Що ми тут бачимо? Перше: дуб з квітами. І в кожній квітці портрет Корифея. Далі: молода жінка спить у постелі з вертольотом. З ілюмінаторів вертольота визирає хто? Вгадали — Корифей! Дикий кабан з ножем у зубах підкрадається до столу, за яким сидить хто? Корифей, а з ним Сателіт. Пієтет гойдається в гамаку з газети. В газеті чий портрет? Корифея, це ж ясно. То де тут передній, а де задній план? Обернена перспектива, як на візантійських іконах! Ми й вас кудись... Ви не знаєте, як ми працюємо! Ми працюємо, як чорти! День і ніч, день і ніч! — Твердохліб делікатно зауважив, що вночі, мабуть, недостатнє освітлення.— Освітлення? — закричав Сантиметрик.— Ви думаєте, нам потрібна електрика? Та боже ж мій! Ми тільки при свічках! Як голландці. Щоб була справжня класика!
Ще Сантиметрик не втулив Твердохліба в композицію "Полотна перебування" як його знайшов Пієтет і попросив для дуже важливої розмови.
— Давайте до вас. Надійніше,— сказав він.
У Твердохлібовій кімнаті Пієтет умить обнишпорив чіпким поглядом усі закутки, зазирнув до лоджії, здивувався:
— Не бачу ні спінінга, ні пляшечок, самі книжки... І ви отак цілий місяць?
— А що?
— Це в нас тільки Президентах усе з книжками. Ну, а цим ні поваги, ні пієтету. Це не Корифей, ні!
— Я теж не корифей,— засміявся Твердохліб.
— Ми вже трохи розвідали. Ви даремно скромничаете. Юрист — це звучить! Звичайно, в нас не те. У нас суцільна добровільність, а в юриспруденції обов'язковість і примус, але чоловік з таких сфер між нами — ого! І ваш підпис для нас — як з неба!
— Підпис? Що за підпис? — Твердохліб нічого не розумів. Пієтет поклав на столик аркуш паперу, надрукований
на машинці. Внизу синиш карлючки підписів.
— Ось. Лист до інстанцій. Заява. Протест. Я вам усе поясню. Але тут трепетність і пієтет. А могла бути трагедія. Значить, так. Слухайте мене уважно. Учора ввечері ми зібралися... Ви ще не знаєте, а для нас це... Одним словом, ми всі зібралися у Корифея... Вечір — незабутній. Історичний, коли хочете. Розмови, рівень, мудрість, висота! Господар стомився, і ми... Не можна було його лишати, але хто ж знав? Пішли всі, навіть Сателіт... А в каміні горіли дрова... Кілька палаючих поліняк упало на підлогу.-
Корифей, утомлений нами, заснув... І мало не сталася трагедія,.. Почав тліти килим, могло спалахнути все... Ну, тут почули, прибігли, загасили... Все обійшлося. Але. Я кажу: але! І всі ми кажемо: а що, як пожежа, і?.. Про це страшно подумати! І от я склав листа до інстанцій з протестом і вимогою. Чому таке нехлюйство? Чому досі в каміні не поставлено решітку? Чому ніхто не дбає про здоров'я і безпеку Корифея? Чому? Тепер ми збираємо підписи всіх, хто сьогодні в "Південному комфорті", щоб завтра відіслати лист... Я прочитав листа Корифеєві, він схвалив і заохотив, і я з трепетним пієтетом збираю підписи... Сьогодні ввечері понесемо до Корифея, щоб він перевірив, а вже тоді відправимо. Вас він теж запрошує до себе. Після вечері. Ви ще не були, але тепер побудете. І переконаєтесь, що це незабутнє. Ось тут підписуйтесь, і я побіжу далі... Вам дати ручку чи у вас своя?
— Бачите,— Твердохліб ніяк не міг знайти відповідних слів,— тут якесь непорозуміння... Я не можу брати відповідальність...
— Відповідальність? — різонув його печенізько-половецьким усміхом Пієтет.— Про це можете не турбуватися! Ми все беремо на себе! А вже коли ми щось беремо, то тут не треба нічиєї помочі.
— Справа не в тім,— Твердохліб попри всю делікатність все ж не забував про свою непоступливість.— Я звик підписувати не сам, а щоб підписували мені. Ви розумієте? Протоколи. Професійна звичка. А тут... Я не хочу втручатися у ваші справи, ламати ваші звичаї, але... Запрошення до Корифея приймаю з вдячністю, але підписати... Ви мені даруйте — не можу. Не маю права. А з правом, ви ж самі розумієте, мені доводиться дуже часто...
Пієтет війнув на нього печенізьким чубом, мовби хотів зітнути Твердохліба і весь його рід земний.
— Шкода, шкода! Ми так сподівалися. Юрист у цьому листі — це сила. Корифей оцінив би. Але дивіться, дивіться... Ви ще не знаєте нашого Корифея!
Він справді його не знав, хоч і сидів за тим самим столом у їдальні. А хто знав?
