«Південний комфорт» Павло Загребельний — страница 45

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Південний комфорт»

A

    Додому пішов не по Великій Підвальній, а по Володимирській, повз Софію, на Велику Житомирську, в шум тролейбусів і гриміння машин, бо тиша для нього була нестерпна. Стати б Ярославом Мудрим і сховатися у важезний кам'яний саркофаг? Але знайдуть і там. Життя знайде скрізь. Від цього не сховаєшся. Народжений, щоб жити. А це так багато і так тяжко. Спитай Ярослава, і він скаже тобі те саме, бо вмер, а живе далі вже дев'ятсот років. Спитай Богдана, що не злазить із бронзового коня вже он скільки років, і він теж скаже, що не рятує ні камінь, ні бронза,— тільки ще тяжче в них людині і ще довше життя, а з ним і страждання — аж до безконечності.

    Коли вже був перед своїм будинком, схаменувся: а як же Наталка? Мав підождати кінця вистави і провести її додому. Де та її гостинка, чим туди добиратися? Але ні. Відступу немає. Втікають од нещастя, від щастя також треба мати мужність утекти

    — Так рано? — холодним тоном відзначила Мальвіна, відчиняючи йому двері. Твердохліб промимрив щось невиразне.— Мама в театрі, можеш пошукати щось там на вечерю,— гукнула вона, йдучи до своєї кімнати.

    Він мовчки заліз у свою нору. Проклинав себе за все. Нещасний телепень. Захотів одректися від ідей, яким служив, в ім'я стихії. Тепер не спатиме, каратиметься тією несправедливістю, що її завдав і Наталці, і своїм близьким. Хіба спокутуєш зло одною безсонною ніччю? Втеча його була сьогодні ганебна, та коли б мав куди втікати, то біг би й біг без зупинки й без перепочинку. Мимоволі заздрив своєму шкільному товаришеві Ванькові Бараненку, в "каюті" якого колись, студентом ще, жив на вулиці Коцюбинського. Ванько згодом одружився, став батьком двох дітей, одержав квартиру, але жінка попалася криклива і зла, як київська відьма, гризла його вдень і вночі, якось він не витерпів, вийшов з квартири, випив у кафе двісті грамів, побачив об'яву про набір робочої сили на Північ, зайшов до тієї контори і завербувався на два роки до Норільська. Як стояв так і поїхав. Дітям щомісяця посилав гроші, а матері хоч би слово! Ото чоловік!

    Але такі пригоди не для Твердохліба. Ванько ще в школі відзначався поведінкою, яку юристи називають девіантною. Присадкуватий, дужий, великоголовий, очі так і зирять, де б натворити шкоди, Бараненко був "героєм" усіх бешкетів, бійок, скандалів. Якось вони гралися в сніжки (в п'ятому чи в шостому класі), розділившись на два супротивні табори. Твердохліб опинився в одному, Бараненко в другому, Твердохлібова сторона стала перемагати, вийшло так, що він мовби очолив своїх, стояв найнесхитніше, і тоді Ванько, який не звик програвати, зліпив сніжку з камінцем усередині і пошпурив її в голову Твердохлібові так влучно, що в того бризнула зі скроні кров. Усе змішалося, було вже не до перемоги, Бараненко втік зі школи на цілий місяць, Твердохліба забрала "швидка допомога". На щастя, виявилося, що сніжка тільки сковзнула по скроні й обдерла шкіру.

    — Коли б пряме попадання,— сказав Федькові старий суворий хірург,— то або смерть, або сліпота. Ця сніжка неначе підкаліберний бронебійний снаряд: м'яка оболонка, а всередині страшна сталь. Вважай, хлопчику, що народився в сорочці.

    Він переконався, що народився в сорочці й тоді, коли сталася куренівська трагедія, і коли випустила його з куренівського підземелля богомільна старенька, і коли зустрів Наталку... Зустрів, щоб втратити уже безповоротно...

    Ванько Бараненко знайшов Твердохліба, коли той уже вчився на юридичному.

    — Федь, ти на мене не сердишся? — так само, як і в школі, бігаючи очима на всі боки, зашепотів він, упіймавши Твердохліба між двома парами у факультетських коридорах (як тільки зміг туди проникнути?).

    — За що? — здивувався Твердохліб.

    — Ну, за оту сніжку! Я не хотів тебе... І нікого не хотів... Якось воно само так вийшло... Ну, ти ж розумієш?

    Твердохліб мовчав. Згадав слова старого хірурга про підкаліберний бронебійний, тепер і сам знав, що це таке. Ну, гаразд. Візьмемося перевиховувати Ванька Бараненка?

    — В тебе жити є де? — летів на нього Ванько, знаючи, яка недовга студентська перерва.— Коли що — в мене розкішна "каюта"! Якраз на двох. Що тобі гибіти в тих гуртожитках? Давай до мене! Ну, Федь!

    Ванько сам утікав усе своє життя і любив створювати умови для втікання своїм друзям. Завдавав ударів і знай каявся. Треба було б навчитися? Твердохліб не навчився.

    Ранок був неділею. Нікуди подітися, треба грати роль зятя Ольжичів-Предславських, і Твердохліб, прийнявши душ, поголившись, надягнувши чисту сорочку, мав іти на родинний сніданок, за яким не так багато з'їдалося, зате доволі було глибокодумних натяків, вільнодумства, марнослав'я, дріб'язковості.

