігуменову сестру за жону мав. Бездітна, як і сам ігумен. Весь рід їхній безплідний. Як сухе дерево.
— Від людей не залежать такі речі, — сказав Дуліб. — А про ігумена й мовити не слід, раз ми в нього в гостях.
— Поспитали б ігумена про того прибрамного.
— Гріх. Святі отці поза всякими підозрами. Та ще ігумен княжого монастиря.
— Вбито теж чоловіка не простого, а князя.
— Але ж це людьми Ізяславовими. А ігумен Ананія — Ізяславів чоловік, як і ми з тобою.
— Хто вбив, того й знайдемо. Хоч би сам Бог святий був. Ігумен же, коли хочеш правди, вельми не любить тебе, Дулібе.
— А тебе?
– І мене. Для цього й Войтишича намовив, щоб той нас умкнув до себе. Так ніхто про нас не відав — тепер знатиме весь Київ. Бо у Войтишича на дворі пів-Києва товчеться щодень. Боярин і за стіл трапезувати не сідає, поки не збере душ кільканадцять.
— Звідки відаєш?
— Так. Чув. Надто ж полюбляє, щоб були люди зайшлі, з далеких країн, посли, гості.
— Цікавий до світу?
— Як знати. Один сам цікавий до світу, другий із шкури пнеться, щоб світ про нього чув. Войтишич, може, хоче, щоб не забувалося його ім'я. При багатьох князях був воєводою, тисяцьким. Був у Києві колись Ян Вишатич. Прожив мало не сто літ, перетривав князів у восьми колінах, був у походах з Святославом, Володимиром, Ярославом, з синами й онуками Ярославовими. Вже й на коня не міг сам залізти, то його висаджували, прив'язували до сідла, і так ішов попереду дружини. Сорок літ тому помер, а й досі в Києві згадують. Войтишич і собі, може, воліє такої слави.
— Вмовив ти мене, Іванице. Тепер бачу: треба їхати до Войтишича.
— Оце! Хіба я вмовляв?
— Вже так вийшло.
Вони ніколи не сперечалися. Треба — то треба.
— А як вирушимо? — поспитав Іваниця. — Кінно чи пішо?
— Раз ми князівські посланці, то личить кінно, — відповів Дуліб, складаючи своє приладдя для письма і згортаючи пергамент, в який вже чи й сподівався вписати будь-що нове, — А тим скажи, хай забираються. Поїдемо без них. Знаєш же, де двір Войтишича?
— Оце! — усміхнувся Іваниця і пішов проганяти Войтишичевих задирак і приводити коней.
Тепер розповідь переходить на Войтишича.
Він зустрічав Дуліба, ставши перед ворітьми свого двору. Виявляв честь княжому лікареві, не забував і про себе, бо й хто б то не став перед таким двором, як у Івана Войтишича! Власне, й не двір, а два двори, з'єднані водне. Належали вони колись Яну Вишатичу і його синові Путятї, що був правою рукою великого князя Святополка цілих півтора десятка літ. Але кияни не прощають нікому надто довгого володарювання. Після смерті Святополка двори Путяти й Вишатичів були погромлені, бояр вигнано з Києва в їхні вотчини, а Володимир Мономах, сівши на стіл великокнязівський, віддав двори своєму воєводі Войтишичу, який і почався з того часу, як боярин київський, а не просто воєвода мандрований князівський — куди князь, туди й він. Хіба ж не ведеться воно так спервовіку: одні бояри кінчаються, другі починаються — на тому й стоїть Київ.
Отож, Войтишич вийшов зустріти гостя аж за ворота свого двору.
Розкрилював обійми ще здалеку, розливав усміх по широченній, колись, видно, золотистій, а тепер сіро-жовтавій від сивизни, покудланій бороді, голосом зривистим чи то на спів, чи то на крик загукав:
— Дорогий ти мій!
По той бік воріт стояв вимитий і вишкрябаний у кожній зморщечці ігумен Ананія, в новісінькій чорній рясі, весь у сяянні золота й самоцвітів, а позад нього в дворі кублилися оті немиті задираки, що намагалися силоміць приволокти Дуліба сюди, знехтувавши його високим званням князівського посла з надзвичайними повноваженнями. Аби не звання посольське, то Дуліб, забачивши ігумена й отих невмиваних зарізяк, спокійно б відвернув коня й проїхав повз Войтишича, мов побіля стовпа або сухого дерева, але становище зобов'язувало до відповідної ґречності, тому Дуліб зіскочив з коня, те саме зробив також Іваниця, годилося пішим вступити в двір, раз хазяїн вийшов зустрічати аж на вулицю, вони обидва, ведучи коней в поводу, наблизилися до Войтишича, і тут боярин нарешті зміг зімкнути розкрилля своїх обіймів, мов найріднішого, обхопив він Дуліба, виспівуючи йому в самі вуха:
— Дорогий ти мій!
— Нас двоє, — нагадав Дуліб. — Зі мною товариш мій Іваниця.
— Дорогі ви мої! — не розгубився Войтишич і розкришився обіймами до Іваниці. Мабуть, як звик замолоду обіймати жінок, то вже й не міг зупинитися, обіймав також тепер і чоловіків, але, як усе, позбавлене прямого призначення, обійми ці вражали нещирістю. Та Войтишич не бентежився несправжністю своєї поведінки, він щосили вдавав гостинного хазяїна, він готовий був обійняти не самих Дуліба та Іваницю, а навіть їхніх коней.
— Дорогий мій, — знов звернувся він до Дуліба, киваючи своїм невмивакам, щоб забрали в гостей коней, — як дійшла до мене чутка, що лікар князя Ізяслава, славний вельми повсюди Дуліб у Києві, то я намірився викрасти тебе, отак узяти й украсти, будь воно прокляте все! Що ти посол княжий, те мене ніяк не обходить, бо я вже давно відійшов від справ державних, маю свої власні клопоти, будь вони прокляті. Але ж мати під боком такого славного лікаря й не запросити його! Ні, ні! Тут вже хоч не для мене, а для мого родича ігумена Ананії — знаєтесь же між собою? А поглянь-но, який висушений мій ігумен! Ні випити, ні з'їсти — утроба не приймає.
— Бог не велить об'їдатися та обпиватися, — стулив губи Ананія, сухо киваючи Дулібові.
— Ніколи Бог не боронив людині випити й закусити, будь воно прокляте! — загиготав Войтишич, горнучи обіймами тепер ще й ігумена, попихаючи всіх своїх гостей до високого кам'яного терема, який був би, може, й вельми показний, коли б не занадто вузенькі віконця в обох поверхах, власне, й не віконця, а щілини — тільки з лука стрелити на супротивника.
(Продовження на наступній сторінці)