Власне, цей директор разом із Совииським теж керувались якнайліпшими намірами, але ж треба знати межу! Закинути таку техніку в бараки тридцятих років? І тільки тому, що десь якийсь чиновник не може збагнути важливості цієї справи, роками не ставитиме свого підпису під якимсь там папером,, не дасть дозволу на реконструкцію, не відпустить будівельних матеріалів,— не захоче, не зрозуміє, не задумається?!
Карналь повернувся й, нікому нічого не кажучи, пішов назад. Директор тільки глянув і розвів руками, Совинський став коло нього, мабуть, знаючи, що гнатися за академіком даремно, лише Олексій Кирилович несміливо попростував за Карналем, бо помічник повинен завжди бути поблизу свого шефа. Так вони й ішли. Один попереду, другий трохи позаду, не дуже й далеко, але й не близько, і вже коло виходу з приміщення на них мало не налетіла висока чорнява дівчина, якої академік майже не зауважив, а Олексій Кирилович відразу впізнав і не те що злякався, якось мовби зіщулився, побачивши.
То була Анастасія.
— Боже, запізнилася! — сплеснула вона в долоні, заступаючи академікові двері, ставши перед ним у позі новоявленої святої: розгубленість, благання, покора.— А як же мій знімок? Академік Карналь коло своїх машин. Металургія і кібернетика.
Справжній жаль чи насмішка? Карналь нарешті мав на кого вилити своє роздратування.
— А ви хто така?
Олексій Кирилович, який заздалегідь висунувся на рівень академікового плеча, мовби ждав саме такого запитання, мерщій пояснив:
— Це Анастасія Порфирівна.
— Я просила вас розповісти про один день війни,— нагадала Анастасія.— Пам'ятаєте?
— Я пам'ятаю лише свої обов'язки!
— Прекрасно! Я теж. Тому й кинулася слідом за вами. Наша газета...
— Мене не цікавить ваша газета.
— Але не навпаки. ,— Що не навпаки?
— Газету цікавите ви.
Поки вони перестрілювалися короткими репліками, кожен не сходячи з місця, кожен не маючи наміру поступатися іншому, директор, який твердо пам'ятав істину, що начальство не можна відпускати розгніваним, вже наздоганяв академіка. Щоправда, Карналь не належав до прямого директорового начальства, але ж однаково: світило, авторитет, величина.
— Петре Андрійовичу,— ще здаля загукав директор,— що ж це ви тікаєте? Хіба не хочете послухати наших пояснень? Вони не позбавлені для вас деякого інтересу, як я вважаю. Так не годиться, Петре Андрійовичу, в нас так не заведено.
Досі це був просто добродушний молодий чоловік. Не шорсткий, самовпевнений технократ-господар життя,— скоріше гуманітарій, філолог, залюблений у Блока або Сосюру. Тепер прорізався в ньому на повну силу творець матеріального, володар законів господарського життя.
— Як бачите, Петре Андрійовичу, історія не була щедра до нашого заводського району: не полишила ніякого спадку. А була б тут якась старожитність, то й спробували б пристосувати під обчислювальний центр. Для нових богів притулки давніх. Хоча забув — машинна цивілізація надто нетривка. Неспроможна змагатися з вічністю. Ваші ЕОМ за двадцять років проскочили вже цілих три покоління. На черзі, кажуть, четверте. Далі змінюватимуться, мабуть, щороку або й пристосовуватимуться до кожної пори року, як модний одяг.
Академік зачудовано озирався. Удари з двох боків. Атака. Штурм. Змовилися, чи що?
— Ну, ну,— відступаючи трохи вбік і мало не натикаючись на Олексія Кириловича, пробурмотів Карналь,— це стає цікаво. Досі нападав я, тепер бачу — без достатніх підстав. Моя поведінка, виходить, мов ті твердження з теореми Геделя: коли вони істинні, то не можуть бути виведені з передумов, а коли витікають з передумов, то не можуть бути визнані істинними. Але я не маю наміру встрявати в суперечки. Моє діло проектувати й виготовляти обчислювальну техніку, а ваше — належно її використовувати. Належно! І на тому технічному й матеріальному рівні, якого нині вже досягло наше суспільство. Директиви партійного з'їзду обов'язкові для кожного з вас. Винятків немає ні для кого. І не може бути. Вам потрібна поміч? Міністерство? Обком? ЦК? Для цього мене покликали?
— Петре Андрійовичу, ну, невже ви могли таке подумати? — Совинський притиснув руки до грудей.
— Сталося непорозуміння,— пояснив спокійно директор.— Я не встиг вас попередити, що це тимчасове приміщення. Все інше ми робимо капітально, підключаємо цехи, встановлюємо там апаратуру, обладнали спеціальні приміщення для машин по обробці первинної інформації, а обчислювальний центр розмістили тут, щоб не гаяти часу, доки споруджуватиметься спеціальний корпус. Тоді машини перенесемо туди — на це піде якийсь там тиждень, хай місяць, зате ж ми виграємо цілий рік! Ми вже підрахували, що це нам дасть економії...
