Вона не підхопила жарту, збула його слова мовчанкою, тільки креснула по Шульзі скісним поглядом знизу догори, гострим і нищівним, мов удар шаблі, і вже не було надії, що тонке лезо має на собі бодай краплину меду, — тільки отрута, гірка, ядуча, вбивча.
— Я повинен з вами поговорити, — квапливо прошепотів Шульга.
— Ви? — Нарешті ці безсоромні губи розтулилися, щоб випустити цей короткий звук, кинути Шульзі як найвищий дар, та одразу й зімкнулися, бо їхня господиня, мабуть, вважала, що цього досить, що й так занадто багато уваги даровано якомусь українському нахабі з його примітивним провінційним зальотництвом, адже в неї тут були набагато вищі й почесніші обов’язки, заступник міністра Хомухін, її шеф і повелитель, не зупиняючись, просувався далі, мов ядро велетенської комети, затягував у орбіту свого руху всіх наближених, хто не встигав прилучитися до ядра, ризикував опинитися в хвості, в розпорошенні, в безвістях, а вона цього не хотіла, та й сам Хомухін ніколи б не дозволив.
Ядро столичної комети вже котилося вгору по парадному трапу, по килимах, повз навіки закляклих безхребетних прислужників. Шульгу й Давтяна всемогутні сили субординації з мовчазною жорстокістю відкидали назад, у хвіст комети, недоступне ядро лиш мріло їм перед очима жіночим повабом "головного спеціаліста", унікальним сексуальним втіленням для Ашота і Юлією з ташкентської ночі, єдиною жінкою на світі, божеством і щастям, для Шульги.
— Столична стерва! — шепотів йому за плечем Ашот. — У нас у Вірменії такі йдуть по три штуки за гривеник!
— А де ви берете здачу? — спокійно спитав Шульга.
— Яку здачу? Про що ти, дорогий?
— Копійка здачі. Три за гривеник маємо дев’ять копійок. Копійка здачі. Де ви берете копійки? І куди вони йдуть? В республіканський бюджет? На відвойовування в турків гори Арарат? Чи в фонд всесвітньо відомого вірменського радіо?
— Слухай, Шульга! — вхопив його під лікоть Давтян. — Я починаю вірити в легенди про український гумор. Ти мене переграв з цією столичною секс–дамою. Але вірменське радіо всесильне, як марксизм, бо воно правильне. Вірменське радіо питають: що повинна робити антилопа, за яку гризуться два велетенські африканські леви? Вірменське радіо відповідає: коли в антилопи є цілих чотири ноги, то треба бути ідіоткою, щоб стояти й ждати, чим скінчиться ця левина гризня. А тепер, мій іронічний український друже, поглянь довкола і скажи мені: де наша антилопа?
Шульга засміявся.
— Вона побігла слідом за своїм антилопом, але від левів однаково ж не втече.
— Не втече? Ти так сказав, Шульга? Скажи ще раз!
— Я сказав, що від справжніх левів антилопа ніколи не зможе втекти.
— Геніально! — скинув догори руки Ашот. — Тепер нам залишилося визначити, хто з нас справжній лев. Є лев вірменський, є лев український, Хомухіна хтось захотів би назвати левом московським, але це ж не лев! Це шакал, який обгризає кістки.
— Кістки? — сумно усміхнувся Шульга. — Я б цього не сказав. Тим часом цей кастрований чинодрал пасеться коло розкішного м’яса.
— А ми зоставимо йому самі кістки!
— Так, як ти мені від курки в барі?
Вони познайомилися вранці в барі "Марии Ульяновой". Шульга спитав бармена, що в них є з’їсти, окрім традиційної ікри і баликів, бармен дістав з холодильника варену курку, тут несподівано з–за спини в Шульги вистрибнув худий, як чорт, чорний чоловік, з вигуком: "Дорогий друже, дозволь шматочок бідному вірменському брату!" — відщипнув у курки, здавалося, справді тільки шматочок, та коли бармен подав Шульзі те, що залишилося, то вже то була не курка, а самий, сказати б, фюзеляж від неї з додатком двох синіх жилавих ніг і так само жилавої шиї. Вся грудинка, все біле м’ясо з ніжними крильцями вмить відлетіло до сина мудрого вірменського народу.
Ось там вони й познайомилися: українська простодушна щедрість і вірменська мудрість і меткість.
— А хоч би й так! — вигукнув Ашот. — Не станеш же ти заперечувати?
— Інший, може, й став би, та не я. Біографія не дає змоги.
— Біографія? Ах, Шульга! Як сказано, як сказано! Ти великий чоловік, і народ твій великий!
— Народ — так. А я? Що я? Раб оцієї жінки навіки.
— Ти раб? Ти не можеш бути рабом, Шульга!
— Не можу — це точно. Не маю права і все таке інше. Але скажу тобі по секрету: хочу бути рабом. Розумієш: хочу!
— Хочу — це страшно, — прошепотів Ашот. — Хочу — це вже кінець усьому. І тут тобі не поможе ніхто і ніщо. Навіть чоловіча дружба. І навіть — знаєш що?
