Ця споруда — одна з найдорожчих пам'яток нашого будівництва. Одинадцятий вік, розписи художників Київської Русі. Ну, от я висловив таку думку. Після мене виступив той директор і почав кричати з трибуни, щоб я затямив собі й передав усім, хто має нахабство так мислити, як я, що вони оте давнє й нікому не потрібне каміння повикидали б у водосховища. Він мав на увазі водосховища, створені на Дніпрі при будівництві гідростанцій. Для нього, бачте, вже немає ні озер, ні рік, ні моря—просто водосховища. Така собі розкішна технократична термінологія. Директора того невдовзі зняли з роботи й виключили з партії. Не за те, що він вилаяв мене з трибуни. За приписки до плану. Кілька років приписував він продукції на сотні тисяч карбованців, а тоді не втримався від спокуси і відразу додав на два з половиною мільйони. Продукції немає, а виконання плану є, зарплата за виготовлення неіснуючих виробів виплачена, премії одержані. От вам і прогресивне мислення. Заводська цивілізація — це мовби покривало Пенелопи. Жона Одіссея, як розповідав Гомер, усе, що ткала за день, уночі розпускала. Так і заводи. Не встигаємо спорудити, як їх уже треба реконструювати, ламати, перебудовувати. Чи може завод простояти тисячу років, як єгипетська піраміда? Ніколи! Це був би анахронізм. Для заводів характерне інше. Несталість, тимчасовість, пристосування до щоденних потреб, і часто й не головних, а знов же тимчасових. З'являються нові потреби, потрібні нові заводи, вони народжуються, старіють, умирають, зникають безслідно, а краса вічна. Ми з вами вже дожили до того часу, коли метал починають добувати без доменного процесу, прямим відновленням з руди. Очевидно, незабаром винайдено буде й нові способи прокату металів. Принаймні я переконаний, що до кінця століття всі процеси в промисловості будуть автоматизовані і людина працюватиме тільки в сфері обслуговування й розподілу, хоч, як ви, мабуть, читали, академік Глушков висунув думку, що й розподіл здійснюватиметься електронними машинами, які не підлягають ні стороннім впливам, ні емоціям, ні волюнтаризмові.
Директор тактовно мовчав, чи то не маючи аргументів, щоб захищати свій завод-ветеран, чи то не вважаючи за потрібне доводити академікові очевидну істину, яка висловлювалася досить просто: завод дає метал і, отже, виконує своє призначення, до того ж виконує зовсім непогано.
Але Совинський не втерпів.
— Петре Андрійовичу, ви несправедливі щодо заводської організації,— гаряче заперечив він.— А хіба ви не працюєте для неї, хіба не віддали цьому своє життя? Як мені здається, електронні машини не застосовуються ні для будівництва, ні для відбудови соборів, навіть для їхньої реконструкції. Ви ж самі завжди повторювали, що людиною керують тільки закони господарського життя.
— Це сказав не я, а Маркс,— буркнув Карналь.— А ви хотіли, щоб я закликав своїх співробітників замість точного мислення і цілеспрямованої праці мріяти про красу і ждати, доки хтось за них сконструює нову машину? У нас є досить точне призначення в житті, від якого ми не відступаємо, хоч і обмежуватися ним не можемо.
Директор обережно втрутився в розмову, не наважуючись атакувати гостя, але й не маючи наміру полишати без захисту галузь, якій він присвятив життя.
— Один дуже відомий наш кібернетик недавно заявив публічно (письмово навіть), що суть діяльності людей — це збір і переробка інформації, і більше нічого. Ні матеріального виробництва, ні духовної діяльності, ні сфери краси — нічого не відводиться людині, окрім функцій, власне, машинних. З цього я роблю висновок, що, на превеликий жаль, усі люди так чи інакше однобокі в своїх судженнях і зацікавленнях. Директори заводів дбають про виробництво, художники про красу, кібернетики про інформацію. До універсальності прагнуть хіба що політики, але їм теж не завжди це вдається.
— Це сказав мій вчитель,— кинув на ходу академік,— чоловік, якого я дуже високо ціную, якому завдячую, може, найбільше, але в даному разі я з ним не можу погодитись. Він справді занадто односторонній у цьому судженні. Очевидно, це сказано в полемічному запалі. То де ж ваш центр збору й переробки інформації?
Заводові не було кінця. Директор показував цехи, розповідав, які труби там виробляють — гаряча прокатка, холодна. Труби для нафторозробок, для двигунів, для побутових потреб, сотні різновидів, незліченна шкала технічних характеристик, тисячі адрес призначень.
— Цілий місяць працюємо наосліп,— скаржився директор,— заводські служби не встигають дати повну картину, все приблизно, все в загальних рисах. Коли ж нарешті ми одержимо дані про те, як іде робота, то виявляється, що там недогледіли, там не врахували, там недодали. Ось тоді починається штурм для. завершення місячної програми, штурм вибиває завод з ритму, порушуються всі зв'язки, запановує хаос, тиждень або й десятиденку витрачаємо на те, щоб якось видряпатися з того хаосу, і влітаємо в новий, і так без кінця. А все чому? Немає інформації.