    Твердохліб норовив запізнюватися на такі сніданки, але сьогодні прийшов вчасно, як той засуджений до смертної кари, що в останньому слові сказав: "Хочу вже йти туди, де повинен бути".

    Теща наливала чай. Вся в рожевому, як ранкова зоря, ніжна й ласкава.

    — Вам міцний, Теодоре? — спитала турботливо.

    — А-а, яка різниця! — махнув він одчайно.

    Хоч би швидше заговорила про вчорашнє. Рубати — так одразу! Він би прямо сказав: та, був у театрі з... З ким? Що б він сказав? З передовою робітницею? З депутатом міськради? Може, збрехав би: слідчий експеримент, в інтересах справи? Ні, ні, на таке здатен хіба що Нечиталюк. А він сам ніколи!

    Але Мальвіна Вітольдівна, здається, жодним натяком не хотіла нагадувати зятеві про вчорашнє. Мальвіні зауважила:

    — Ти сьогодні нерозчісана, Мальвіно.

    — Встигну,— байдуже відмахнулася та.

    Тещин Брат, який вирішив зробити перерву в своєму дачному сидінні, зраділо накинувся на Ольжича-Предславського і Твердохліба, які нечасто потрапляли йому на зуб, сказати б, повним комплектом.

    — Ось ви обидва юристи,— почав своїм насмішкувато-повільним голосом Тещин Брат,— юристи — це прекрасно! Справедливість — моє ремесло і так далі. Хоч, як на мене, то справедливість торжествує тільки в детективних романах. А чим ви поясните, що вся молодь кинулась на юридичні факультети? Ну, на торгівлю — ясно: бути ближче до товару. На кіноакторів — там слава. Ну, а чого на юридичний? Всі хочуть судити? Конкурс — по сто осіб на місце. А хто йде? Про Чехова і не чули, на запитання про Гоголя відповідають: він написав детектив "Мертві душі", де слідчий Чичиков розкриває вбивство. Ну! І кожне заявляє: я хочу боротися з правопорушниками і злочинцями, я хочу їх судити. Андрій Ярославович витає в сферах бальзамічних, він тут пас, а ти, Федоре, ти ж практик, що ти можеш сказати про це?

    Твердохлібові чай попав не в те горло, він закашлявся. Що там про когось, про якісь суди-пересуди, коли сьогодні треба судити його! На виручку прийшов Ольжич-Предславський, який ніколи не допускав, щоб останнє слово залишилося за Тещиним Братом.

    — Дієслово "судити",— повчально промовив він, розгладжуючи на колінах серветку, так ніби був на дипломатичному сніданку,— неоднозначне, і про це не слід забувати. Ми маємо слово "судити" і "засуджувати" (поведінку), "суд" і "виносити судження", тобто можемо простежити яскраво виявлені не тільки юридичні, а й епістемологічні коннотації. І я не розумію... Я не... Тещин Брат дивився на нього, як на дев'яте чудо світу.

    — Пояснив! — радісно хрюкнув він.— Просвітив темну масу коннотаціями! От що таке мудрість, Федоре! А ти вгруз у свою нікчемну практику. Теорії нам не вистачає! Світочів! Ти, Мальвінко, вчора там якогось світоча в опері слухала? Прискочив з Москви, ощасливив?

    Ось воно починається, Твердохліб зіщулився, ждучи удару.

    — Мама ще хотіла й мене туди затягнути! — засміялася Мальвіна.

    Теща з гідністю зустріла цей натиск.

    — Художні явища не народжуються щодня,— спокійно пояснила вона,— і не можна судити людей за це...

    Твердохлібові здалося, що при цьому Мальвіна Вітольдівна кинула ледь помітний, змовницький погляд на нього. Може, й не було того погляду, але слова "не судити" призначалися і йому теж. Прощення. Судити — не судити. Всього-на-всього дієслово. Потішимося й заспокоїмось. Засуджувати — осуджувати. Хто ж осудить людину, яка хоче здійснити своє природне право бути щасливою?

    А він не хотів, а тільки спробував. Незграбно і невдало.

    Сніданок закінчився благополучно, і день минув теж благополучно, а в понеділок зранку Твердохліб намірився піти до Савочки і заявити: увільніть мене від телевізорів, на "Імпульс" не можу! Савочка, ясна річ, відповість: "Синок, у нас не втікають. Нікуди. Ми — на краю". Тоді що?

    Савочки не було. Знов у лікарні. З Нечиталюком говорити однаково, що ходити по кротовищах. Слово скаже, а два — натяки. І фальшиві втішання: "Старий, не треба драматизувати події! Бери приклад з нашого шефа!" А сам побіжить до Савочки в лікарню і накапає. Гоголь казав про таких: "Вони сповнюють ябедою департаменти".

    Ах, як тяжко було Твердохлібові!

    А життя тривало, і що йому до чийогось там настрою або й трагедій. Прийшов Луноход (він входив до Твердо-хлібової групи), всівся, довго сопів, тоді пробухтів:

    — Знайшов лаз до Борисоглібського. Твердохліб промовчав.

    — Можна прищемити самого Борисоглібського,— крикнув Луноход так, що вже не станеш вдавати, ніби недочув. До того ж вдавана глухота — це козир самого Лунохода.

    — Чи не занадто високо? — обережно поцікавився Твердохліб.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора