— Нам було соромно того вчинку, і ми з товаришем поклялися зробити все, щоб знайти тебе і твоїх товаришів, щоб дізнатися про причину цього проклятого марева, яке виганяє з оазису і з зелених передгір'їв останніх жителів. Тоді ж, після того, як марево зникло, ми вернулися в піски, на те місце, де покинули тебе, але знайшли тільки вбитого коня-сура, що приніс всім нам таке нещастя.
— Ну, тепер вже, по-моєму, ясно, що нещастя приніс зовсім не сірий кінь, — засміявся Трубачов.
— Так, — згодився Зрбі. — Якщо цей бідний кінь і приніс кому-небудь нещастя, то тільки собі, бо він лежить під барханом мертвий, а від його трупа йшли сліди, схожі на сліди вашої машини.
— Я цю машину вже бачив, — сказав Олег. — Продовжуй, будь ласка, далі.
— Що було нам робити? Ми їздили в Пай-аб до бахшдара, ще раз зверталися до нього за допомогою, але він обізвав нас божевільними і не захотів навіть слухати ні про міраж, ні про російських лікарів. Тоді ми повернулися до Кайнарова, порадилися з ним і попрямували в гори збирати відважних людей, щоб одним ударом покінчити з тим нещастям, яке впало на голови бідаків у пустині і яке втягло в своє згубне коло і тебе з твоїми друзями. Ми довго їздили по селищах, поки з нами не пішли ці люди, яких ти бачиш тут біля вогнищ. Ми дістали найвитриваліших скакунів і найшвидших верхових верблюдів. І от сьогодні не встигли ми прибути сюди, як появився ти. Це добрий знак, і ми раді вітати тебе живого й здорового.
— Дякую, дорогі друзі, — розчулено промовив Олег. — Найбільшою втіхою для мене є думка про те, що я не лишився самотнім в цій чужій країні, що мені допомагали й будуть допомагати великодушні й відважні сини цієї землі. Я прошу тебе, Зрбі, познайомити мене з усіма товаришами, які згодилися піти на таку небезпечну справу.
Вони пішли од одного вогнища до другого, і скрізь Олега зустрічали дружні посмішки, скрізь прояснювалися обличчя при появі русявого радянського юнака, і той або інший з людей після знайомства тикав пальцем в груди Трубачова й говорив:
— Москоу?
— Москва! — відповів Олег.
— Сеталінград?
— Сталинград! — гордо говорив Трубачов.
— Хуб, хуб,[32] — кивали головами всі інші.
— Жителі Хорасана на протязі сотень років терплять різні злигодні, — говорив у цей час Зрбі. — Посіви на полях їхніх прадідів толочили коні воїнів кривавого Тамерлана. Потім тут безчинствував жорстокий Надир-шах, який переселяв з місця на місце цілі народи, перетворюючи квітучі міста в мертві руїни й примушуючи людей селитися в диких горах і сухих пустинях. А пізніше Реза-шах під приводом переводу кочовиків на осідлість почав одбирати в бідняків землі й роздавати їх своїм сановникам і поміщикам і загнав племена на вузенькі клаптики безплідної землі. Тепер, очевидно, комусь і це не сподобалося, і вони вирішили зігнати людей з їхньої землі, пустити по світу жебраками і перетворити цей населений край в безлюдну смугу. Хто знає, для чого це робиться. Може, тут хочуть побудувати аеродроми, прокласти сюди асфальтові дороги, наповнити цю прикордонну смугу військами й машинами, щоб потім можна було загрожувати Радянському Союзу. Може, ці невідомі злочинці переслідують іншу мету, але як би там не було, ми мусимо стати їм на заваді.
— Хуб, хуб, — чулося з усіх боків.
— Я хотів би попросити тебе про одну річ, — звернувся Олег до Зрбі. — Зі мною приїхав юнак, по імені Хедаят, з ним — його наречена. Вони втекли від поганої людини і тепер у всьому Ірані не мають жодного знайомого, який би їм міг допомогти, і взагалі не знають, що будуть робити далі. Чи не зміг би ти їх підтримати, Зрбі? Хедаят молодий, сильний. Він може працювати на промислах, на заводі, в порту. Але ж у вас в Ірані не так то вже й легко знайти роботу.
— Щось зробимо, — запевнив його Зрбі. — У мене в Тегерані багато друзів, і Хедаяту зможуть допомогти. Поки що він може бути з нами.
— Ми зараз спитаємо його про це, — сказав Трубачов, прямуючи де того вогнища, де сиділи Хедаят і загорнута в покривало Сетард, що не зважувалася одкрити своє обличчя перед чужими чоловіками.
— Я говорив із Зрбі, — звернувся до нього Олег, — і він обіцяв допомогти влаштувати твоє життя. Він тільки просить почекати деякий час, поки ми будемо зайняті розшуками марева в пустині.
— А хіба я не буду з вами? — запитав Хедаят.
— Я не знав, чи згодишся ти на це ризиковане діло.
— Чи згоджуся я? А чого ж тоді ми з Сетард їхали через перевал? Ми будемо разом з вами скрізь, де будете ви. Я і Сетард. Правда ж, Сетард?
Дівчина мовчки хитнула головою.
