Перші холодні вибризки каламутного водяного валу вже вдарили по них. Стихія, страх, смерть.
— А ви? — крикнув Твердохліб.
— Лізь, дурню! — зло попхнув його догори Андрій Сергійович і кинувся до свого трамвая, може, ще сподіваючись вивести вагон з депо або принаймні відсидітися на висоті в кабінці. Твердохліб по-мавпячому подерся вгору, туди, де опора розгалужувалася, вал ударив по опорі, аж вона загула, вода наздогнала Андрія Сергійовича, вдарила його по ногах, тоді в спину, він упав під каламутним валом, але підвівся, знову побіг, його знову ударило, збило і накрило вже навіки. Перекинуло трамвай, другий, третій, цегляні стіни депо ламалися й падали, ніби картонні, металеві опори дрижали й гнулися, гнулися сталеві конструкції покрівлі, щось ламалося і летіло звідти. Твердохліб, врятований Андрієм Сергійовичем, тулився до холодного заліза, тремтів і плакав. Усе гинуло в нього перед очима, і ніхто не міг зарадити. Стихія, страх, смерть. Ще не знав, що водяний вал поховав під собою і їхній барак, і батька, і маму Клаву, і все дотеперішнє хоч і небагате, але спокійне й усталене життя.
Відтоді жахався води.
Працював чорно, поки вивчив сестер і повіддавав заміж. Коли пішов до армії, то повертатися до Києва і не думав. Сестри роз'їхалися, спогади вмерли, ніхто його не жде. Поглянути на дім, де ти народився? У Києві це не завжди можливе. Згадати — ото й тільки. Але чи не однаково — де згадувати? Хлопці підмовляли: в Сибір, на Алтай, на цілину, в Норільськ. Світ широкий! Коли б не помкомвзводу сержант Григоренко, так би й не побачив більше Твердохліб Києва, а Київ Твердохліба. Але сержант умів виховати затятість і не в такій душі, як у Твердохліба, отож і сталося. Григоренко походив з полтавського села, високий, жилавий, голубоокий, невтомний, ніби зроблений з найміцнішої сталі, здавалося, позбавлений будь-яких вад, все ж мав одну досить відчутну ваду: не поділяв поширеної думки про стирання граней між містом і селом. Поділяти чи не поділяти ту чи іншу думку — в цьому ще немає великого лиха. Але сержант у своїй незгоді йшов далі. Він люто заздрив усім, хто народився у місті, та ще й великому, і ще лютіше ненавидів їх, так ніби людина вибирає своє місце народження і ніби це дає їй якісь переваги. Хоч як там було, Твердохліб став предметом особливої уваги сержанта Григо-ренка саме через те, що був киянином. З ранку до вечора тільки й чулося: "Р-рядовий Твер-рьдохліб, як у вас пр-рьишитий підвор-рьотничок!", "Р-рядовий Твер-рьдохліб, пр-рьиготуватися для подолання водної пер-рьєшкоди!", "Р-рядовий Твер-рьдохліб, тр-рьи нар-рьяда поза чер-рьгою!". А тоді мстиве: "Це вам не по Хр-рьєщатику пр-рьогулюватись!"
Твердохліб мовчав, терпів, потихеньку вийшов у відмінники бойової й політичної, навіть сам сержант Григоренко тепер ставив його за приклад. Коли ж настав час увільнитися і сержант спитав, куди Твердохліб хоче їхати, той нарешті зміг посмакувати маленькою помстою:
— Поїду гуляти по Хрещатику!
Так повернувся до Києва і подав заяву на юридичний факультет університету. Від туги за справедливістю? Не міг би тоді сказати. Ще коли вчився в ремісничому, закохався у Валю Букшу. Вона — нуль уваги на Твердохліба. Ще й дражнила його, як усі, "Глевтячком". Так усе й минуло. Після армії зустрів її. Перекваліфікувалася і працювала на Подолі секретарем нарсуду. Казала: "Ми, юристи". Ніс у неї чомусь став широкий, як у качки. Може, такий і був, а Твердохліб не помічав? Теж юристка знайшлася! Жадоба маленьких помст далі володіла його спокійним єством, і Твердохліб пішов учитися на юридичний. Довго не одружувався, мабуть, пам'ятаючи ту Валю, або й не знати чому. А тоді зустрівся з жінкою, що мала ім'я з казки "Золотий ключик", і так опинився в надрах квартири Ольжича-Предславського. Тепер справжній киянин. Мало людей, багато кімнат, ще більше книжок. Всі мови світу, всі великі імена, генії, слава, блиск, позолота корінців і останні досягнення поліграфічної мислі — синтетичні тканини, лакований картон, припресована плівка, припресовані ребристі корінці з іменами Коломбоса, Батлера, Джонстона, Де Феррона, Боуста, Макдоугала, Фіттермана, О'Конелла, Фултона, Хаккуорта1. (*Перелічуються зарубіжні знавці міжнародного права). Все видатне: ідеї, інтереси, знайомства, вчителі. Ольжич-Предславський учився в самого академіка Корецького. Знайомий був з сотнями видатних діячів. Мальвіна Вітольдівна мала право знайомитися тільки з дружинами і вдовами видатних людей. Твердохліб міг би укласти каталог вдів. Меморіальні дошки. Бронзові й мармурові погруддя на Байковому кладовищі. Квартири. Картини. Бібліотеки. Навіть тоді, коли видатний діяч не прочитав за життя жодної книжки, він примудрився лишити вдові величезну книгозбірню. Фотознімки з великими людьми. Мисливські рушниці, з яких жодного разу не вистрелено. Венеціанські келихи, з яких не випити й краплі. Порцелянові сервізи, навіки заховані в дубових різьблених буфетах. Велетенські бронзові люстри, які ніколи не засвічувалися. Безмежні килими, змотані в рулони, як у Тамерлана перед походами. Срібло, бакара, слонова кістка, малахіт. Розмови, шепоти, заздрощі навіть по смерті. Кому краща меморіальна дошка, у кого більша слава, кого скільки разів згадували в енциклопедичному довіднику "Київ", а кого зовсім не згадали і що з того буде. Тещин Брат шулікою налітав на те шепотіння, глумливо іржав над сполоханими вдовами: "Згадали — не згадали! Що від того світові? Знаєте, що сказав Глушков про всі види інформації? Інформація — це міра неоднорідності розподілу матерії й енергії в просторі й часі, показник вимірів, якими супроводжуються всі процеси, що відбуваються в світі. Неоднорідності. Ясно? Кому густо, а кому пусто!"
