У Твердохліба зрадливо тремтів голос. Та що там голос? Все в ньому тремтіло, і він ненавидів себе за це. Та водночас пойняла його сила молода, вперта мало не до нахабності. Він дістав записник, видер аркушик, ретельно вималював номер свого службового телефону, поклав Наталці на столик біля горщечка з примулою.
— Мій службовий телефон. Подзвоніть, будь ласка, коли матимете час.
Хотів додати: "І бажання", але стримався.
— А коли загублю? — засміялася вона.
— Тоді з вашого дозволу я прийду ще і знову напишу вам номер свого телефону. Я впертий.
— Та вже бачу.
Він ішов з цеху, знав, що вона не дивиться йому вслід, бо вся її увага на точних операціях, а як же кортіло, щоб метнула бодай один погляд, подарувала йому хоч єдиний зблиск своїх несамовито молодих очей.
— Що будемо дивитися далі? — нагадала про своє існування Жанна і так налякала цим запитанням Твердохліба, що він не зумів нічого відповісти. Дивився на дівчину й мовчав.
— Мені доручено вас супроводжувати,— пояснила Жанна.
— А, супроводжувати? Дуже вдячний... дуже... Давайте подякуємо нашому гостинному господареві, і супроводжуйте мене... Власне, мені вже пора... Давайте просто на прохідну... Тим часом розповісте мені про ваше об'єднання... В загальних рисах. Що вважатимете найцікавішим...
З його поведінки ніхто не подивувався тільки тому, що він був з прокуратури.
І ніхто б не здогадався, що перед ними просто дуже нещасливий чоловік, якому соромно за свою незграбну душу.
Він ходив од одного до іншого і всіх умовляв не знати й про що, намагався перед кожним виявити запобігливість, принижувався і осмішнювався, і ніхто не міг збагнути, що сталося з Твердохлібом.
До знайомого старшини, що чергував унизу:
— Тут до мене можуть прийти, так ви вже... Щоб, знаєте, делікатно, з усією чулістю... Це не просто молода жінка — депутат міськради... Важливий візит.
— Та Федоре Петровичу,— гудів старшина, надимаючи щоки.— Та хіба ж ви мене не знаєте? Прийдуть — зустрінем честь по честі. Нема питань.
Тоді до секретаря їхнього відділу. У Савочки всі помічники — тільки чоловіки.
— До мене можуть прийти, але не за викликом, а мовби добровільно, бо це депутат міськради, то я вже попрошу вас, щоб без формальностей, на випадок, що мене на той час не буде...
— Депутат без формальностей,— забубнів секретар,— всі депутати без формальностей, на те вони й депутати, щоб без формальностей...
— Це молода жінка,— вимушений був уточнити Твердохліб,— вона згодилася допомогти мені, допомогти слідству...
— Жінка — то вже депутатка,— завів свою повторювальну машину секретар.— Депутат — це чоловік, а жінка — депутатка. Понаплутували в термінології, ніякого порядку. Як жінка може бути депутатом, коли вона депутатка?..
Твердохліб побував і в Нечиталюка, знаючи, який у того язичок.
Мікрофон республіканського радіо.
— Слухай, Нечиталюк. Може бути, що до мене з "Імпульсу"... Ну, тут будуть люди, бо справа, сам знаєш... Доведеться простежити шляхи кількох тисяч телевізорів. Куди, коли, кому вони пішли і яким чином... Єгипетська каторга, а не робота...
— Старий, начальство вірить у твої творчі можливості! — потираючи руки, весело вигукнув Нечиталюк.
— Ну, ще все передчасно... Ще побачимо... А тут у мене... Я б тебе попросив... Може прийти сюди одна молода жінка, так щоб ти не подумав чого... Але вона... Ну, ти розумієш...
Нечиталюк схопився з-за свого столу, оббіг Твердохліба, зазирнув йому в обличчя з одного й з другого боку.
— Ну, старий, ти даєш! Побачення в прокуратурі? До цього навіть я не додумався! А чому? Боюся Савочки! Побачить красиву молоду жінку — капець!
— Яке побачення? Що ти вигадав! — замахав руками Твердохліб.— Я ж кажу: "Імпульс". Вона з "Імпульсу". Цех "Фарада-2А", передовий бригадир.
— Фарада-шарада. Старий, можеш покластися на Нечиталюка! Навіть у коридор не вийду! І всіх вимету! Хіба що сам у шпарку, як миша,— одним оком. Ти ж хочеш, щоб оцінили?
— Не розумію, про що ти,— ображено знизав плечима Твердохліб, ідучи з Нечиталюкового кабінету і думаючи про те, чи треба ще когось попереджати, чи вже досить?
Наївність його не мала меж.
Тільки тепер згадав, що тоді, стоячи біля Наталки на відстані протягнутої руки, не наважився навіть поглянути на дівчину уважно. Все було ніби в тумані, і той туман ще й досі стояв йому перед очима.