Коли зібралися після вечері в люксі Корифея, розсілися довкола каміна, в якому знов гоготіло полум'я, затиснули в п'ястуках настирливо всунуті Сателітом гранчаки з "Київською" (звареною на меду за стародавніми рецептами) горілкою і Корифей милостиво кивнув Пієтетові, той схопився, тріпонув печенізьким чубом, кволо прокричав:
— Товариство! Хто ми і що ми? Нас багато, але що з того? В нас різні імена, але кому до них діло? Наше ДТЛ величезне, воно охоплює всю республіку, і чи можна міряти все Товариство одним іменем? Та ось я називаю тільки одне ім'я, але воно вичерпує всі наші знання і уявлення про ДТЛ, і тому ми вимовляємо його з трепетним пієтетом... І я...
— Ми сьогодні вип'ємо чи не вип'ємо? — загорлав Сателіт.— Хто як, а я за нашого великого Корифея? Вря! Вря! Вря!
Всі пили і приказували. Корифей вдоволено мружився, простяг руку, щоб узяти лист-протест, про який став виспівувати Пієтет, заглибився в його читання.
Читав довго і прискіпливо, перевіряв підписи, просвічував на вогонь, мовби якийсь цінний папір. Тим часом знов пито за здоров'я Корифея. Пієтет носив закуски і заїдки, мив мисочки, захоплювався, нотував у пам'яті, що і скільки з'їдено, випито, ким, як і що сказано, і як вівся при тому Корифей.
А Корифей блаженствував од тепла, од уваги й захватів, прикликав Пієтета, пригорнув, обняв.
— Ось? Бачите цього чоловіка? Нема дорожчого для мене! Він для мене...
— А я? — вигукнув Сателіт.— А я?
— А ти посидь мовчки. Хто б ще так за моє здоров'я і за моє життя, як наш добрий Пієтет? Ніхто — і ви це знаєте. Тож давайте вип'ємо за нього. Дай я тебе поцілую, мій дорогий...
— Вря! Вря! Вря! — закричав Сателіт.
Десь за північ, коли вже випито досить і переговорено все, що можна сказати, Корифей, який за цей час пережив кілька стадій сп'яніння і цілковитої тверезості, неспогадано повернувся до початків цього баламутного вечора (тепер уже ночі) і покликав до себе Пієтета.
— Де оте? — спитав він суворо.
— Що? Що ви маєте на увазі?
— Та ж знаєш сам. Лист! Лист з підписами. Де він? Лист знов покладено перед ясні очі, Корифей жовтолицьо втупився в нього, довго читав, ще довше вивчав, тоді пустив погляд по всіх сповірених і допущених і тихо спитав:
— Хто це вигадав?
Сателіт стрепенувся перший і перший усе збагнув,
— Хто? Зрозуміло, хто — Пієтет! Я йому казав, а він: трепетно — і хоч ти його ріж!
— Ага! Пієтет! Ану, де ти там? Підійди! Бери, читай! Що ти тут понаписував? Що я мало не згорів? А чого? Був п'яний? Ти це хотів? Мовчи! Я тебе знаю! Я вас усіх знаю! Хотіли послати цю дурну петицію, щоб мене зганьбити. І всі попідписували!
— Я не підписував! — вихопився Сателіт.— Така придибенція. Що ж тут підписувати?
— Жени отого втришия. І всіх, хто підписував. Хотіли мене... Кого? Мене? І хто?
Сателіт випихав з люкса всіх, надував щоки, горів рум'янцями безсоромності, побачив Твердохліба.
— А ви? Не підписали?
— Я не підписую взагалі,— усміхнувся покірно Твердохліб.— Мені підписують, а не я. Мені, розумієте? Вам це щось говорить?
Сателіт збараніло надимав свої рум'яні щоки. Не знав, як має повестися. Не мав відповідного досвіду.
— То ви як? Хочете зостатися?
— Ніякого бажання!
— Тоді як же?
— Я собі піду, але без випихання. Зрозуміло?
— Все ясно! Вас не було й нема! І ніхто нічого... Ви великий юрист! Це я вам кажу! Знаєте що? Я вам одну придибенцію...
— Тільки не тепер,— застережливо підняв руку Твердохліб.
— А хто каже — тепер? При нагоді! Тільки при нагоді! Дозволите?
— Ну, коли матимете таку нагоду...
Ще не знав, з ким має справу. Сателіт накірчив його вже наступного дня. Корифей спочивав по обіді, кожен з його паладинів міг робити що завгодно, Сателіт налетів на Твердохліба.
— Ви не вудите риби?
— Не люблю води.
— Я теж. Жаби, риби, придибенції... Посидимо на лавочці?
— Надаю перевагу ходінню.
— Думаєте, я б не ходив! А треба сидіти біля Корифея. Корифей такий чоловік — в баранячий ріг кого завгодно! Я вам обіцяв одну придибенцію, то оце саме воно. Придибенція з кабінетом!
— Тут ще й кабінети?
(Продовження на наступній сторінці)