Директор засміявся, засміялися всі.
— Вчасної інформації,— підказав Карналь.— Одне з завдань АСУ — забезпечення керівництва вчасною і точною інформацією. Але для цього треба підготувати людей буквально на кожному робочому місці.
— Ми робимо це в усіх цехах.
— Машина без людини мертва. Хоч ми, кібернетики, обіцяємо невдовзі замінити людей навіть у сфері матеріального виробництва, визначили вже навіть, що станеться це десь у межах двохтисячного року, однак сьогодні не уявляємо своїх електронних машин ізольованими від людей. Навпаки — якнайтісніше співробітництво між машиною і людиною, рівноправне партнерство, діалог, взаємодопомога. На прикладі Совинського ви бачите це, гадаю, досить виразно.
— Те, що ви тут, Петре Андрійовичу, теж стверджує вашу думку,— зауважив досить скромно Совинський.
— У моїй появі нічого закономірного. Цілковита випадковість. І... задавнені симпатії до одного молодого спеціаліста, який подавав великі надії, та, на жаль...
Але тут Карналь побачив химерну будівлю, яка мала стати машинним центром заводської АСУ, і замовк.
— Що це? — поспитав не так здивовано, як недовірливо. Директор мовчки повів його до приміщення. Совинський і
Олексій Кирилович йшли позаду, не так близько, щоб на них відразу обрушилися громи академікового гніву, але й не занадто далеко, аби не прийти на допомогу директорові у разі потреби.
Карналь вдихнув запах свіжого вапна, побачив дружній шарж на Совинського, прочитав таблички на диктових дверях, наштовхнувся поглядом на суглобисті виверти вузького коридора, глянув угору, в темну, майже соборну висоту. Ось тобі й старовина!
— Ви не лякайтесь цих наших коридорів,— обережно попросив директор, простуючи попереду з упевненістю господаря.
Академік йшов за директором випростаний і спокійний, навіть тішився думкою, що за черговим коліном коридора, ще за одним суглобом цієї безглуздої споруди відкриється зненацька його очам великий світлий зал, високі двері, білі кам'яні стіни, паркетна підлога, кондиціонери, м'яке світло, зручність, доцільність, продуманість у найдрібніших деталях, а серед усього цього — спокійний полиск його машин, їхнє ритмічне дихання, різнобарвне сяяння пультів, сухий шерех перфострічок.
Хіба ж на заводі "Електрон" не прибудували до старого заводського корпусу спеціального залу для обчислювальних машин? Щоправда, там відповідно перебудовано й коридори, та й всі заводські приміщення модернізовано так, що завод не те що відповідає світовим стандартам, а й перевершує їх багато де в чому. Але тут, маючи на увазі тісняву, в якій доводиться працювати, могли й не встигнути прибрати цю допотопну споруду. Бо коли кличуть академіка, то не для ходіння химерними коридорами, а щоб похвалитися чимось новим, унікальним, останнім криком!
Не було крику, були низенькі двері, за якими справді відкрився просторий зал, але не той, що про нього мріяв Карналь, а знов той самий коридор, що лишався в них за спиною, тільки набагато ширший.
Електронна машина стояла посеред безглуздої храмини, мов сирота. Карналь гмикнув. Голосно. З викликом. Зупинився так раптово, що Совинський мало не налетів на нього. Олексій Кирилович вправно обминув обох, опинився перед академіком, ніби ждав від того доручень або хоч якогось слова. Карналь мовби вперше побачив коло себе Олексія Кириловича, згадав про його існування й вельми здивувався: звідки він тут? Але відразу й забув про нього, гнівно поглянув на Совинського, тоді на директора. Сміються вони, чи що? Викликали його, щоб показати свій прогрес? Оце НТР? Оце останнє слово? Загалом кажучи, його важко було здивувати. Бачив усе. Як купують електронні машини й ховають їх на складах, навіть не розпаковуючи. Як платять гроші, а машин не беруть, відкладаючи на потім. Як пишуть у звітах, що вже придбали машини і вже встановлюють, і вже, і вже, вже, а самі ні кують, ні мелють. Як виступають на активах і нарадах, у газетах, по радіо і телебаченню, розпинаються за прогрес і НТР, а самі нишком вважають, що кібернетика — то від лукавого.
Але ж бачив він також прекрасні обчислювальні центри у міністерствах, у трестах, на заводах, навіть у колгоспах і сільських районах. Щодня одержував сотні телеграм і листів: дайте, дайте! Прийнято директиви партійного з'їзду, тисячі обдарованих учених і техніків кинуто на розвиток електроніки, збудовано заводи, про які ще вчора нікому й не снилося, діти грають у кібернетику, як колись грали в війну, академіка Глушкова буквально розшматовують, просять на телебачення, до артистів, до партійних працівників, в університети, на заводи, уважно слухають.
(Продовження на наступній сторінці)