— Нічим не можу вам допомогти,— втомлено промовив Твердохліб.— Ми люди обов'язку. Проста логіка не завжди найкращий помічник. Адже злочини — це теж заперечення будь-якої логіки. Ви нарікаєте на народний контроль — це ваша справа. Зі свого боку обіцяю вам, що нарікань на нас не буде.
Якби ж то заступник генерального директора знав про безнадійну роздвоєність в душі Твердохліба! То й що? Ну, усунули б Твердохліба, а його місце зайняв хтось інший. А хто б міг усунути Наталку з його серця?
Йому можуть сказати: пристрасті затемнюють пізнання істини. І ще цілий оберемок банальностей. То й що? Він слідчий, а не дослідник. Він у самому пеклі життя, а не в тихому науково-дослідному інституті, повному вчених джинсових хлопчиків і докторів наук, схожих на просиджені дивани. Він живе пристрастями чужими — хіба ж не має права і на власні?
Він ждав того вівторка, як щасливого майбуття, колись легковажно обіцяного газетами.
Знов надав руху складному механізмові своїх несміливих обчислень, і ще з неділі вирішував: коли саме дзвонити, о котрій годині, як вибрати оптимальний час, як розрахувати всі майбутні можливості, майбутні можливості...
Подзвонив після четвертої. Закінчилися всі київські обіди (з дванадцятої до тринадцятої, з тринадцятої до чотирнадцятої, з чотирнадцятої до п'ятнадцятої), цілу годину він пустив "на розминку", на "Імпульсі" якраз закінчилася зміна — все сприяло йому, як то кажуть, ішло назустріч побажання.
Він ретельно набрав семизначний номер, припав до трубки, не дихаючи, кілька секунд ждання видалися вічністю, нарешті довгі гудки урвалися, пролунав голос, але знову не Наталчин. Той самий жіночий голос, що й минулої середи (він упізнав би його з мільйона, і не тому, що мав натренований слух), спокійно промовив:
— Алло, завком слухає.
— Я прошу товаришку Швачко,— марно намагаючись надати своєму голосові твердості, сказав Твердохліб.
— Хто питає?
Він не був готовий до такого запитання, тому відповів автоматично, за звичкою:
— З прокуратури.
Схаменувся, та вже було пізно. Тим часом слово "прокуратура" подіяло магічно.
— Вона зараз на засіданні, але я її покличу. Ви підождете? — спитала жінка.
— Ні, ні,— злякався Твердохліб.— Дякую. Не треба турбувати.
— Може, щось передати?
— Дякую, дякую. Я передзвоню іншим разом...
Ще тиждень між надією і розпачем? А може, це доля? Може, так і треба? Було й нема. Розвіяв вітер. Спливло за водою. І заспокойте своє серце, товаришу Твердохліб, і зосередьтеся на трудових зусиллях...
Мовби відчувши Твердохлібову зневіру і відчай, Наталка подзвонила через два дні. П'ятниця. Невже доведеться переглядати свої погляди на Робінзона?
— Це ви дзвонили? — діловий тон, ніяких сентиментів.
Твердохліб зам'явся.
— Мені сказали, що з прокуратури, і я подумала... Він нарешті наважився кинути їй докір:
— Ви дали мені не той телефон...
— А який же?
— Ну...
— Я живу в гостинці, а там телефонів немає, і наше управління зв'язку не обіцяє до двохтисячного року.
— В гостинці? — Він ожив і возрадувався: самотня, самотня! — У вас там кімната?
— Чому кімната? Двокімнатна квартира з усіма зручностями. Тільки коридор. Як у гостиниці.
— Двокімнатна? — Голос у нього був зовсім мертвий.
— Дванадцять і чотири квадратних метри. Чудо архітектури! Я і тітка Мелашка...
— Мелашка?
— Ви щось маєте проти тітки Мелашки?
— Я її зовсім не знаю.
— То в чому ж справа?
Твердохліб сказав, не приховуючи свого болю:
— Наталю, ми говоримо зовсім не про те...
— А по телефону тільки так і говорять!
— Могли б ми коли-небудь не по телефону? Вона трохи помовчала, тоді сказала:
— Я не знаю...
Він злякався ще більше: кине трубку — і все. Але не знав, що їй сказати, не мав ніякісінького досвіду для таких розмов. Як просто було: "Вас турбує слідчий Твердохліб з прокуратури. Я просив би..." Або: "Чи ви б могли?" Або: "Я хотів би..." і так далі, тисячі варіацій на тему суму. А тут...
Наталка пожаліла його. Знов помовчавши, вона сказала:
— Я вам подзвоню...
— Ви загубите мій телефон!
— Не загубила ж сьогодні.
І "ту-ту-ту!" в чорній трубці. Твердохліб одсахнувся від неї, як од гримучої змії.