— Що ж, коли не секрет?
— Навіть інтернаціоналізм і дружба народів!
Вони досхочу посміялися, поволі просуваючись слідом за кометним хвостом Хомухіна, тоді Шульга, враз ставши серйозним, сказав Давтяну:
— Ти повинен зрозуміти, що в цій жінці моя судьба. Згодом я тобі все поясню. Може, тут містика, може, ще щось. Не знаю. Але коли я з цією Юлією Никонівною спробую… Одним словом, ти повинен знати, що це не дешевий флірт, а все моє життя… Може, потрібна буде твоя поміч. Поможеш мені?
Ашот мовчки подав йому руку.
— Шульга, я бачив цю жінку, і я все розумію. О жінко, що означає твій крик?
— Але вона не кричала, Ашоте. Ох, коли б же вона кричала, побачивши мене!
— Однаково їй нікуди подітися. Ми пвпливемо по Волзі, і треба буде припливати. Ти припливеш, і вона припливе. Ти знаєш, як звалася колись Волга? Ітіль. Тисячу років тому. І тоді так само, коли чоловік і жінка опинялися в тому самому човні на Ітілі, то вони… "От Танаида до Итили коман, хазар и печенег таких могил наворотили, каких не видел человек…" Це вірші Заболоцького. Люблю вірші. Наш Нарекаці не написав про Ітіль. І про любов над могилами не писав. А на цій воді вбивали і любили. Більше вбивали — більше любили. Така дивна вода. Ти вбивав, Шульга?
— Я? — здивувався Шульга. — Чому я мав когось убивати? Я не вбивав нікого.
— А на війні ти був?
— Ну, був на війні.
— Ким ти там був?
— Танкістом.
— І не вбивав нікого?
— Я не вбивав. Я воював з ворогом.
— О жінко! — молитовно здійняв догори руки Давтян. — Що означає твій крик?..
Коли вже пливли по Рибінському водосховищу і поминули затоплену церкву (незбагненність похмурих диктаторських душ: з 80 тисяч церков Ленін, Сталін і Хрущов знищили понад 60 тисяч, а цю, затоплену, зберегли, і тепер байдужі води, які накрили її, зоставивши на поверхні лиш шпиль дзвіниці, здавалися морем сліз, пролитих за навіки втраченою красою і святістю), і коли хто повечеряв у ресторані з багатим вибором страв, а хто, як Шульга і Давтян, засів унизу в барі біля вірменських коньяків і московських та українських горілок (на українські тут налягали з особливою охотою, смакуючи чистою, як сльоза, вінницькою, настояною на поліських травах чернігівською, калиново–горобиновою сумською і, звісно ж, легендарно–унікальною з перцем), а ще хто вже лаштувався в своїх каютах до спочинку, щоб назавтра схопитися з самого досвітку і милуватися волзькими берегами і давніми городами на тих берегах, Ярославлем, Костромою, Угличем, — і саме тоді нечутно, непомітно, з номенклатурно–московською загадковістю повсюди, біля всіх став виникати помічник Хомухіна Фелікс і з притаманною тільки володарям столичних кабінетів спесивістю і тоном, який не визнає жодних заперечень, повідомляв, що товариш Хомухін просить шановних колег зібратися в салоні першого класу, щоб обмінятися думками щодо проведення їхнього симпозіуму в Горькому, визначити, намітити, узгодити…
— Хочеш, то йди, — сказав Шульга Ашотові, — а я посиджу тут.
— А як же головний спеціаліст міністерства? — прискалив хитре вірменське око Давтян.
Шульга й без нього гаразд відав, що там буде ВОНА. Він рвався туди з дикою силою і пристрастю і водночас лякався чогось. Може, не хотів необачним вчинком передчасно сполохати несподіване щастя, що так зненацька звалилося на нього, мов Божий дарунок.
— Ти йди, — глухо промовив він до Ашота, — а я, може, згодом. Мені треба подумати і… зосередитися…
У салоні він з’явився, коли дисципліновані "товариші узбеки" вже повгніздювалися у зручних кріслах, не лишивши жодного вільного місця, Хомухіна з його супроводом ще не було, лиш спесивий Фелікс ширяв на чорних міністерських крилах у тісному просторі, звіряючи, перевіряючи, уточнюючи, хто з’явився, хто присутній, хто наявний, а хто змаловажив, зневажив, здисидентствував уже напочатку і… Шульга достоту відав, які суворі оргвисновки загрожують усім, хто потрапить до проскрипцій цього дрібненького чоловікоподібного чортика з жіночою спиною і майже жіночим задом. Він по–панібратськи підмигнув Феліксові, який окислився від того підмигування, бо тепер уже не міг записати в каральні списки противного "хохла", і з залізною настирливістю колишнього танкіста впевнено пройшов у перші ряди, підсвідомо вірячи, що син мудрого вірменського народу встиг захопити там місце і для себе, і для свого товариша.
(Продовження на наступній сторінці)