Виїзди до областей неминуче супроводжуються відповідною шанобливістю, якої Карналь ніколи не зносив і всіляко намагався уникнути. Та неписані правила поваги й уваги до такого високого гостя діяли так само постійно й неухильно, як закони природи. Карналя зустрічали, возили, до його слів прислухалися навіть тоді, коли він говорив речі звичайні, іноді й просто пусті, як то буває з кожною людиною, при від'їзді його неодмінно проводжали або ті, хто зустрічав, або й ще вищі особи, щоб знову ж таки засвідчити свою пошану до його імені, до становища і, врешті, до науки, бо академік мовби був живим втіленням науки, її всемогутності й незбагненності.
Того вечора Карналя супроводжували на вокзал, окрім директора заводу й Совинського, секретар обкому по промисловості, працівники Міністерства чорної металургії, люди поважні, стримані, уважливі. Всі намагалися говорити про щось стороннє, необов'язкове, було трохи жартів, трохи анекдотів, трохи спогадів, академіка запрошували восени на качок, а то й на кабана, бо їх розвелося в лісах коло Дніпродзержинського моря сила-силенна. Шкодували, що гість так швидко їде від них, і водночас мимоволі кожен потай кидав погляд на великий вокзальний годинник, дивуючись, що хвилинна стрілка так повільно повзе по циферблату. Карналь теж позирав на годинник і теж з нетерплячою злістю стежив за стрілкою, від якої залежала свобода і його власна, і всіх цих шанобливих, приємних, гостинних, але страшенно замучених обов'язками людей, кожен з яких у глибині душі приховує те саме запитання, що й він, Карналь: коли вже нарешті цей поїзд рушить?
І враз Карналеві перехотілося їхати звідси, виникло несерйозне бажання затриматися бодай на день, сховатися від усього світу, усамотнитися, забути про свої вічні думання, про своє змагання з часом, про дику мішанину проблем, серед яких заплуталося його життя. Бажання було таке гостре, що він мало не попросив Олексія Кириловича забрати з вагона їхні портфелі, і, може, й зробив би це, аби не був оточений уважливими й "солідними провожатими, які б ніколи не зрозуміли його душевного поруху і, може, й промовчали сьогодні, та згодом при нагоді не втрималися б од слів здивування, а то й осуду.
Дурне, власне, хлоп'яче бажання виникло в Карналя через те, що він побачив, як по перону майже біжить Анастасія. Приємно порушувався споконвічний ритуал чоловічих проводжань. Скільки він пам'ятав, його завжди отак проводжали до поїздів чи літаків тільки чоловічі компанії. Ніколи жодної жінки, так ніби наука, яку він представляв, була заказана для жіноцтва, хоч насправді в кібернетиці жінок, здається, працювало не менше, ніж чоловіків, і часто Карналь переконувався,, що жіночий розум у цій складній галузі духовної діяльності людства відзначається більшою гнучкістю й точністю, ніж чоловічий. Жінкам не завжди стачало завзяття й наполегливості, вони уникали (навіть, можна б сказати, сахалися) проблем занадто загальних і невизначених, зате охоче кидалися туди, де потрібна була інтуїція, передчуття, вловлювали найнепомітніше, найтонше, ніколи не боялися переступити грань неймовірного. Поза тим жінки (а там, де працював Карналь, були тільки молоді жінки, бо й сама кібернетика належала до наук наймолодших) мовби облагороджували суворе чоловіче товариство, вносили в нього шляхетність, витонченість, ту високу знервованість, що не допускає збайдужіння душ і примушує кожного щосили боротися з нападами посередності. Дивлячись, як Анастасія бігла по перону, долаючи відстань од вхідних дверей вокзалу до вагонів, він не хотів визнати, що його бажання зостатися бодай на день у Придніпровську спричинене несподіваною появою молодої журналістки. Ще не уявляв, який зв'язок між нею і його душевною збентеженістю, і раптом знайшов виправдання перед самим собою в тому, що не встиг як слід поговорити з Совинським наодинці, без свідків... Суцільна заплутаність, якої академік спробував позбутися жартівливим звертанням до Анастасії:
— Ви поспішаєте взяти в нас групове інтерв'ю?
— Я вирішила їхати додому,— сказала Анастасія.— Поламати заборону і їхати.
— Як то? — не стримався Совинський, мало не хапаючи Анастасію за руку.— Ви ж обіцяли...
— Обіцяла, а тепер їду. Хай це буде моєю маленькою помстою за той вечір у київському парку. Ви тоді грали зі мною в таємничість, у мене ж ніяких таємниць. Відважилася їхати разом з академіком.
— А Олексій Кирилович знову заборонив вам? — Карналь дотримувався жартівливого тону.
— Цього разу ні, Петре Андрійовичу,— подав голос забутий усіма, скромний Олексій Кирилович.
— Де ви їдете? — спитав академік уже спокійніше, сказати б, буденніше.
— У купейному,'
— Приходьте до нас у гості. — Дякую.
