Твердохліб міг би багато чого сказати цьому Племінничку, але звик стримуватися, заганяти пристрасті в найглибші надра душі, тому нічого не відповів на Племінникові задирання, мовчки кивнув і сів так, щоб нікому не заважати. Саме тоді з'явилися детеелівці на чолі з Корифеєм, Корифей чи й помітив Твердохліба, зате до Племінника кинувся мов до спасителя, забув про свій урочисто-патетичний тон, опустився на грішну землю, розпитував Племінника по-батьківськи уважливо, навіть з якоюсь ніби сердечністю, а той почвиркував йому крізь зуби про те, про се, зневажливо й зверхньо, як і належалося на таке раболіпство. Так привабливо було Корифею просторікувати про море, акул і хвилі, перебуваючи за півтисячі кілометрів од моря, на мільйоннолітній гранітній платформі, яка не знала ні землетрусів, ні катастроф, ні катаклізмів,— та ось виникла неждано нова нахабна сила і заткнула тобі рота, тебе спростовано, твої слова зітерто й затерто. Сателіт випустив повітря з надутих щік, обм'як, мов проколотий м'яч, умить згубив свій безсоромний рум'янець. Пієтет усю трепетність з-за колони пускав уже не на Корифея, а на Племінника. Метрик і Сантиметрик вузькооко стригли тільки ту ділянку простору, в якій богував Племінник. Хвостик аж лягав, стелячись у бік нової сили. Незмога було повірити, що ці люди колись щось робили, вирішували якісь проблеми і знову вирішуватимуть, поїхавши звідси. А що коли б затримати їх тут назавжди і затримати їм подібних у всіх отаких санаторіях, будинках відпочинку, пансіонатах, кемпінгах, турбазах,— чи зупинилося б життя, чи, навпаки, звільнене від баласту, полетіло вперед нестримно?
Твердохліб не міг приховати відрази до всіх оцих придурювальників. Заячі серця, а крізь них цівкотить ще й заяча кров. Яке самохвальство торжествувало тут ще вчора, і що з нього зосталося тепер? Навіть офіціантка, яка завжди подавала страву найперше Корифеєві, сьогодні поставила тарілочки перед Племінником, а той царським жестом попхнув її до Твердохліба, блиснув зубами:
— Треба погодувати Прокурорчика!
— Я просив би вас не називати мене цим словом,— тихо, але твердо промовив Твердохліб. Але Племінник був суцільна люб'язність.
— Це в мене від любові. Я всіх так зву. Корифей — Корифейчик, Сателіт — Сателітик. Навіть директора теж: "Шулячок, Шулячок, продай мені голочок!" Тут же комфорт, а комфорт треба відповідно оформлювати...
— Це справа ваша, але щодо мене... Я просив би не старатися.
Твердохліб спокійно розколочував цукор у чаї, ще спокійніше відсьорбнув зі склянки, аж Племінник мовби поперхнувся від того спокійного сьорбання і не знайшов чим відповісти. "Один нуль! — прошепотів після сніданку Твердохлібові Сателіт.— Один нуль на вашу користь! Вря! Вря! Вря!"
Обідати сіли мовчки, офіціантка, на мить завагавшись перед їхнім ієрархічним столом, поставила першу тарілку з борщем* перед Твердохлібом, він тактовно підождав, поки поставлять борщ Корифеєві і навіть Племіннику, і саме тоді двері їдальні защебетали, і прозеленіло легесеньке платтячко, і ніжноруко проблиснуло, засліпило й спантеличило.
— Федоре... здрастуй! Ось і я!
Племінник, що рвонувся пружинно назустріч Наталці, осів і обм'як, пробурмотів розгублено:
— Сюрприз! Сонечко-Собачка нас не помічає!
— Ах, цуцик! І ви тут? Ще не зняли вашого дядечка? — Наталка знущалася з Племінника усмішливо-нещадно. Тоді змахнула вітально до Корифея і його зброєносців. Корифей ожив і здобувся на свою чергову сентенцію:
— Кожен по-своєму доходить до істини або складає легенди, зустрівшись з такими явищами, як припливи або сильні вітри.
— На честь нашого Сонечка — вря! вря! вря! — закричав Сателіт.
Пієтет демонстрував трепети. Хвостик крутився і викручувався. Метрик і Сантиметрик перешіптувалися, мерщій закомпоновуючи Наталку в "Полотно перебування" (бо хіба ж то не вона спить у ліжку з вертольотом, помальованим парсунами Корифея).
