— Не смій так про батька,— суворо сказав Карналь.— Він по-своєму чесний чоловік. А що вимоги в нього переважають здібності, то винен не він, а ті, хто йому потурав усе життя. Я теж немало завинив. Він один Кучмієнко, ти зовсім інший. В твоїх силах прославити або зганьбити те, що дісталося в спадок. Саме прізвище нічого ще не значить. Хоча деякі прізвища я б узяв під охорону держави так само, як Кремль, Ермітаж, Софію Київську, Самарканд. Ленін, Пушкін, Шевченко, Руста-велі... А ми просто люди з простими прізвищами,.але не маємо підстав соромитися їх...
Він обійняв Людмилу і Юрія, звів їх докупи, поцілував по черзі доньку і зятя, звелів:
— Поцілуйтеся, діти! І давай вина, Юрію! Ми з Совинським будемо свідками вашої великої радості. Не заперечуєш, Іване?
— Що ви, Петре Андрійовичу? Я такий радий і за Людмилу, і за Юру!.. Вже ради цього мені було варто приїхати...
— Не забувай, що ти тепер у моїй бригаді! — весело закричав Юрій.— Хіба не заради цього тут?.. Чи шукати жінку? Скрізь і в усьому — жінка! Але ж не признається, хто вона! Петре Андрійовичу, ви поквапилися з резолюцією! Хай би сказав? Чи не ота Анастасія з прекрасними ногами, на яких тримається все прогресивне людство?
Карналь відчув, як по серцю ніби пролинув холодний подих* Сам собі здивувався. Спокійно зупинив Юрія:
— Облиш Івана, Ми з ним тільки свідки. Вино у вас є?
— Навіть щось міцніше! — Юрій порався коло бару.— На всі випадки життя, Петре Андрійовичу. А вже на такий!..
7
Дехто вважає, ніби жінки стоять на боці хаосу, невпорядкованості, сліпих стихій і пристрастей. Але часто їх стомлює це одвічне призначення, і тоді вони прагнуть спокою, який можуть знайти тільки в точності, суворій обмеженості справжніх мислителів і творців життя. Щасливі ті м них, які зрозуміють це вчасно, всім іншим судилося шукати, не знаходячи, бажати, не відаючи чого. Між розумом і природою завжди маячать примари, які приховують від людини істину, і багато хто блукає поміж тінями випадковостей, неспроможний вибратися до справжнього світла.
До того незбагненного душевного струсу на морі, що штовхнув Анастасію на край безодні розпачу, вона ще не усвідомлювала до краю почуття, яке вже давно вгніздилося в її серці і з солодкою хижістю шматувало серце, вичікуючи свого часу, щоб, вирватися назовні вулканічним вогнем дикого бажання. Тепер здавалося, ніби відтоді, як уперше побачила Карналя, зустрічала його і думала про нього мало не щодня і безмірно дивувалася, що досі не помічала цього в собі, не зауважувала, аж поки... То й що? Чим усе закінчилося? Хто знає про її справжнє почуття, коли й сама вона ще два тижні тому нічого не знала? А тепер, після ганьби і бруду в Кривому Розі? Вже ніколи не будеш невинною і чистою. Коли почула вчора в телефоні його далекий утомлений голос, мало не крикнула від-чаєно й безнадійно. Життя б ціле віддала за одну лише мить розуміння того, що в нього в душі. Висповідалася б перед ним за все і готова була ждати слова співчуття, може, місяць, може, рік і десять років навіть, але ж від такого чоловіка було чого чекати! Але що вона йому і хто? Зв'язок нічого з нічим. Хотіла сліпих пожеж в сподіванні оновлень після них, ніби зелених отав, які виростають після "косаря", що його пускають по су-, хій траві. І що ж має?
Плакала всю ніч. Ніколи не мала почуття міри ні в сміхові, ні в сльозах. Та й хто з жінок має? З слізьми мовби витікало з неї життя. Не витекло! На ранок стріпнулася, довго стояла під душем, змінюючи воду з гарячої на холодну, терла своє пругке тіло, аж рипіло, хотіла відкинути тяжкі думки про своє забруднення, хотіла чистоти й порятунку. Порятуй мене, вихопи з розпачу, вихопи!
Тоді сіла до дзеркала, закусивши губу, стала причепурювати обличчя, наводити лад у зачісці, ховати всі сліди сліпої бурі, яка налетіла на неї, хотіла з'явитися на вулицях Києва ще кращою, ніж будь-коли, пройти ними, мов їхня одвічна належність, маючи в своїй гарячій крові навіть самі назви тих вулиць, що не знати коли і як опинилися там, кружляючи в крові разом з усіма дияволами спокуси, бажань і невситимості: Рогнідин-ська, Володимиро-Либідська, Предславинська, Володимирська, Хрещатик...
Одяглася так само дбайливо, як наклала косметику. Згадала, що забула навіть про кефір, зневажливо махнула рукою. Справжній жінці корисно поголодувати до обіду, а то й цілий день. Головне: бути молодою і вродливою. А вона молода і вродлива!
