— Я знаю вас, як ніжну, звичайно, прекрасну й розумну дівчину, але для такої виснажливої подорожі по чорних безлюдних пісках…
— Я не народжена, ви хотіли сказати?
— Ніхто з нас не народжений для цього, але ви, крім того…
— Ви не вірите, що я можу добратися до передгір'їв? Але ж їх видно навіть у щілину намету. Я дійду туди навіть вночі, встигну добратися до них ще до того, як спохватяться бандити.
— Я не можу вас відпустити.
— Але ж, Григорію Микитовичу…
— Ні, ні, про це не треба й говорити. Не будемо більше повертатися до цієї теми. Давайте краще вмиватися.
— Ну, що ж, коли так, то дозвольте мені хоча б сходити по воду, — зітхнула Елла.
— Будь ласка, — засміявся професор. — Щодо цього в нас, здається, суперечок не буде.
Воду вони носили для себе самі, беручи її з невеличкого колодязя, що був у кількох десятках метрів від їх намету. Колодязь являв собою круглий отвір у грунті, прикритий зверху плитою з білого піщаника, і щоб набрати з нього води, треба було лише трохи відсунути цю плиту, нахилитися й зачерпнути глеком воду, яка виходила тут майже на поверхню. Григорій Микитович немало дивувався цьому чудодійному джерелу і навіть пробував якось спитати про його походження у Алаяр-хана, але той послався на аллаха і його пророка, а про колодязь так нічого й не сказав.
Щождо Елли, то їй тут все було байдуже: і полотняні намети, що мали явно не іранське походження, і іноземне озброєння бандитів, і цей незвичайний колодязь. Вона приходила сюди, машинально черпала воду й, думаючи про щось своє, повільно поверталася до намету. Так було й цього разу. Дівчина одсунула кам'яну плиту, нахилилася над чорним отвором, з якого тягнуло прохолодною вогкістю, й опустила туди глек. Не дивлячись вниз, вона знала, що зараз глек гучко булькне, її рука зануриться у воду і можна буде тягти посудину назад. Але сьогодні глек чомусь не булькав. Навпаки, він ударився об щось тверде, і Елла, глянувши вниз, побачила, що води в колодязі зовсім мало. Крім того, вона помітила з одного боку колодязя підземну галерею, яка раніше була заповнена водою.
Спробувавши виміряти довжину галереї рукою, Елла переконалася, що це дійсно підземний хід, а не ніша в стінці колодязя, як їй спершу здалося.
"Що б це таке було?" роздумувала вона, повертаючись до намету.
Професор з зацікавленням вислухав її розповідь про галерею.
— Здається, ми натрапили на розгадку природи нашого незвичайного колодязя, — сказав він. — А ви не помітили, далі, в напрямку підземної галереї, ніде на поверхні немає подібних колодязів?
— Я не звернула на це уваги, — відповіла Елла.
— Виливайте цю воду, я піду до колодязя ще раз і спробую перевірити своє припущення, — швидко сказав Григорій Микитович. — У мене виникла ідея.
— Яка саме?
— Потім дізнаєтесь. Треба спершу впевнитися, що я не помилився.
Професор майже бігцем кинувся з намету і повернувся лише через півгодини.
— Все правильно! — радісно закричав він. — Ми врятовані. Вихід знайдено!
— Але ж як, що ви маєте на увазі? — благально склала руки Елла. — Я ще нічого не знаю і не розумію.
— Зараз зрозумієте, — сідаючи, сказав професор. — Зрозумієте й зрадієте не менш за мене. Слухайте ж. Цей колодязь, з якого ми щодня беремо воду, — не що інше, як кяриз, або канат.
— Що це значить?
— Ну, так тут називають підземні галереї, з допомогою яких проводиться вода в засушливі місця.
— Як же це робиться?
— Дуже просто. Тобто, я хотів сказати просто по ідеї, тому що саме проведення вимагає величезних затрат людської сили. Робиться ж це так. Десь в передгір'ях знаходять джерело, здебільшого підземне, тобто таке, яке обіцяє бути більш-менш постійним. Від цього джерела в тому напрямку, де потрібна вода, починають рити підземний тунель. Тому що довго під землею без повітря не просидиш, та й вириту землю треба кудись викидати, через кожні п'ятдесят чи сто метрів роблять колодязь на зразок оглядових каналізаційних колодязів у наших містах. Розумієте? І от цей кяриз, або канат, тягнуть на кілька кілометрів у пустиню, аж доки вода не вийде на поверхню. Вгадати, де проходить підземний тунель, можна по цих колодязях. Тільки що я пройшовся вздовж канату, який постачає воду в наш колодязь, і переконався, що він тягнеться далеко в піски, очевидно, до самих передгір'їв.