Наталка була вітром, але втомленим. Втомлено присунула стілець до Твердохліба. Далі від Племінника. Той нахабно поблимкував на неї.
— Я вас не впізнаю, тому що не впізнаю зовсім? Що таке? На вас діє Прокурор-чик-чик?
Навіть "Глявтячок" не було таке образливе, як цей "Прокурорчик". Та ще при Наталці!
— Слухайте,— зціплюючи зуби, сказав Твердохліб.— Я ж вас просив! Попереджав!
Наталка теж зневажливо глянула на Племінника.
— Ви й далі тут розсвинячуєтесь? Той удавано-злякано підняв руки.
— Перед об'єднаними націями здаюсь і каюсь! Обід був зіпсований, радість од прибуття Наталки
зіпсована, але ж не життя!
— Підемо до річки? — шепнула йому Наталка, коли виходили з їдальні.
Він мовчки кивнув.
— Ти підождеш, поки я перевдягнуся?
— Підожду.
Він тинявся перед розкриленими вікнами "Південного комфорту", відчував, що десь з-за тих вікон хижо стежить за ним Племінник, єхидно підглядають Сателіт і Хвостик (Корифей цього ніколи собі не дозволить, і Твердохліб був йому вдячний), зиркає, мабуть, і сам директор, усі ждуть, що ж буде далі, а він і сам про це не думає і нічого не знає, ніяких планів він не вибудовував, не малював собі нічого виразного, а тільки склубочені надії, тільки неусвідомлені бажання і наміри, тільки нетерпіння в серці і туга за щастям, які штовхають тебе до втечі, і намагання сховатися, може, й від самого себе. Як у поета: "На свете счастья нет, но есть покой и воля. Давно завидная мечтается мне доля. Давно, усталый раб, замыслил я побег в обитель дальнюю трудов и чистых нег". Наталка вибігла до нього в легенькій безрукавній кофтині і... в джинсах. Чи ж до нього? Чорна підозра зашкрябала йому душу.
— Ти оці джинси — для Племінника? Вона спалахнула:
— Ну, для Племінника! А вийшла — до тебе? Ми йдемо чи ні?
— Та, йдемо...
Але не стримався і знов завів:
— Він же тут не вперше?
— Хто?
— Цей, Племінник.
— А-а. Він удруге.
— А ти?
— І я!
— То що ж?
— А нічого. Цікаво, чого ти причепився з цим Племінником?
— Бо він звідкись знав, коли ти приїздиш, а я ні.
— Розумніший — то й знав. Пішов у Товариство і спитав, з якого числа в мене путівка. А ти не здогадався.
— Мені було незручно. Ти ж сказала — будеш, от я...
— Буду-буду! Коли дали путівку, тоді й... наше об'єднання — колективний член цього Товариства. Усіх товариств, скільки їх там є! І всім платимо величезні внески, а вони нам за це по одній або по кілька там безплатних путівочок на рік. І сюди теж. Торік випала мені. Коли хочеш, то отой капелюшок, що я міряла на Хрещатику, я купувала, їдучи сюди.
— Для Племінника?
— О боже, який ти дурний? Та не знала я ні сном, ні духом ніяких Племінників! Приїхала сюди, а він тут і став чіплятись. Корифей мене захищав.
— Корифей?!
— А ти ж думав! Найпорядніший чоловік, якого я знаю. Всі ті — ти на них не зважай, а Корифей — він як батько. Доброту треба бачити. Ти ж он добрий, а зовні похмурий і противний.
Вона погладила йому руку, тепло сяйнула очима, і в Твердохліба відлягло од серця.
Стрибнули в човника, перепливли через тиху проточку (ненавидів воду, а тепер мав полюбити заради Наталки), опинилися на безмежних луках, що вели до схованої за зеленим простором, за столітніми вербами і ще старішими дубами річку, йшли по травах обцілованих і оголублених сонцем, теплом землі, ласкою небес, самотність і покинутість у цьому обспіваному птаством світі несла їм заспокоєння, радість і мовби вознесеність.
— У мене тепліє душа,— сказала Наталка задумливо.
— Хіба вона в тебе холодна? Новина для мене.