До редакції не поспішала, бо там усі зроблять великі очі. Втекти з моря, самій себе відкликати з відпустки? Що вона — прем'єр чи міністр оборони? Завжди була ненормальною, а це вже й геть з глузду з'їхала! Та й до редактора не приступишся, поки не вичитає шпальт завтрашнього номера. Найліпше завітати наприкінці робочого дня... Тим часом... Куди йти, не знала. Переконалася в цьому, щойно вийшла з під'їзду. Запацьорені "Жигулі" стояли на тротуарі, ніби свідчення її ганьби й забруднення, од якого не обмиєшся ніякими водами.
Пішла вниз до Хрещатика звичною своєю ходою, твердо ставлячи ноги, ніби топчучи всіх чоловіків з їхніми вічно безсоромними поглядами, а тепер — ще й свою власну безсоромність. Як завжди, пригальмувало коло неї таксі. Молодий таксист перехилився через сидіння.
— Підвезти?
Анастасія метнула на нього швидкий погляд з-під брів. Молодий і хтивий. Хоче приємно почати день. Що ж! Взялася за ручку дверцят, водій поміг відчинити, вона сіла, випростала ноги під модною вовняною сукнею. Сукня була задовга, щоб водій помилувався ногами. Досить з нього її очей.
— Куди? — спитав змовницьки.
— Набережна. До пішохідного мосту.
— Ото й усього?
— Я не люблю машин.
— Куди ж діватися тоді бідним таксистам?
— Міняйте професію.
— Заради вас можна поміняти навіть власну шкіру.
— Ідея: здайте її опеченим. Тепер це модно. Принаймні в поганих романах і кінофільмах. Герої вічно стоять у черзі здавати свою шкіру.
— А я романів не читаю! — похвалився таксист.
— Ви мене цим не здивували. Не читати завжди було модно. Так само, як і читати, до речі. Це вже кому що подобається. Знаєте: є дурні по нещастю, а є переконані.
— Однаково я добрий,— засміявся таксист.— Така гарна дівчина ніколи не зможе мене образити. От візьму і прокатаю вас безплатно.
— Навіщо ж? У вас план. Машина — державна. А от голова — це завжди власне.
Анастасія розплатилася, вийшла з машини. Відразу до таксі підбігло два рибалки в старих капелюхах і старомодних осінніх пальтах кольору варених курячих пупів (шик п'ятдесятих років), але водій рвонув з місця, крикнувши:
— Зайнято!
На міст Анастасія зійшла в барвистому потоці дітей. Видно, якийсь дитячий садочок. Дві молоді няні — одна попереду, друга позаду,— Анастасія опинилася посередині, ніби третя няня, діти оточили її своїм гомоном, сміхом, чистотою, вона якийсь
час ішла, з ними несвідомо, несена їхнім потоком, лише десь на самій середині мосту зненацька згадалося їй знову все, що було в готельному номері, і вона вжахнулася: як сміє бути серед дітей, оточена невинністю дитячих голосів і невинністю дніпрової води, яка тече попід мостом? Затулити вуха, втікати, втікати! Колись, ще малою, ходила цим мостом з батьком. Взимку, в дикий мороз. А на тім боці, на Трухановім острові,— пречисті сніги, тиша, од якої здригаєшся навіть теперь.
Анастасія зупинилася, пропустила дітей, няню, тоді повернула назад. На Хрещатик! Поштовхатися серед командировочних з переляканими очима, серед пенсіонерів, що жадібно вдихають повітря і вбирають поглядами всі приваби світу, серед нероб, яких завжди повно на цій вулиці, що мала б бути лише схрещенням заклопотаності, діловитості й розумного, цілеспрямованого поквапу. Зазирнути в магазини, перекинутися словом зі знайомими дівчатами за прилавками, зустріти знайомих, забути все, забути!
На схрещенні з вулицею Карла Маркса, просто на пішохідній "зебрі", зіткнулася з своєю давньою подругою ще зі школи Люсею, яку тоді жартома звали Люсиндою. Згодом, поки Анастасія працювала на заводі і в Будинку моделей, Люся закінчила консерваторію, тоді, переконавшись, що з неї не вийде ні Марини Козолупової, ні Олександри Пахмутової, вчилася ще на романо-германському саме тоді, як Анастасія штурмувала журналістику.
— Лю!
— Ана!
— Як ти?
— А ти?
Анастасія потягнула Люсю на тротуар, зовсім не дбаючи, що та йшла зовсім у протилежному напрямку.
— Ти не поспішаєш?
— Куди б мала поспішати? Це ти все ганяєшся за своїми гонорарами, а в мене постійна зарплатня, хоч іди, хоч біжи, хоч лежи — вона йде без затримки.
— Де ж це така благодать?
— Ми з тобою вічність не бачилися. Ти нічого не знаєш. Давай десь присядемо? Ходімо на морозиво до пасажу.
— Здається, я ще не снідала.
— От і поснідаєш морозивом. Я візьму собі фруктового на десерт, а тобі пломбір шоколадний.
Вже коли сиділи, оглядаючи одна одну, Люся не втрималася:
— В тобі просто сидить якийсь біс, Ана! Ще помолодшала й погарнішала.
—— А ти?
(Продовження на наступній сторінці)