Добув з сідельних саков пергамент та приладдя для письма, сів у своєму кам'яному притулку й, відпустивши Іваницю на вільну волю в сподіванні, що тому все-таки відкриється щось, до часу заховане від загальної уваги, спробував розставити події в тому перебігу, як мали вони відбутися тиждень тому, в п'ятницю дев'ятнадцятого вересня, літа від сотворіння світу шість тисяч шістсот п'ятдесят п'ятого: дві шістки і дві п'ятірки, збіг чисел, видно, вельми небажаний і зловісний, як показали події.
Писалося не знати й навіщо: чи то собі для пам'яті, чи то щоб піднести сей пергамент князеві Ізяславу, бо винних має шукати той, хто може карати.
Дуліб писав: "З усього видно, що серпень для Києва місяць вельми загрозливий, через що слід завжди бути обачливим, наміряючись розпочинати важливі справи саме в сей місяць".
Розвивати цю думку навряд чи й слід було, бо й так тут відчувався натяк на те, що, може, й Ізяславові торік у серпні не треба було захоплювати київський стіл, знехтувавши правом старших Мономаховичів — В'ячеслава і Юрія.
Дуліб писав про серпень нинішнього року, про похід і іч. пава, про свою власну пригоду в Чернігові, й про зраду тамтешніх князів, і про те, як стривожився Ізяслав і як вирішив негайно послати до Києва послів, щоб вони Все розповіли киянам.
Посли великого князя Ізяслава, дружинники Добринко й Радило, прибули до Києва на Мстиславів двір і передали шістнадцятилітньому князеві Володимиру, який жив там на батьковому дворі з матір'ю, слова старшого брата: "Брате, їдь до митрополита, склич киян усіх, і хай оці мужі розкажуть про зраду чернігівських князів".
Володимир, щоб не гаятися, звелів своєму тисяцькому Рагуйлу та головному київському тисяцькому Лазарю Саковському збирати киян до Софії, а сам сів на коня й поїхав до митрополита Климента.
Ще ніхто нічого й не відав до пуття, а вже якась чутка просочилася між люд, тому зібралося до Софії сила-силенна киян, і збилися в такому стиску, що ні побачити, ні почути, ні дихнути навіть, і ось тут хтось тямковитий гукнув переднім: "Анумо, сядьте!" — а вже тоді сіли й подальші, щоб усім бути однаково до неба, так що стояли тільки митрополит, та князь молодий, та тисяцькі, та посланці великого князя Ізяслава, та дружина кінна числом до ста або й більше.
Коли ж почули кияни про те, як плели сіть князі чернігівські, щоб уловити в неї Ізяслава, то скочили на рівні як один чоловік від обурення на рід Ольговичів і Давидовичів, і здійнявся лемент такий, що й Софія мовби захиталася, і вже ні Добринко та Радило не могли перекричати киян, ні навіть митрополит довго не міг погамувати натовп. Крик був чималий, але, як завжди буває при такому великому скупченні людей, слів ніхто не міг дібрати, та ніхто й не дбав про те, щоб його слова почуто, кожному залежало на тому передовсім, щоб викричатися, бо тоді чоловікові якось воно відлягає від серця.
Все ж Добринко влучив хвилю тиші й зумів проштовхнути в ту коротку мовчанку слізний поклик великого князя Ізяслава, який знав, що люд найліпше взяти сльозою і лестощами:
— "О улюбленці мої кияни! Поможіть мені, хто на конях, хто водою в суднах на моїх ворогів і на ваших: бо не мене самого хотіли вбити ці недруги, але й вас викоренити!"
Слова посланців Ізяславових про те. що великий князь закликає киян піти хоч тепер дружно з ним вже й не проти самого Святослава Ольговича, а супроти всього роду Ольговичів та Давидовичів, сприйняли кияни вже мовби й заспокоєно, вже за звичаєм мали б вони вмовкнути на якийсь час, щоб подумати гаразд, бо важливі справи завсігди потребують обдумування, та на площі коло Софії панувала така несамовита тіснява, що каламутилося і в найрозважливіших головах, а тут саме й пролунав чийсь голос забіяцький. Голос був грубий і досить гучний, щоб його чутно стало всім,
Дуліб писав: "Люд, зібраний у кількості надмірній, невтишимий, як море, що рокоче прибоєм навіть у найбільшу тишу".
Він мовби сам присутній був там, на площі коло Софії, в отій тісняві, кидало його туди й сюди могутнім прибоєм юрмища, він уже не мав влади над собою, бо запанував над ним натовп.
Дуліб писав: "Що є натовп? Це тиха гладінь глибоководдя, що від найменшого подуву вітру брижиться й приходиться в рух у всій своїй товщі. Це вогонь, до часу прихований, готовий вибухнути полум'ям від найтоншої сухої скіпки".
Для київського люду сухою скіпкою став отой грубий голос невідомого чоловіка. Чоловік прогримів над усім натовпом:
— Князь вабить нас до Чернігова, а про те й забув, що тут найлютіший ворог сидить і князя нашого та й наш — Ігор Ольгович! Вбити його, а вже тоді битися за свого князя.