— А що ти знаєш про мене? Те, що і я про тебе? А в мені все ніби покрите кригою. І після того, що пережила, та й взагалі. Може, таке життя, хіба я знаю. Жінки стали рівноправними і самостійними — про це всі говоримо, а що самотніми — ніхто й не писне! Самостійність — це прекрасно! Нікому не підкорятися, нікому не належати, ні від кого не залежати. Але тоді й тобі теж ніхто не належить — ні чоловік, ні діти, ніхто, ніхто... Люди повинні горнутися одне до одного, а біс незалежності штовхає тебе під бік і сіє ворожнечу. Ти помітив, що жінки не люблять "везучих" чоловіків?
— Щось нове,— розгублено пробурмотів Твердохліб.
— Ну, спершу це їм подобається, а далі? Вона — ніщо, чоловік — величина. Це дратує, викликає напади гніву, ревнощів. Бо виразно бачить, що вже не має впливу на чоловіка, що його успіхи не залежать од неї, од її любові, од жіночої ласки... Ось ти невезучий, і мені здалося, що біля тебе зігрівається моя душа.
— Звідки ти взяла, що я невезучий?
— Хіба не видно? Ти такий звичайний, що коли я вперше тебе побачила (не в магазині, а в своєму цеху!), то так і кортіло спитати, чи ти не запізнюєшся на збори.
— Мені як — ображатися? Але перед тобою я не вмію й цього. Не вмію нічого. Як мала дитина перед дідом і бабою. Я не знав, на жаль, своїх дідусів і бабусь, десь вони загубилися в просторах, життя все перекалічило... Тобі, мабуть, пощастило більше.
— У мене всі живі, і всі так і ждуть, поки приїду, щоб кинутися з радами й порадами. Дитино, ти ж дивись. Шануйся там, дитино наша. І все розпитують-розпитують, а про себе таке просте все: чим топити хату, чим годувати корову... А в тій простоті стільки доброти, що я плачу, як дурна... Чоловіки ж не плачуть, правда? Ти ж ніколи не плачеш?
— Та як тобі сказати. Поки затуляюся законом, то не маю права, бо закон не плаче ніколи, як і бог або вища сила. А самому — то вже тут хто як...
Вони дійшли до річки, до білих перемитих ПІСКІВ і м'якої прозорої води. Тиша лугових просторів тут уже пропала, покалічена гримінням ракет і торохтінням моторок, вивергалася вода з-під сірих сталевих сигар, ревло й несамовитіло, рвало повітря, і лишалася якась недоладна порожнеча.
Наталка мовчки потягла Твердохліба назад, далі від цього ревіння.
їм потрібна була тиша для згадувань, для розповідей про дитинство і все таке далеке, що не могло впливати ні на що. Вперто обминали середину минулого. Тільки про те, коли ще були самі, а довкола рідні люди.
Вже підходили до протоки, і Твердохліб з жалем озирнувся на зелений простір, що подарував йому щойно бодай крихту щастя.
— Переправимося на той берег, і я знову втрачу тебе,— сумно промовив він.
— "Не надо печалиться: вся жизнь впереди",— словами пісеньки відповіла Наталка.
— Я ловлю тебе свідомістю, пам'яттю, думкою, почуттям, а ти щоразу вислизаєш, зникаєш, і я відступаю, безсилий.
— А ти не звик відступати?
— Іноді мені здається, що життя — це суцільний відступ. Або тупцювання на місці. Може, це індивідуальне? Одну справу закінчив, негайно з'являється наступна, і так без кінця, і все однакове і безнадійне.
— А любов? Коли на все життя. Що може бути безнадійніше?
— Може, саме це відшкодування і нагорода за монотонність життя, за всі його здобутки і невдачі? Серце рветься до любові несвідомо і самозабутньо, а серцю треба вірити.
Вона знов, як і на початку їхньої прогулянки, мовчки погладила йому руку.
— Поклич мене, як ітимеш на вечерю. Я на другому поверсі через кімнату від тебе. На другий мені ще торік порадив Корифей. Він такий добрий! Усі рвуться на третій, до нього, а він мовчки спостерігає, дає їм виказати себе до кінця, хоче побачити глибину їхнього приниження і падіння. І цього Племінника він зневажає так само, як і ти... Як і я... І Сонечком назвав мене він... Ти помітив: тут усіх якось називають. Він мене Сонечком.
— Бо ти Сонечко і є.
— Аби ж то! Ну, до вечора!..
Вони розійшлися непомітно й повільно, так завмирає звук луни від далекого голосу або невідомої ноти — тихо й безболісно, але не без жалю.