— Все ж мені не зовсім зрозуміло, яке відношення має цей кяриз до нас з вами, — сказала Елла.
— Ну, це вже зовсім просто, — засміявся професор. — Хто з нас в дитинстві не читав романів, герої яких подорожують по підземеллях. А в нас з вами тепер є цілком реальне, позбавлене всякої романтики підземелля, яке виведе нас в гори.
— Хіба кяриз можна використати для цього?
— А чому б ні! Тунель має достатню ширину й висоту, щоб в ньому вільно могла пролізти людина. Я не кажу, що це буде дуже приємна прогулянка — повзти кілька кілометрів у тісному підземеллі по холодній воді, але в нашому становищі й це добре.
— А коли раптом з гір поллється вода і затопить тунель?
— Тунель ніколи не буває заповненим до краю, — запевнив Еллу Григорій Микитович. — Зараз же в ньому майже зовсім зникла вода. Це, очевидно, пояснюється тим, що тривалий час стоїть спека, в горах теж не випадають дощі, й головне джерело обміліло. Крім того, я ж вам вже сказав, ще через кожні п'ятдесят метрів є колодязі, куди при потребі можна буде вилізти.
— Але ж чим ближче до гір, тим колодязі, мабуть, будуть глибшими?
— Про це я, дійсно, не подумав.
— І можна добратися до самого джерела і не мати змоги вилізти на поверхню? — продовжувала Елла.
— Так, так, — прикусив губу професор. — Ви маєте рацію. Можна, звичайно, допустити, щоб будівники канату залишили в колодязях виїмки або ж робили їх такими вузькими, щоб з них можна було легко вилізти, впираючись ногами й спиною в протилежні стінки, але це тільки припущення.
— У всякому разі, його можна перевірити на найближчих колодязях, які, я сподіваюся, по настільки глибокі, щоб з них не можна було вилізти, — сказала Елла.
— Це добра думка, — зрадів Григорій Микитович. — Повернутися ми можемо завжди. Це не проблема.
— Чому ви говорите "ми"? — запитала Елла.
— Тому що нас двоє, коли я не помиляюся.
— Але полізу по канату я одна.
— Це ж чому? — дозвольте довідатися.
— Тому, що, по-перше, для вашого здоров'я тривале перебування в крижаній воді небезпечне…
— А по-друге? — поцікавився професор. — Що ви ще вигадали?
— А по-друге, зникнення нас обох бандити помітять швидше. А так я вже буду в горах, поки вони встигнуть кинутися в погоню. Вам вони нічого не зроблять, бо Алаяр-хан боятиметься втратити лікаря. А тих кількох днів, поки бандити вас не чіпатимуть, мені цілком вистачить для того, щоб добратися в Келат, знайти Олега й Кайнарова, попросити допомоги у фармандара і звільнити вас звідси.
— Все це досить дотепно вигадано, але я не відпущу вас одну, — твердо сказав професор.
— А я не дозволю вам лізти у воду, — заявила Елла. — Не відпустити ж мене ви не маєте права, як начальник експедиції, за долю якої ви відповідаєте.
— Ми ще подумаємо про це, — ухильно відповів Григорій Микитович.
— Нічого думати, сьогодні вночі я спускаюся в кяриз!
— Ну, гаразд, гаразд, — примирливо сказав професор. — Давайте снідати. Нам вже несуть он страви з кухні самого Алаяр-хана.
А пізно вночі, коли бандитський табір спав міцним сном, Григорій Микитович тихо підняв задню полу намету, і Елла, поцілувавши старого професора, непомітно вислизнула надвір.
Вона прокралася якнайдальше від наметів, знайшла другий колодязь, закиданий сухими гілками саксаулу, і, обережно відсунувши гілки вбік, полізла в чорне страшне підземелля.
Вона ніколи не відзначалася особливою хоробрістю. Вже дорослою, маючи диплом лікаря в кишені, продовжувала боятися темної кімнати, вночі могла прокинутися й потім довго не спати, бо їй все ввижалося, що хтось лізе у вікно. А під час грози мерщій витягала з волосся всі металеві шпильки, вважаючи, що вони можуть притягувати атмосферну електрику, хоч добре знала всю безглуздість подібних побоювань.
(Продовження на наступній сторінці)