Чому він вирішив, що знайде в цій жінці порятунок для своєї душі? І чому жінки завжди мають рятувати чоловіків? Може, тільки тому, що чоловіки роблять більше дурниць? Мабуть, це дісталося нам у спадок від тих часів, коли жінка була відтручена од суспільного життя і тільки чоловік ставав віч-на-віч з несправедливістю й насильством і приймав на себе їхні удари, а вони завжди болючі, коли й не смертельні. Тоді й доводилося жінці приходити на поміч. Чоловіки звикли до цього ласкавого покровительства і якось не зауважували, що перед ударами долі жінки були так само беззахисні, як і вони самі, бо доля — це те, що стоїть понад усім і найближче дотикається до життя людського, де нерозлучно переплетені народження і смерть, біль і щастя, зло і добро, кара і милосердя. Жаліти, помагати, співчувати, ждати чоловіка поконаного, розбитого, зрозпаченого, щоб утішити, покласти добрі, теплі руки на чоло, обняти, приголубити — це стало покликанням жінки, її призначенням на землі і на небі, й чоловіки охоче приймають жіноче добре заступництво (в середньовіччі існував звичай, за яким незаймана дівчина могла врятувати від смерті приреченого, беручи з ним шлюб під шибеницею або коло плахи) і навіть узаконили його, витворивши цілі священні культи матері-заступниці, а душі свої наповнивши невичерпними запасами егоїзму.
Що ж, Твердохлібові теж хотілося побути егоїстом. Може, вперше в житті, але закортіло. Звиклий усе виважувати правом, він не думав тепер ні про яке право, він втомився виборювати справедливість для інших, усе для інших, ніколи не дбаючи про себе. Занурений у людський бруд, втомлений від споглядання злочинів, Твердохліб як ніколи запрагнув чистоти коли й не від самого себе (не відчував у собі достатньо живлющих джерел), то бодай біля себе. Розумів, що це егоїстично, що не має на це ніякого права, але хіба ж бажання узгоджуються з правами? Вони можуть підкорятися їм, нагинати перед їхньою суворістю свої тендітні постаті, але однаково живуть, як трава під снігом, і тільки й ждуть ласкавого сонця, яке розтопить холодну кору. Караюсь, мучуся... але не каюсь!.. Навіть геній, навіть геній міг так сказати!
І все ж почуття порядності стримувало Твердохліба від нерозважливих вчинків, кілька днів він намагався не думати про Наталку, а коли образ її виникав перед ним і коли серце йому в грудях боляче стискувалося, він гримав на себе: чого ти чіпляєшся до цієї дівчини!
А в самого вже визрівав план не ждати дзвінка, не бути безпорадною жертвою, а виказати сміливість, винахідливість, твердість у поведінці, в інтересах слідства (аякже!) піти до Наталки на депутатський прийом, просидіти біля неї цілий день, слухати, що їй кажуть виборці, що вона відповідає. Наталка представляє колектив "Імпульсу" в міськраді, робітники знають, що в об'єднанні ведеться слідство, до Твердохліба прийде не кожен, а до свого депутата можуть прийти. Ну, ну, слідство з допомогою депутата? Щось нове в юридичній практиці! А якої заспіває Савочка, почувши про таке "новаторство"?
І знов чутлива душа Наталчина вчасно вловила тривожні хвилі Твердохлібової збентеженості, і вона подзвонила йому, не ждучи, поки стан його печалі дійде до критичних меж.
— Ц| я,— сказала вона.
Він закляк біля трубки і не міг мовити жодного звука.
— Ви мене чуєте?
— Чую,— промовив Твердохліб чужим голосом.
— Що з вами? Ви не хворий?
— Я просто... у відчаї...
— Щось сталося?
— Був у відчаї... Але тепер... Ваш дзвінок...
— А-а, дзвінок,— вона засміялася.— А я подзвонила спитати: ви в оперу ходите?
— В оперу?
Коли б це спитав хтось інший, він би сказав: "А що там робити?" Для його простої натури благоговіння було чуже, а там треба благоговіти до останньої ноти. Теща, звичайно ж, просвітила свого зятя, і Твердохліб вивчив мало не весь репертуар славетного Київського оперного.
Чіпка його пам'ять схоплювала все в цьому роззолоченому світі невідступного свята, стихії звуків, кольорів, ритмів життя, його урочистості й тривожності, він міг тепер підтримувати розмову з Мальвіною Вітольдівною, жонглювати термінами, називати імена. Та поки мозок напружувався, щоб не осоромити свого власника, душа його спала, і в Твердохліба часто виникала думка, що люди тільки вдають, ніби так глибинно проникають у суть музики, а насправді всі такі, як і він. А може, він несвідомо лякався музики, бо любити її могли тільки безнадійно самотні люди, а він не хотів визнавати своєї самотності.
Наталці він відповів бадьоро:
— Щодо опер, то я знавець.
— А в мене є квитки,— повідомила вона, і Твердохліб спробував уявити вираз Наталчиного обличчя. Нічого в нього не вийшло: забракло досвіду. Але треба було щось казати, щоб якомога довше чути цей голос, примхливий, але й з обіцянкою, неслухняний, але й добрий.
— Квитки?
— Уявіть собі: два!
(Продовження на наступній сторінці)