Анастасія подарувала всім усмішку, блиснула очима, сягнисто пішла далі, і саме тут пролунали традиційні слова про громадян від'їжджаючих і громадян проводжаючих. Карналь і Олексій Кирилович мерщій кинулися тиснути руки "громадянам проводжаючим", з вагонних східців академік ще раз привітно махнув усім добрим і уважливим людям, гукнув Совинському, що завжди жде його в себе. Поїзд рушив з місця і м'яко поплив уздовж перону.
Купка тих, що проводжали Карналя, збилася ще тісніше,— мабуть, квапилися виказати один одному полегкість з приводу від'їзду академіка або ж обмінятися словами про примхливість усіх оцих учених, які тільки заважають працювати й виконувати план тим, хто покликаний працювати й виконувати план і, як неминуче зло, терпіти на додачу ще й втручання різних-академіків і професорів.
Але то вже було поза сферою Карналевого думання, він переходив до нового стану. Нарешті залишився сам, коли не брати до уваги Олексія Кириловича, який умів усуватися, ставати непомітним саме тоді, коли в тому виникала потреба, тонко відчуваючи такі хвилини. Але душевне збудження, що виникло на пероні, не покинуло Карналя й у купе вагона. Він уловив себе на незвичному для себе бажанні знов бути з людьми, йому не хотілося усамотнення, він зненацька втратив смак до звичного думання, з якого його весь час вибивало життя, виривали люди й обставини і до якого він послідовно, войовничо поривався завжди й усюди, часто дивуючи своїх співрозмовників або супутників, досить відверто домагаючись, щоб його залишили в спокої.
— Чи не покликати б до нас у гості журналістку? — несміливо поспитав Карналь Олексія Кириловича і, коли той рвонувся іти розшукувати Анастасію, притримав свого помічника і з невластивою для себе сором'язливістю пояснив, що волів би зробити це сам.
— Ви не турбуйтеся, Петре Андрійовичу, навіщо ж вам іти по вагонах?
— Ні, ні, моя ідея, моє й виконання. Вважайте, що в мене виникла забаганка. Це поза сферою ваших обов'язків. А ви, може, приготуйте тут пляшку вина, чи що. Як ви думаєте — наша журналістка може випити з нами вина?
— Я гляну в буфеті. Може, шампанське? —
Карналь не чув. Пішов по вузькому проходу, перебирався
через міжвагонні зчеплення, надійно закриті зібганими в гармошку міхами. Купейних вагонів виявилося кілька, в якому з них Анастасія, де її шукати і як це робити, він не знав, та й не личило йому відчиняти двері кожного купе, зазирати туди, бурмотіти пробачення. Тому просто йшов через один вагон.
другий, третій, добирався так до кінця поїзда, повертався назад, лаючи себе в думці за хлоп'яцтво, і ось тут назустріч йому з купе вийшла Анастасія.
— А я вас шукаю,— сказав Карналь.— Прийшов спеціально, аби запросити в гості.
— Мені як — приймати ваше запрошення чи відмовлятися? — чорнооко блиснула на нього Анастасія.
— Очевидно, приймати, коли я вже старістю повзаю по вагонах.
Слова про старість в його устах пролунали мовби кокетування, заклик до гри, правила якої потребували, щоб Анастасія. негайно стала заперечувати його старість, казати, що він ще зовсім молодий, що на вигляд йому стільки й стільки, що... Але в дівчини вистачило такту не помітити Карналевого словесного промаху, вона стріпнула коротким чорним волоссям, зухвало махнула рукою.
— Гаразд! Може, все-таки я зумію колись виконати своє редакційне завдання!
— Тільки ніяких завдань,— попередив Карналь, настроюючись на її жартівливий тон,— ділові розмови забороняються. У нас був напружений день, маємо право на деяке розслаблення. Можу зрадити нашу невеличку таємницю: Олексій Кирилович старається щодо пляшки вина. Як ви?
— А коли б я напилася? Уявляєте, яка ганьба? П'яна журналістка поруч з академіком Карналем!
— Ми з Олексієм Кириловичем не допустимо до цього, обіцяю майже урочисто.
— Коли урочисто, тоді не боюся.
У купе вже чекав на них Олексій Кирилович, на столику розкладені були вагонно-буфетні багатства: жирна шинка, кабачкова ікра, нарізаний ще на початку п'ятирічки сир. Стояла й пляшка шампанського, дві пляшки кефіру, лимонад і пиво.
— Ще буде чай,— пообіцяв Олексій Кирилович,— а до чаю печиво "Зірочка" або ж вафлі, на вибір.
— Вафлі,— сказала Анастасія.
Олексій Кирилович налив у склянки шампанське, у веселому гаморі вони випили шипучого напою, Анастасії весь час хотілося чомусь безпричинно сміятися, академік запропонував випити ще, тоді попросив дівчину, аби вона трохи розповіла їм про себе, порушуючи журналістську традицію, за якою журналісти мають лише здобувати дані про інших.
— А що розповідати? Нічого.
— Я дотримуюся іншої думки,— гаряче заперечив Карналь.— У кожної людини є що розповісти про себе.
(Продовження на наступній сторінці)