І щойно зникла Наталка в під'їзді, щойно провів її поглядом Твердохліб, щось у ньому зойкнуло, вдарило на сполох, заклекотіло, закричало: "Що ж ми робимо? Що ми робимо!" Мало не кинувся слідом за Наталкою — наздогнати її на сходах, вхопити за руку, благати: "Не покидай мене! Не покидай!"
Смішно й страшно.
Невиразне передчуття налинуло на нього в чорній тузі і безнадії. Мов у приреченого до смерті, який сподівається на чудо, на прощення й милосердя до самого кінця. Та коли лунають залізні слова вироку, пустота наповнює йому душу така всеосяжна і така жорстока, що він умирає в ній (хоч тіло ще живе), і хоч ще чується десь у диких безмірах порожнечі чи то стогін, чи просто скімлення, немає вже там нічого людського, навіть тваринного, тільки зроджується щось мовби поза межами мови, крику, болю, поза межами світу живого і цілого життя.
"Що зі мною? — подумав Твердохліб.— Що це зі мною? Хіба я сьогодні не найщасливіший з людей?"
"А хіба і не найнещасніший?" — познущалися холодні безміри.
Він пішов тинятися по теренкурах, перемірював усі маршрути — вісімсот метрів, тисяча двісті, три тисячі чотириста, до Кушки п'ять тисяч кілометрів, до станції "Мирний" — п'ятнадцять тисяч, до бази київського "Динамо" — трохи менше. Витівки якогось жартівника, що подописував на вказівниках теренкурів ці кумедні дані, трохи ніби розважили Твердохліба, але так тільки здавалося, і коли настав час іти кликати Наталку на вечерю, тривога його зросла ще більше, перейшла у відчай і паніку.
Мало не навпомацки піднявся він по сходах на другий поверх, розпихаючи руками, всім тілом, усією своєю стривоженістю холодний туман знетямлення, шукав двері Наталчиної кімнати, нічого не помічав довкола, не бачив, не чув, тому не міг помітити, що з другого боку коридора, легко збігши з запасних сходів, які вели на третій поверх, у грайливих перескоках наближається до тих самих дверей щось джинсово-модне-перемодне, щось нахабно-пролазливе і пронозливе, щось суєтно-несуттєве для його суттєвості.
— А-а, Прокурорчик-чик-чик! — засичало, як ніж, що входить у тіло, прометнулося, насунулося в запахах дорогих лосьйонів і сигарет, вдарило камінно, штовхнуло в горло, в груди, у все тіло, і світ загримів і розколовся чорнотою, а в ту чорноту провалилася несвідомо Твердохлібова свідомість, і тільки на самому її краю болісно билося: "Що це зі мною? Що це зі мною?"
Тоді він ще не знав, що то життя, бо наступної миті все для нього потьмарилося.
Минули тисячоліття, вічність, пролинула над світами, поки він відчув у своїй чорній і безнадійній самотині якісь теплі, ласкаві доторки, якісь печаті ніжності і неземного блаженства. Може, так печатають ангелів на небі, коли є ангели і є небо і коли хтось жде їх на багатостраждальній землі для надій та милосердя?
А може, негорюнчики? Мабуть, таки негорюнчики!
Він ще не знав, живий чи мертвий, нічого не знав і нічого не міг, не міг розплющити очей, побачити й зрозуміти, йому повернуто тільки первісний дар несвідомого відчуття, але й цього йому було досить, щоб знати: його цілують і плачуть над ним.
Тоді він здобувся на зусилля найбільше, стрепенувся і, здається, став живим і побачив, що то Наталка, яка стоїть біля нього навколішки, тримає його голову, цілує йому обличчя, цілує голову і плаче. Він хотів сказати їй: "Не плач. Чого ти?" — але не зміг, а тільки сам заплакав, від чого Наталка залилася слізьми ще дужче.
І хоч усе в Твердохлібові зосередилося тільки на тому, щоб якось утішити Наталку, він встиг зауважити, як щось звивається зміїно довкола нього в холодній гадючості, у відразливості й гидоті, повзає і скімлить так само, як скімлило в ньому страшне передчуття зовсім недавно. Він хотів спитати Наталку, хто там повзає, але не вмів цього зробити, не мав сили, ще не повернувся на землю, а був там, де печатають ангелів священними печатями високих призначень і великих місій і де живуть його чисті-пречисті негорюнчики.
Хоч і несвідомо, а рвався на землю! Стояла йому перед очима вся в сонці й травах, а посеред неї золотий Київ, і віки над ним, і дух, і безсмертя людське!
