— Річка — це не я, а вона, а я лиш берег, покинутий і безсилий… Ця жінка несподівано з’являється, майже одразу вмирає, воскресає, щоб знову вмерти і воскреснути, а я самовбиваюся щоразу, разом з її зникненням, прикутий навіки до неї і тільки до неї, і не можу пояснити, збагнути, знати: чому?
— І ніколи не знатимеш!
— Але чому?
— Жінка як музика. Хіба ми можемо пояснити, чому вірменам подобається Комітас, німцям Бетховен, а комсомольським керівникам Пахмутова?
— Тоді чому ж моєю музикою може володіти такий злидень, як Хомухін?
— Хто платить за музику, той її й слухає.
— Я розламаю всі їхні каюти: і люкс Хомухіна, і нору його помічничка, і…
— Терпіння, Шульга, терпіння! Наш великий Нарекаці, на жаль, нічого не сказав про це, зате сказав Брюсов: "Я войду — и мы медлить не будем! Лишний взгляд — и минута пропала! Я скользну под твое одеяло. Я прижмусь к разбежавшимся грудям. Здесь ты ночь провела. Ароматны испаренья желанного, тела. Требуй знаками вольно и смело, но молчи: все слова непонятны!"
— Ашоте, хіба я про це?
— І про це, Шульга, і про це. Чоловік не може вибухати в самого себе. А тому ми підкладемо вибуховий заряд під Хомухіна. Дай тільки мені зійти на берег!..
На березі їх ждала радянська влада з усіма її привабами плюс байдужа електрифікація, яка від електрифікації нерадянської різниться хіба що ідіотськими нарадами: на кожну вироблену кіловат–годину енергії припадає мінімум одна нарада.
Їхня нарада мала ранг всесоюзної. Учасників оселили в найпрестижнішому готелі: "Інтурист" (без інтуристів, бо Горький належав до закритих для іноземців міст), на високому березі Волги, зовсім поряд славетний нижегородський Кремль, тут же й центр мільйонного міста, а ще ближче непролазні хащі, бур’яни, пустирища, дика занедбаність. Хомухін, ініціативний і невтомний, як усі нездари, не тільки примушував усю різноплеменну свою дружину з ранку до вечора вислухувати нікому не потрібні доповіді, повідомлення, виступи й висловлювання, але ще й організовував відвідини "найважливіших промислових об’єктів": звісно ж, найперше славетного горьковського автомобільного, де саме була "получка" і п’яний пролетаріат кинув напризволяще навіть серце велета — заводський конвеєр; і "Красное Сормово", де щось ніби ще клепали, але вже й не клепали, звідки щось ніби й пливло, та вже, мабуть, і не пливло так само, як з київської "Ленінської кузні"; тоді ще й поблизьке місто Дзержинськ, де було стільки жахливої хімії, що нею могла б отруїтися вся Європа, а також добра половина Азії… Була й "культурна" програма. Відвідини домика Каширіна, рідного дідуся Альоші Пешкова, що згодом став великим пролетарським письменником Максимом Горьким, на честь якого вождь усіх народів перехрестив російське місто Нижній Новгород на город Горький; ознайомлення з місцями, пов’язаними з життям і діяльністю великого громадянина Нижнього Новгорода купця Козьми Мініна, який разом з князем Пожарським врятував Москву і всю Росію від самозванців; зустріч московського керівництва і керівників республіканських делегацій з членами бюро обкому, завершенням якої стала так звана "товариська вечеря" у великому залі готельного ресторану, де панівний принцип радянського суспільства "народ і партія єдині" був дотриманий цілковито й безповоротно, всі учасники хомухінської наради мали свої законні місця: і "гордый внук славян, и финн, и ныне дикий тунгус, и друг степей калмык", або, як писав наш геній, "од молдаванина до фіна" все сиділо там, де звелено, начальство гніздилося мовби й поруч, але незримо відділене від підлеглих частоколом незграбних чотирикутних колон, і там за довгим столом, де всі місця наперед роздано, визначено і затверджено, царствував Хомухін, по праву руку від нього — місцевий Перший, по ліву — головний спеціаліст міністерства, окраса сірої чоловічої маси, далі з одного й з другого боку по два нейтральних "лімітрофи" з місцевого керівництва, а вже тоді представники республік, але хтось розпорядився так хитро, що навпроти Хомухіна (отже і Юлії) по той бік столу опинилися представники Киргизії, Естонії, Туркменії, Молдавії, а Шульга, хоч і "удостоєний" сидіти поруч з місцевим Першим, був незмірно далекий від Юлії, вже не кажучи про Ашота, якого відтіснили на самий край безконечного столу поруч із таджиком, мовляв, обидва ви хвалитеся багатотисячолітньою своєю історією, то ось і маєте, щоб не пишалися занадто і не забували, хто ви, і де ви, і на якій великій річці перебуваєте, бо хоч і звалася юна колись Ра, Ітіль або й ще якось, а тепер Волга, яка впадає в Каспійське море і не розокремлює Європу й Азію, а поєднує в безмежних межах великої Росії, в межах двох океанів, вічної криги