Довго блукав той лист, вже загоювалися Карналеві рани, вже завдяки малій Айгюль мовби повертався він у свою знищену війною юність, відроджував те, чого не встиг зазнати, минуле відступалося, щоб дати хлопцеві змогу розпочати майже все заново, перейти те, що мав би перейти без війни, і ось тоді, прокладаючи міст з утраченого, здавалося б, навіки в неминучість майбуття, через тисячі кілометрів, крізь руїну й невлаштованість, пробився до загубленого в пісках Байрам-Алі коротенький лист з України. Вперше в житті в Карналя руки дрижали так, що він попросив свого товариша по палаті розпечатати конверт. Лиш тепер згадав, що ніколи не одержував од батька листів, бо й сам писав йому вперше в житті: то жив до війни завжди коло батька, то в час війни був одрізаний од нього фронтами, кордонами й умиранням. Уперше написав, уперше дістав відповідь, та й не просто відповідь, а свідчення того, що батько живий, життя не зупинилося, воно триває, воно незнищенне!
Поклав лист на подушку, бо в руках утримати не міг, літери витанцьовували перед очима, впізнавав батьків почерк, згадував, як любив батько писати своїм братам зимовими довгими вечорами, сідаючи на печі, ставлячи поруч з собою дерев'яну солдатську скриньку, привезену з першої світової війни. Скринька зсередини була обклеєна номерами "Газеты — Копейки" випуску тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року, батько зберігав там папір, ручку і малесенький каламар, опецькуватий, завжди наповнений чорнилом, куплений ним ще в Москві, коли лежав там після контузії в госпіталі. Зручно вмостившись, батько мережив довгі аркуші акуратними буквицями, виписував з неймовірною докладністю сільські події, списував аркуші з обох боків, і малого Петька вражали ті листочки своєю викінченістю, досконалістю, майже мальовничістю, бо батько мовби й не писав, а вимальовував свої листи.
Цей лист не був схожий на довоєнні. Був набагато коротший.
"Дорогий мій синок Петько! Вже й не ждав почути тебе живим, бо прийшло на тебе аж дві похоронки, й почали мені платити за тебе пенсію з воєнкомату, а село наше фашисти все спалили, тільки хати в Стрижака та в Федора Мусієнка вціліли, бо під черепицею, а чоловіки ще ніхто не вернувся з війни, й не знаємо, чи повернеться хтось. Твого дядька Сашка фашисти розстріляли в Потягайлівці в глинищі, а перед тим у районі заставляли з партизанами тягати по грязюці сани й били його, бо він був командиром партизанського загону, та його хтось видав. Дядька Назаря Набоку вбило бомбою, вже як наші наступали, а німці бомбили переправу, то дядько Назар хотів сховати корову, ми його відмовляли, а він уперся, побіг за коровою, бомба як сюркнула, то ні корови, ні дядька Назаря. Мене поліцаї двічі хотіли розстріляти, бо знайшли в нас портрет Сталіна, який моя жінка Одарка Харитонівна, а твоя мачуха, сховала в полові на горищі. Ну, не розстріляли, а з хати вигнали, то ми всю війну жили в землянці, а тепер і все село в землянках, бо фашисти, як одступали, їздили по селу й смолоскипами штрикали під кожну стріху і ждали, поки все згорить, а хто пробував гасити свою хату, то били з автоматів, і вбили тітку Довганьку й старого Дейнегу. А дід Пакілець уночі облив усю кришу розбовтаною глиною, так воно не горіло, то фашисти ви-тягли його з очеретів і заставили обдирати аж до куликів, а тоді підпалили крокви й розвалили стіни. Колгоспу ми не розпускали, таємно тримали, хто в селі зостався, а як наші прийшли, то зорали й засіяли корівками і вже дали врожай для нашої доблесної Червоної Армії, а це вже провели другу весняну сівбу після визволення і врожаю ждем гарного. Найбільша ж моя радість, що ти виявився живий, вже як приїдеш, то побачиш усе, й про все розповім тобі, ждуть тебе всі і передають поклони, а я зостаюся з пошаною до тебе твій батько Андрій Карналь". Збоку була дописка: "Повертайся, дорогий синку, я твій батько Андрій К.".
Життя розчахнуте між сподіваннями повернення й дикою розпукою безнадії. Коли йшли на фронт, якось не думалося про повернення, бо й як же могло бути інакше. А тоді рідний дім, і край, і рідна земля віддалялися й віддалялися, їхні обриси розмивалися жорстокими водами війни, повивалися її чорними димами, губилися в незміримій далечі—чи ж повернешся? Але з фронту кожен мав повернутися бодай мертвим, бо на фронті кожен боєць живе надіями на перемогу загальну й власну над ворогом, а переможцям судилася вічна пам'ять. Що лишалося для тих, хто попав до фашистів, у концтабірний світ, де знищувано не тільки людей, а й усі спогади, де навіки вмирала пам'ять? Звідти не поверталися, були втрачені світом безнадійно й безповоротно, як листя з дерев, як дощі з хмар, як розтанулі сніги повесні. Тож коли чудом порятованим щастило повернутися, то здалося їм, що світ не зауважив ні їхньої відсутності, ні нової появи. Відчували безпритульність, були від самого повернення обтяжені провинами, про суть яких не дано їм ніколи дізнатися, ще добре, коли хто мав родину, мав домівку, коли його ждали невтомно й затято. А Карналь нічого не знав: чи е село, чи живий батько, чи може сподіватися на повернення.
Батьків лист мовби заново спородив Карналя на світ. Лікарі не вірили власним очам. Молоденький лейтенант, такий безпомічний і зранений ще вчора, відразу став на ноги, рани його й не загоювалися, а просто зникли, ніби їх і не було ніколи, він набридав щодня з домаганнями, аби його виписували з госпіталю, його не лякало ніщо: ні спека в пустелі, ні безмірні віддалі, ні непевність становища в житті, в якому був так немилосердно й безповоротно закреслений і тепер навряд чи й буде занесений будь-коли в його почесні реєстри.
Додому й додому!
Виписався, забрав своє таке-сяке майно, мав досить кумедний вигляд у американсько-європейських обладунках посеред розпечених пісків; шерстяний костюм, товста шинеля, грубі бо-тинки, велика торба, напхана хтозна й чим, а на голові піхотний парадний офіцерський кашкет — подарунок товариша по палаті, старшого лейтенанта з Вологди, Васі Порохіна. У кишені мав проїзний літер аж до найближчої від батькового дому станції (а між Байрам-Алі й тою станцією тисячі кілометрів, сотні пересадок, переповнені поїзди або й ніяких поїздів!), але передовсім хотів попрощатися з Капітановою родиною, для чого повинен був знайти десь у розгалуженнях Мургабу конерадгосп, дійти туди хоч навіть пішки".
6
(Продовження на наступній сторінці)