Твердохліб дивувався: як можна людей з такою пам'яттю відпускати на пенсію. Коли питав про це Тещиного Брата, той гмикав:
— Мене не відпустили, а відіслали. Пожаліли сестричку, їй ні з ким ходити на концерти.
На музиці Тещин Брат розумівся не гірше од Мальвіни Вітольдівни. Мабуть, це була єдина річ, про яку міг бодай зрідка говорити серйозно.
— А ці приглушені фігурації низьких дерев'яних, Мальвіночко? Що ти про це скажеш? Чародійство і погибель! — вигукував він перед сестрою, але тут уже Твердохліб не міг підтримувати розмови на потрібному рівні й тихенько усувався.
Хоч роботи у відділі вічно навалювали на нього цілі гори, виходило так, що залишалося доволі часу і для самого себе. Мальвіна не належала до жінок набридливих, тесть пропадав на міжнародних конференціях, а вдома дотримувався режиму, теща жила музикою,— ніхто не заважав Твердохлібові в його самотності, в читанні, думанні, спогляданні світу і людей у ньому. Ставав щодалі запеклішим киянином, радів і пишався цим. Київ. Безладне місто, над яким витають тисячоліття. Безладне й прекрасне, місто князів, святих подвижників, грабіжників, пройдисвітів, веселих душ, задумливих геніїв. Твердохліб любив поринати в минуле. Історики — теж своєрідні слідчі. Дошукуються й доскіпуються, очищають істину від павутини часу, від нашарувань випадкових і свідомих. Іноді, щоправда, роблять це тільки для того, щоб заховати ту істину ще глибше й ретельніше. Але вбити істину нікому не дано. Вона невмируща. Твердохліб вигадував собі то ту, то іншу "справу" і місяцями вів її з усією фаховою ретельністю і природною своєю завзятістю. Скажімо, про того, хто виніс з Києва літопис Нестора і Київський літопис, врятував їх од Батиєвої орди, вискочив з Видубецького монастиря, перебрався через Дніпро, скільки довелося поневірятися йому в непробивних пущах, сторожко минати хижі роз'їзди, не потрапити до рук всюдисущих баскаків, дістатися до якогось Новгородського монастиря або до простенького дерев'яного скита під Костромою. Тільки уявити собі: тисячі кілометрів, самотній чоловік серед ворожості, дичі, стихій,— і такий подвиг: збережено слово народу, його пам'ять, його заповіти! Фома Аквінський у цей час писав свою працю "Сумма теологіа" про всі знання світу, а ми рятували бодай крихти своєї історії.
А тоді самі ж палили. Хто запалив Поділ у 1780 році і що згоріло в тому вогні? Бібліотеки Могили, Інокентія Гізеля, може, й ота славетна бібліотека Ярослава Мудрого, яку марно шукаємо вже мало не тисячу років? Хвала вихованцю Києво-Могилянської Академії Йоілю Биковському, який переписав у власний "Хронограф" "Слово о полку Ігоревім" і вивіз його до Спасо-Ярославського монастиря, де був архімандритом. Так врятував золоту поему нашої давнини, як і той безіменний послушник Видубецького монастиря, що виніс перші літописи з палаючого Києва.
А Київ горів усю свою історію. Як не вороги, то самі кияни. Велич межувала з нікчемністю, пишні храми з мазанками. Академія, що дала геніального Сковороду, з винокурнями, магістратськими, козацькими, монастирськими, які щороку виливали на двадцять тисяч жителів міста тридцять тисяч відер горілки. То хто ж палив Лавру в 1718 році і Поділ у 1780?
Ольжич-Предславський хвалився своїм родоводом. Мало не від перших київських князів. Не бентежився й глумлінням Тещиного Брата: "Який родовід! Про що ти? У Києві ніколи не водилося мавп, тож не було кому стрибати по генеалогічних деревах!" Тесть уперто гнув своє. Зберегли прізвище, навіть фах, бо всі Ольжичі споконвіку були законниками. Це вже він зацікавився міжнародним правом, його ж предки не виходили зі сфери права цивільного і державного. Може, один з них укладав славетну "Руську Правду" для Ярослава, цей перший кодекс законів у нашій державі.
Твердохліб знайшов вразливе місце в безконечній юридичній генеалогії тестя.
— Гаразд, ви стверджуєте, що Ольжичі-Предславські упродовж віків обстоювали право і закон у Києві?
(Продовження на наступній сторінці)