і вічної мерзлоти, в межах вулканів і землетрусів, в межах гігантських рівнин, тайги, тундри, "разгулья удалого и безудержной тоски", колючих концтабірних дротів і сусловських гасел, Волга–Волга, Волга — мать родная, Волга — русская река… Ох, недаремно якесь московське свиняче вухо вигадало провести цей ідіотський всесоюзно–енергетичний сабантуй саме на Волзі, щоб ткнути мордою всіх "молодших братів" у так звану велику руську ріку, ще раз нагадати, що непокірливих топили в цій байдужій тисячолітній воді, може, втоплювали в ній не просто окремих непокірливих, а цілі цивілізації, невідомі, загадкові, прекрасні та водночас і безсилі, бо краса завжди безсила і безборонна перед тупою, вульгарною силою, як ось ця фантастична, послана йому небесами жінка перед усіма хомухіними Радянського Союзу…
Місцеве начальство, звикле якомога більше ковтати не розжовуючи, звеліло виставити на стіл бездонні кришталеві келихи, але Хомухін недремним московським оком одразу спостеріг цю диверсію і негайно наклав столичне вето, скомандувавши замінити бездонні провінційні келихи на номенклатурно–столичні чарочки завбільшки з ніготь, коли ж хтось з "волгарів" спробував обережно обуритися, Хомухін вельможно підніс свою пухку правицю:
— Прошу заспокоїтися, колеги, всі ви зараз переконаєтеся в доцільності мого розпорядження…
І без загайки проголосив тост за Першого.
Ну, гаразд. Господар є господар, хтось там поставив цього рудого чоловіка над цими волзькими просторами, а ми тут тільки гості, привезені сюди згідно з рішенням ЦК КПРС на подання Міністерства енергетики і особисто товариша Хомухіна і так далі, і тому подібне, ми слухняно прискочили сюди з безмежних просторів країни соціалізму, послані своїми так званими урядами, а тепер повинні слухняно грати роль статистів у кретинському спектаклі, зрежисерованому вже й не живими людьми, навіть не стократно проклятими урядовими структурами, а якимись недовідомими космічними силами, вільними від бажань, надій і страхів…
Далі запанувала якась ганебна нудотність. Хомухін в інтервалі тридцяти секунд проголошував тости за членів бюро обкому, за керівників республіканських делегацій (звісно, найпершим було названо Шульгу), за, за, за, пильнував, щоб у всіх були повні чарки і щоб усі щоразу випивали, собі ж наливав не горілку, не коньяк, навіть не вино, а… кефір (кефір у таку чарочку!), бо міцні напої йому протипоказані, здоров’я своє він віддав на вівтар Вітчизни і тепер здатен хіба що простежити, щоб його підлеглі зробили те саме. Перехиляючись правобіч і лівобіч, щоб проконтролювати кожного, Хомухін мовби заливав своїм каламутним поглядом довгий безладний стіл, за яким сиділи після двадцяти чи тридцяти мікрочарочок люди у позах, що нагадували пози баламутних купальників у міській лазні, час від часу його каламутно–сиві, мов кефір, очі напливали й на Шульгу, і той насилу стримувався від дикого бажання коли й не проткнути їх виделкою, то принаймні плюнути в оту безвиразність, вихлюпнути в них і з своєї ідіотської чарочки, і з одної або й одразу з двох пляшок, якими вщерть було заставлено їхній стіл.
З жахом відчував він, що на нього напливає озвіріння, якого він зазнавав дуже давно, ще на фронті, і лише двічі чи тричі в житті, коли вони, молоді офіцери–танкісти, обпечені пекельним вогнем, оббризкані гарячою кров’ю, чужою і своєю власного, озвірілі від видовища смерті і від дикої радості самозбереження, вже не могли вдовольнитися тим, щоб після того страшного бою випити належні їм "наркомівські" сто грам, а наливали в алюмінієвий солдатський півторалітровий казаінок літр спирту, накришували туди чорного фронтового хліба, а тоді по черзі сьорбали те кошмарне "хлебово" ложкою, п’яніючи, чманіючи, доходячи до тих меж озвіріння, коли здатен був голими руками роздерти не тільки тигра в клітці, а й лева на свободі, як той Самсон на пам’ятнику.
За інших обставин Шульга чхав би на всі так звані стримуючі фактори, на всесоюзний рівень наради, на присутність московського і місцевого керівництва, на славу КПРС і "плюс електрифікацію", але тут він був зневладнений присутністю жінки, заради якої досі жив і щось робив на цім світі, він був її рабом, підніжком, сміттям, гряззю, щоранку бачачи Юлію, він народжувався в радості й умирав од безнадії, серце підстрибувало в ньому до самого горла і не давало дихати, жорстоким і жадібним хвилюванням дивилося на нього її прекрасне лице, а ЇЇ золоте тіло щодень розквітало більше й більше від його мовчазних божевільних захватів…
І майже жодної нагоди не те що побути вдвох без свідків, без Хомухіна або Фелікса, а навіть обмінятися двома–трьома словами!
(Продовження на наступній сторінці)