— У вас, бачу, все тимчасове,— зітхнув Карналь,— приміщення, цехи, тіснота, наш Совинський...
— Я не давав вам підстав, Петре Андрійовичу,— образився Совинський, але його випередила Анастасія:
— Він з радістю повернувся б до вас, аби ви тільки його запросили.
— Запросив? А ви звідки знаєте, чого хоче Совинський?
— Ну, я... Я приїхала ще вчора і... Зрештою, я журналістка чи хто? Журналісти повинні дещо знати, як і вчені, до речі.
— Дещо — це мені подобається,— засміявся Карналь.— Щойно директор прекрасно проілюстрував цю істину. Я біг звідси, мов той хлопчисько, піддавшись емоціям, а слід було б все-таки надати перевагу інформації. То що — повернемося до імпровізованого обчислювального центру і дамо можливість нашій милій кореспондентці зробити вимріяний знімок? Але з умовою. Публікувати тільки через рік поряд з новим знімком, у новому обчислювальному центрі. Підпис: "Так починалася НТР".
— Це ліпше: "І так починалася НТР",— засміявся директор.
— Пристаєте на наші умови? — спитав Карналь Анастасію. Вона мовчки кивнула головою.
— А тепер підемо не так для користі справи, як для директорського перестрахування. Все ж можна послатись: тут був Карналь, він сказав, він схвалив, він не заперечував. Правду кажу, директоре?.
— Деякі елементи перестрахування тут наявні,—охоче визнав директор,— інакше який же з мене адміністратор? Вказівки й поради — річ цінна, але авторитет ще цінніший! Живу міністерствами, Держпланом, високими інстанціями й високими людьми.
— Я теж трохи директор, знаю все,— сказав Карналь.— Ось у Совинського життя легке. Захотів — кинув наші машини, втік до вас. І всім каже: Карналь вигнав.
— Нікому не казав,— подав голос Совинський.
— А заява преси?
— Це я вигадала сама,— кинулася на виручку Совинському Анастасія.
— Все одно цю проблему слід обговорити. Совинський про себе ніколи нічого не скаже, це я знаю напевне, то, може, ви допоможете нам з Олексієм Кириловичем. Скажімо, в поїзді, маючи якийсь там вільний час.
— На жаль, я не можу їхати з вами в тому самому поїзді. Карналь мовчки розвів руками, мовляв, нічого не вдієш:
коли людина не може, то вона не може. Але Анастасія, сама не знаючи чому, розізлилася на тихого Олексія Кириловича і несподівано для самої себе сказала:
— Бо мені заборонено їхати разом з вами!
— Заборонено? Хіба я диктатор чи імператор якийсь? Хто міг вам заборонити?
— Ну,— Анастасія знітилася,— не хтось, а просто заборонено.
— Ага, віковий бар'єр. Поїзди для молодих і для ветеранів. Сто десять мільйонів учнів і студентів і сорок мільйонів пенсіонерів.
Директор, який не знав Карналя, ніяк не міг збагнути: жартує той чи говорить усерйоз. Усіх виручив Олексій Кирилович. Висунувшись на звичну для себе позицію, себто на рівень академікового плеча, і схиливши набік голову, він якось мовби недбало, але водночас винувато повідомив:
— Це я не рекомендував Анастасії Порфирівні їхати в тому самому вагоні, що ви, Петре Андрійовичу.
— Дбаючи насамперед про стан моїх фінансів,— докинула Анастасія.
— То тут у вас ціла змова? —До Карналя вперше за багато днів повертався гарний настрій. Він ще й сам не міг би пояснити, чим це викликано, але з радістю піддавався такому станові душі, якось ніби молодшав отут, серед молодих (бо навіть директор був молодший за нього принаймні років на десять), у цьому приміщенні, сама тимчасовість якого вказувала на майбутні зміни на краще.— Витягаєте мене сюди, осамотнюєте в поїзді, лякаєте невлаштованістю й тимчасовістю-Директоре, як ви на де дивитеся? Сподіваюся, ви не відмовляєтесь їздити у СВ, як ці молоді люди? Очевидно, нам з вами удвох треба сфотографуватися коло обчислювальної машини на знак спільних інтересів і ще чогось там. Де нам ставати, мила Анастасіє Порфирівно, і як триматися?
— А я вже,— повідомила Анастасія.
— Як то? — не повірив академік.— І ми не позували?
— Хіба ви любите позувати?
— Коли вже маю звання академіка, то... Куди ми ще маємо йти, директоре? Я б хотів глянути, який це має вигляд у цехах. А тоді ще треба заскочити до обкому. Ви не повідомляли про мій приїзд?
— Я не знав, чи треба.
— Попросимося в гості незвано-негадано. Не проженуть? Треба ж вас коли не вилаяти, то принаймні похвалити.
(Продовження на наступній сторінці)