Жити!
Він уже був у своїй кімнаті, лежав з компресами, з кисневими подушками, метушилися люди в білих халатах, ніжною тінню нависала над ним Наталка. Корифей по-батьківськи стискував йому плече, говорив щось таке людське і мудре, що Твердохлібові хотілося проклинати себе за те засліплення, яке найшло на нього, коли прибув до "Південного комфорту".
— Ну, ну,— гудів Корифей.— Козацькому роду нема переводу. Чи ми б вас оддали комусь? Та ніколи! Правда ж, Сонечко! Скажи йому, доню.
А вона мовчала, тільки металася білою ластівкою між усіма і над Твердохлібом, між своєю мукою і над своєю приреченістю, і Твердохліб нічим не міг їй зарадити.
їх нарешті залишили самих, вона знов плакала і цілувала, цілувала і плакала, сповідалася перед ним, шукала слів, і не могла знайти.
— Коли вже все наповнилося тобою і повірила, що це вже навіки, знов маю лишатися сама, бо між нами пролягло нещастя, як прокляття, і його не переступиш, не забудеш, нікуди не відсунеш. Мабуть, я приношу нещастя всім, хто до мене наближається. Пам'ятаєш нашу першу зустріч і оперу Верді? В мене холодна душа. Мені треба втікати від усіх. Я робила це, нікому не піддавалася, а тоді забула — й ось розплата. Прости мене, Федоре, але я повинна втікати, втікати від твого обличчя, від твого голосу, від твоєї справедливості й доброти.
"Куди?" — хотів він гукнути і з жахом пересвідчився, що голос його завис у порожнечі.
Скільки ще днів і ночей минуло — хіба він знав? Наталка не відходила од нього (а сказала ж, що має втікати, і тому її присутність сповнювала його дедалі більшим жахом), Корифей приходив, тяжко погмикував, ніби просив пробачення і за себе, і за всіх, хто тут був, і за того нікчемного Племінника, що й досі скімлив десь за дверима, випрошуючи милосердя. Женіть його під три чорти! Хай іде на всі чотири сторони! Навіщо він тут, і навіщо його каяття? Корифей безпорадно розводив руками. Так, він був одним з фундаторів Товариства. Та чи ж він знав, у що це виллється? Самі не знаємо, що творимо. Товариство безборонне і загальнодоступне, як Ермітаж або Останкінська вежа. Він спробував захистити Товариство своїм авторитетом, але чого досяг? Шкода зусиль!
Почалися дзвінки. Мальвіна Вітольдівна, Тещин Брат, Ольжич-Предславський, навіть Мальвіна. "Я була дурна, ти дозволиш мені приїхати? Так не можна далі. Яка я дурна, боже, яка дурна!"
Тоді — з їхнього відділу.
Але не від Савочки і не від Нечиталюка. Дзвонив Семибратов.
— Яке жахіття! Федоре, що з тобою? Як це все сталося?
— Зі мною все гаразд,— мляво заспокоїв його Твердохліб.— Я в нормі.
— Що це — "Південний комфорт"? В яких нетрях?
— В лісах і над водами.
— Що там — мисливці, рибалки, кролиководи? Як ти туди потрапив?
— Якесь Добровільне Товариство. Грають собі в словесне лото. Але нічого...
— Не туди ти заїхав,— осудливо сказав Семибратов.— Це просто жахіття.
Твердохліб, хоч який був слабий, спробував пожартувати:
— Може, я втікав од Савочки та Нечиталюка?
Але Семибратов не прийняв жарту, твердо мовив:
— Від них не втікають — з ними борються!
— А може, я став занадто нервовий,— знов спробував віджартуватися Твердохліб, хоч і бачив уже сам, який то сумний і незграбний його жарт.
— Нервовість можна виправдати, коли до неї додається ще й розум. Ти вчинив нерозумно.
— Я не мав з ким порадитись.
— А зі мною? Не хотів?
— Тебе не було.
— Вчора не було. Сьогодні є. Тобі так нетерпеливилося? Май на увазі: нетерплячі завжди байдужі і безхарактерні люди — не для серйозних хвилин життя.
Він не втішав, не співчував (коли не лічити отого улюбленого ним "жахіття"), хльостав Твердохліба безжально, боляче, за правом старшого досвідом, становищем, роками. Чи вже так набагато старіший за нього Семибратов?