— Гаразд, — сказав Олег. — Я нічого не маю проти. Чи не станеш заперечувати ти, Зрбі?
— Я радий вітати ще двох наших товаришів, — просто відповів Зрбі.
— А коли так, то давайте веселитися! — вигукнув Хедаят, зриваючись на ноги і розмахуючи руками. — У кого є бубон?
Знайшовся бубон і навіть гиджак, що чимось нагадував скрипку. Всі зібралися до вогнища, де були Олег і Зрбі, швидко утворювалося велике коло. Хедаят підморгнув комусь в натовпі і злегка провів пальцями по туго натягнутій шкірі бубна. Бубон відповів глухим, заспокійливим гудінням. Тоді Хедаят кинув на нього, мов горохом, одразу пучками п'ятьох пальців і одразу ж пройшовся по бубну кісточками руки. Це був тільки початок танцю, запрошення до нього, виклик. Всі чекали, хто ж вийде в освітлене виблисками вогнищ коло і, дрібно перебираючи ногами, плавними рухами тулуба й рук поведе німу жагучу пісню-танок. Ось Хедаят ще раз розсипав дріб по гладенькій поверхні бубна, і в цю мить всі побачили посеред кола гнучку, мов виноградна лоза, дівчину, з одкритим смаглявим лицем, зі звабливою посмішкою на мигдалевих устах. Бубон загримів веселіше й звучніше, він здригався тепер вже не од п'яти, а од всіх десяти пальців Хедаята, підлітав угору й падав майже до самої землі, замовкав на мить і знову гримів і гримів, як молодий весняний грім над садами теплих долин.
Сетард танцювала довго, і всі присутні супроводжували її танок ритмічними сплесками долонь. Але ось бубон замовк зовсім і настала черга гиджака…
Струни задзвеніли, і Сетард, не перериваючи танцю, заспівала сильним і високим голосом. Вона співала про те, що на одній з площ далекого Тегерану стоїть гармата туп-є-морварид, до якої стікаються жінки з усього Ірану. Люди говорять, що жінка, яка пройде сім разів перед дулом цієї гармати, буде щаслива, але далеко звідси Тегеран і не вірять бідні жінки Ірану, що їхнє щастя ховається в дулі гармати. Не вірить і вона, Сетард, щастя якій допоміг знайти сафідму рус — білоголовий росіянин, що сидить тут посеред нас.
— Вона співає мов казковий птах мусикар, — прошепотів хтось поруч з Олегом.
— Мовчи, — цитькнули на нього. — Коли тобі співають, ти слухай.
Сетард співала на мові фарсі, а в колі сиділи люди з найрізноманітніших хорасанських племен: курди, лури, кашкайці, туркмени, бахтіари, афшари, каджари. Більшість з них не розуміли персидської мови, але їх зачарував один лише вигляд цієї надзвичайної, прекрасної, сміливої дівчини, яка, мабуть, виросла в суворих умовах гір, де жінка ніколи не знала, що значить закривати обличчя сіткою з кінського волосу, де вона завжди почувала себе нарівні з чоловіком.
А Олег тим часом вів тиху розмову з Кайнаровим і Зрбі.
— Як Монгані? Ви були в неї? — питав він Зрбі.
— Їй вже трохи краще. Вона просила не турбуватися про неї.
— Чи з'являлося марево після того, як я зник?
— Двічі, — відповів Кайнаров. — І обидва рази, як я помітив, у тихі, зовсім безвітряні дні, до обіду. У вітряну погоду марева не було.
— Дивно, — замислено потер щоку Трубачов. — Звичайне природне марево буває теж тільки в безвітряні дні. Невже ми помилилися? Але ж отой гуркіт і потім самий вигляд міражу… Ні, це не може бути звичайним явищем природи… Надто багато тут загадковою й підозрілого. Дервіш, огир з золотими зубами, Алаяр-хан, місіонер, що їздить на своїй машині якраз в районі виникнення марева, — все це веде до одного якогось клубка, який ми повинні розмотати за всяку ціну.
— Завтра вранці вирушаємо, — сказав Зрбі.
— А по-моєму, не треба ждати ранку, — запально вигукнув Кайнаров. — Давайте спробуємо захопити їх до схід сонця.
— Кого "їх"? — запитав його Олег.
— Ну, тих, що ховаються десь у пісках і пускають це прокляте марево.
— А ти впевнений, що там дійсно хтось ховається?
— Чи впевнений? Ні, я переконаний в цьому точнісінько так само, як і в тому, що в мене був день народження.
— Коли так, — засміявся Олег, — то тут вже заперечувати нічого. Але як же, на твою думку, люди могли створювати такий міраж?
— Хіба довго вигадати яку-небудь пекельну машину, — сказав шофер. — Злякати людину легше, ніж заспокоїти її й дати їй хороше життя.
— Це так, — зітхнув Зрбі. — І як гірко думати про те, що якраз у моїй бідній країні, де люди живуть ще дуже й дуже погано, замість хороших, корисних машин раптом з'являються апарати, подібні до тих, що зараз встановлені в пустині, щоб наводити жах на її жителів.
— Ви обидва говорите з такою впевненістю, ніби вже бачили ці машини, — зауважив Олег. — Це ще треба перевірити.
(Продовження на наступній сторінці)