Слова були такі несподівані, що всім мовби заціпило, тільки митрополит, як муж найдосвідченіший з усіх, мерщій звів руку, наче насварюючись, і прорік осудливо:
— Гріховні слова і помисел гріховний!
Але ти лиш піддав піддав сили прихованому вогневі, розбудив лиху пристрасть у темних душах, яких знайшлося чимало. То звідти, то звідти закричали:
— А хочемо вбити Ольговича! Хочемо!
Ворога найтяжчого вбити, а вже тоді! Скрики охоплювали площу звідусіль — так лихі нападники намагаються підпалити з чотирьох кінців город, яким прагнуть заволодіти.
Князь Володимир юнацьким голосом своїм перекрив тих темних крикунів, гукнув над площею:
— Того брат мій вам не наказав! Ігоря поблюде сторожа, а ми підемо до брата, як він велить.
— Ми підемо, а сей вийде й запанує над Києвом! — спокійно мовив той самий грубий голос, що кинув у натовп перші слова заохоти до вбивства.
— Відаємо, що брат твій не велів сього творити, — закричали Володимирові з різних боків. — А ми от хочемо вбити Ігоря!
— Хочемо!
— Бо не вдасться покінчити добром з сим племенем ні нам, ні вам!
— Схаменіться! — підняв угору хреста митрополит.
— Не смійте! — в один голос гукнули тисяцькі Лазар і Рагуйло.
— Не чиніть зла! Сотворивши це, гнів Божий на себе накличете, ворожнеча з братами його і з племенем його вовік не втолиться! — чи то велів, чи то просив митрополит Климент. Аби, як то велося здавна, ще від великого князя Володимира, був грек, що мурмотів би щось по-своєму, але ж митрополита князь Ізяслав, усупереч ромейському патріарху, наставив свого, руського, ченця Зарубинецького монастиря многовченого Клима Смолятича. І вже б кияни мали послухати голосу свого, питомого, а не привезеного з-за моря архіпастиря душі і сердець. Та не сталося того.
Дуліб писав: "Вже коли натовп запалиться пристрастю, нехай і згубною, то непідвладен він стає ні вмовлянням, ні велінням, а на кожне розважливе слово зродить десяток слів власних, і що безглуздіші й несамовитіші вони будуть, то переконливіші видаватимуться для покаламучених душ і збаламутнілих сердець".
Так і тут миттю знайшовся серед киян якийсь чи то старий вельми чоловік, а чи просто досконалий знавець дій київських, бо відразу ж і відповів митрополитові, а голос пролунав так, що й не розрізниш, хто воно й звідки:
— Зло найбільше — вірити ув'язненим! Хіба ж не було в Києві, коли вигнали Ізяслава Ярославовича за неправди вісімдесят літ тому? Визволили тоді з поруба Всеслава Полоцького, наставили над собою князем, а він злякався Ізяслава і віддав киян на поталу! Як повернувся Ізяслав, то сімдесят мужів, які випускали Всеслава, були потяті, а інших осліплено, а ще інших безвинних погублено, не питаючи.
— Отак і Ольгович, як Всеслав! — верескнуло в однім кінці.
— Не можна ворога лишати в городі многочоловічнім!
— Порятуймося від Ольговича! — відгукнулося в другім.
— Ходімо та й уб'ємо!
— Уб'ємо!
— Убити!
І так, перегукуючись і підштовхуючи один одного, розклекочувались кияни дедалі дужче, велетенська юрба розгойдувалася щодалі загрозливіше й несамовитіше, а там не вмістилася на площі коло Софії, вихлюпнулася геть і, розсваволена й ошаліла, кинулася до Володимирового города, де в монастирі святого Феодора був князь Ігор.
Дуліб писав: "Коли вершник не натягне своєчасно повіддя в свого коня, то куди занесе його кінь? А ще коли кінь схарапуджений…"
Ні митрополит, ні тисяцькі, ні посланці великого князя Ізяслава, хоч були коло Софії з прислужниками і з дружиною кінною, якось не спромоглися на дію. Всі вони так і стояли, розгублені й налякані, мабуть, шаленством киян; дружина, хоч могла б легко перепинити шлях розтелесованим, теж не рухалася з місця, не маючи відповідного веління. Мав би схаменутися митрополит Климент і хоч услід юрбі проректи тяжку анафему і, може, спинити високим ієрейським прокляттям не всіх, та все ж к переполовинити, розокремити люд, розділити на овець і козлищ, на слухняних і непокірливих, які відразу 6 втратили половину сили, отже й рішучості. Але й митрополит мовчав, чи то не наважуючись кидати до часу анафему на люд, над яким він щойно здобув священну владу, чи то лякаючись, що грізне його прокляття знадобиться на ніщо і цим похитнеться віра в силу Божого слова.
(Продовження на наступній сторінці)