Хоч пам'ять, виявляється, все ж таки ухопила щось у свої міцні сіті, і тепер, хоч і без видимої охоти, обдаровувала Твердохліба своєю дорогоцінною здобиччю, і він знов ніби опинився там, у цеху, і за маленьким столиком, прикрашеним горщечком з ніжною примулою, бачив: попелястий халатик-безрукавка, голі смагляві руки, висока тонка шия і постать тонка в'ється перед очима, немов смаглявий дим. Наталка, Наталя, Наталочка...
Якою далекою від ніжності була його юридична душа!
Через свою наївність і простакуватість вій обдзвонив усю прокуратуру про те, що до нього має хтось прийти, що візит мало не на державному рівні, а Наталка не йшла, і над Твердохлібом десь, мабуть, уже підсміювалися. Так йому й треба! Так і треба!.
А тоді вона все ж прийшла, коли він і не ждав. Старшина зустрів шанобливо, з козацькою ґречністю і поважністю, провів до ліфта, докладно розповів, як знайти Твердохлібову каютку, в коридорах, здається, ніхто Наталку не перестрівав, не допитувався, куди й чого, Твердохліб сидів над паперами, коли відчинилися двері, виникло на порозі смагляве видиво, блиснуло несамовито молодими очима, промовило:
— Здрась!..
Була в легесенькому, тоненькому, як з павутини, платтячку, знов без рукавів, так наче вічно рвалися її гнучкі смагляві руки на волю, зачіска якнайпростіша, темне волосся легенькою хмаркою над ніжним чолом, над ще ніжнішими щоками, над переблиском чорних очей...
І в казенних кабінетах сходить іноді сонце!
Твердохліб вискочив з-за столу. Перечепився, хапався то за галстук, то за ґудзик на піджаці, горло йому здавило, перед очима літали чорні крила.
— Здрастуйте, здрастуйте, Наталю! Прошу! Як це благородно з вашого... Прошу, сідайте... Ось тут... Даруйте за наші пенати...
— Пенати? А що це таке? Чекайте, нащо мені сідати? Я ж не підсудна. Дайте роздивитися... Як тут у вас? Пхи, як тут убого!..
Він розгубився ще більше.
— Ну, що? Звичайна обстановка...
— Звичайна? Якесь казенне все...
Твердохліб забув про все і несподівано для самого себе розізлився:
— Як то казенне? Що це ви тут мені вигадуєте? Ви ж не в санаторії, а в прокуратурі! Може, вам меблі вісімнадцятого століття і дубові шафи з рядами фоліантів у шкірі з золотим тисненням?
— А хоч би! — зухвало випнула вона груди. Ходила далі по його келії, вперто не сідала, дивилася, придивлялася, вивчала, так ніби потрапила в музей правосуддя абощо.
Твердохліб уже кипів. Чому всі вважають, що мають на нього якісь необмежені права? Ось і ця молода жінка, яку він вимріяв для себе як порятунок од усіх ймовірних незлагод і страждань, щойно з'явившись, одразу виказує свої примхи.
— Звідки у вас такі дивні уявлення? — мало не закричав Твердохліб.
— Звідки? — Вона крутнулася перед ним, крутнулася перед вікном, так ніби її міг хтось побачити (може, космонавти?), примружила очі, знищила його одною з тисячі (він уже полічив їх!) своїх непередаваних усмішок: — Мій чоловік розповідав!
— Ваш чоловік? — Твердохліб був убитий, як поет на дуелі.— Хто ж він?
— Прокурор.
Страшний присуд, але одразу й амністія:
— Був.
— Був? Як же?
— А так. Умер.
— Вмер?
— Повісився!
Вона відверто знущалася з Твердохліба, а він не розумів цього, одуріло повторював слідом за нею її вигадки, допитувався:
— Як то — повісився? Через що? Хіба прокурори вішаються?
— Ваші не вішаються, а мій повісився. Не витерпів суворості життя. А ви терпите?
Твердохліб розгубився остаточно.
— Я намагаюся боротися з суворістю.
Наталці, мабуть, набридло кружляти по тісній кімнатці, вона сіла, кинула свою сумочку Твердохлібові на стіл, якось мовби подобрішала, просто сказала:
— Я побачила, що ви добрий. Інакше б не прийшла.
— Тоді чому ж не подзвонили після магазину? Я так ждав...
— А я загубила номер телефону!
Він зрадів. Загубила — не викинула. Він записав свій телефон на чеку за капелюшок. Виходить, вона зберегла той чек. Тільки згодом — загубила.
— То ви,— він незграбно тупцяв перед нею.— Ви тоді не купили капелюшка? Той чек...
— Чек? А-а... Я вибила новий. Там же якісь копійки... А ви мені зіпсували чек... Я собі посміялася і забула... Не встигла вас розгледіти. Дружину вашу — так... Шикарна дама! Вона вас не б'є?
— Б'є? Мене? — Твердохліб од несподіванки закашлявся.— Невже ви вважаєте, що мене можна бити?
(Продовження на наступній сторінці)