Та одразу й зрозумів, що між ними не відстань років, а відстань страждань. Страждання йшли за Семибратовим з дитинства, з блокади, з смертей батька й матері, з власного вмирання, а тоді він узяв на себе цілком добровільно тягар страждань чужих, знову й знову кидав себе в найглибшу юдоль, туди, де стояв тяжкий запах крові, де заперечувалося і знищувалося життя і де щоразу мав уперто і затято відстоювати саму ідею життя, відвойовувати його святість і недоторканність через закон і сумління свого суспільства.
Може, треба було Твердохлібові отак гуркнутися головою, щоб відкрилася йому правда, яку виборював Семибратов, виборював тяжко, жорстоко і страшно?
— Я не маю права тебе просити,— зітхнув знесилено Твердохліб,— а коли б мав, то... Я заплутався зовсім... І не так з Савочкою і Нечиталюком, як... Ти все розумієш і все відчуваєш, та якби ти ще зміг відчути ось тепер, на відстані, що в мене є любов, що вона біля мене, власне, я вже й не знаю, чи все це справді чи мені тільки хочеться в це вірити...
Голос у Твердохліба став зовсім кволий, Семибратов не дав йому далі говорити.
— Не треба. Тобі не можна перевтомлюватися. Я хочу тебе зрозуміти. Пробую уявити, що діється в твоїй душі. Хоч це й нелегко. Скажу тобі одне: швидше вибирайся звідти. Я тебе жду. І я тебе відчуваю, Федю. Ти мене зрозумів?
З безсилим усміхом Твердохліб кивнув головою, так ніби Семибратов міг те побачити.
Він теж відчував тепер Семибратова і весь великий і радісний світ, а найперше Наталку і свою зболену до краю душу. Вже мав силу добратися до вікна, закляк там у кріслі, невідривно дивився на циркумфлекцію "Південного комфорту", на в'їзну браму, де мало з'явитися таксі, що забере Наталку, його щастя і його життя.
Таксі з'явилося точно, без запізнення, шофер у шкіряній куртці відчинив багажник, кинув туди Наталчину валізку, ковзнув поглядом по сліпих вікнах, байдуже відвернувся. Наталка махала Твердохлібові тонкою рукою, стоячи біля брами, стоячи біля машини, сідаючи в машину,— ліпше б вона не махала!
Несподівано спливли в пам'яті обривки фраз, які вимовляв за столом Хвостик, складалися докупи, мов запізніле передвіщення нещастя, мов невідворотний удар долі: "Ніхто не вертається із зниклого корабля, щоб повідати нам, якою нежданою і болісною стала передсмертна агонія людей. Ніхто не розповість, з якими думами, з якими жалями, з якими словами на устах вони вмирали. Та є щось прекрасне в цьому несподіваному переході від жорстокої боротьби й напруження сил, від розлюченого опору, непогамовного бажання утриматися на поверхні — до страшного спокою глибин, які дрімають у безрусі від сотворіння світу".1 (1 3 повісті Джозефа Конрада "Дзеркало моря")
Він втомлено заплющив очі й провалився в своє страждання. Що він міг? Хіба що безмовно посилати навздогін Наталці рядки двадцять дев'ятого Шекспірового сонета її і того, кого вона ніколи не забуде: "Я промінять ніколи б не хотів твою любов на славу королів".
Тихий голос Семибратова вертав його туди, де ждала робота, ждали обов'язки, а з ними й життя. Чи зуміє він підхопити той голос? Хоч, здавалося, цілі віки минули, поки заплющив очі, все ж устиг ще впіймати поглядом машину, яка везла від нього Наталку. Стежив за нею, як за своєю долею. Далі й далі, до повороту, до завороту, ось вона сховалася, ось промайнула ще раз і зникла, і тепер без будь-якої надії ждатиме він звістки від Наталки, дзвінка, сигналу, знаку, невловимості.
"Та є щось прекрасне в цьому несподіваному переході від жорстокої боротьби й напруження сил... до страшного спокою глибин..." Не хотів спокою. Опинився на вкритій сизою памороззю вулиці Ярославів вал, був маленьким хлопчиком, ішов пустельним тротуаром, зіщулившись від холоду, ховаючи рученята в кишеньки штанців, гойдаючись, мов маятник: "Хить-похить, гойдь-погойдь..." Ішов уперто, відчаєно, але з надією...
Був хлопчиком, який уже давно виріс.
Київ
20 травня 1982 — 22 вересня 1983 рр.