— Господи, навіть поспати досхочу не можна.
— Але ж ви чуєте, стріляють! Стріляють, Елло Михайлівно! — вигукнув професор.
— Стріляють? — злякано підвела голову Елла. — Де стріляють? Хто?
— Стріляють десь тут поблизу, а хто — цього я, на жаль, сказати не можу.
— Можливо, це Олег? — запитливо подивилася дівчина на Григорія Микитовича.
— Цілком ймовірно, — згодився той.
— Але ж вони його вб'ють! — вигукнула Елла, пориваючись бігти з намету.
— Але куди ж ви побіжите? — тримаючи її за руку, сказав професор.
— Як куди? До цього негідника, якого ви лікуєте.
— Ви хочете йти до Алаяр-хана?
— А чому б мені до нього не піти?
— Але визнайте, що це зовсім не жіноча справа.
— По-вашому, жіноча справа — лише оплакувати мертвих? Так я не хочу плакати. Я хочу врятувати Олега.
— Вас просто не впізнати, Елло, — здвигнув плечима професор.
— Зараз це не має ніякого значення, — кинула дівчина, — пустіть мене.
— Але ж не треба гарячкувати, Елло Михайлівно. Спокій і ще раз спокій.
— Мені набридло спокійно чекати, поки ці бандити переріжуть нам горло.
— Але ж, Елло Михайлівно…
— Ви чуєте? Вони вже почали стріляти з кулемета! Я повинна піти до Алаяр-хана. Ви як хочете, а я піду.
— Звичайно ж, я з вами, — сказав професор. — Але зрозумійте, що гнів і запальність погані помічники в рішучі хвилини життя.
Вони вийшли з намету і. незважаючи на протести вартового, швидко попрямували до намету Алаяр-хана. Вартовий неохоче поплентав за ними.
Хана в його наметі не було. Не було там ні танцюриста, ні музиканта, яких Алаяр завжди тримав біля себе для звеселяння духу. Лише повар, товстий, безбородий чолов'яга, роздмухував вогнище біля намету, мабуть готував сніданок.
— Де Алаяр-хан? — запитав його професор.
— Алаяр-хан? — здивовано подивився той.
— Так, так, ваш Алаяр-хан, — підхопила Елла. — Де він?
Повар все ще не міг зрозуміти, що від нього хочуть, і щось запитав у вартового. Той пересмикнув круглими, як у жінки, плечима.
— Алаяр-хан, — почав було повар, але в цей час стрілянина раптом припинилася.
— Вони вбили його! — закричала Елла. — Мерзотники!..
— Заспокойтеся, Елло Михайлівно, — сказав він. — По-перше, Олег приїхав би сюди не сам, а з Кайнаровим, на машині…
— Тим гірше, значить вони вбили їх обох, — заплакала Елла.
— Але ж ми з вами не чули звуку мотора.
— Не чули? — зло вигукнула Елла. — То послухайте зараз!..
Справді, десь з пустині долинав шум автомобільного мотора.
— Дивно, — пробурмотів професор. — Що б це значило?
Непорозуміння їх розв'язав Алаяр-хан, який появився серед наметів у супроводі кількох бандитів, серед яких був і перекладач Саїд-Мухтар.
— Ти вбив їх? Вбив? Відповідай же! — кинулася назустріч йому Елла, і хан навіть зупинився від несподіванки. Він щось сердито запитав у вартового, але той не встиг відповісти, бо наперед виступив Григорій Микитович і, владним жестом примусивши всіх замовкнути, звернувся до перекладача:
— Ми вимагаємо від Алаяр-хана, щоб він пояснив причини сьогоднішньої стрілянини. Крім того, ми дуже стурбовані за долю своїх товаришів, які поїхали десь до фармандара і за смерть яких Алаяр-хан буде відповідати, якщо він або його люди стануть причиною цієї смерті.
Коли Саїд-Мухтар переклав ці слова ханові, той засміявся, підійшов до професора й поплескав його по плечу здоровою рукою. Потім він вклонився Еллі і щось сказав довге й заспокійливе.
— Алаяр-хан, — набожно піднявши очі, почав говорити Саїд-Мухтар, — просить пробачення за те, що перервав ваш солодкий сон так рано, коли довгорукий диявол Бушіаста не випускає з теплих обіймів постелі навіть найбадьоріших людей. Разом з тим він просить вас не турбуватись за долю ваших товаришів, які рано чи пізно (він вірить і молиться аллахові за це) обов'язково знайдуться. Він би радий був відпустити й вас, але просить побути тут ще деякий час, поки загоїться його рана, якій так добре допомогло неперевершене мистецтво російського лікаря.
— Гаразд, — сказав професор. — А стрільба? Спитайте Алаяр-хана, що значить ця стрільба?
— Ах, це була найзвичайнісінька учбова тривога, — відповів хан. — Професор, сподіваюся, чув, що у військах часто провадять подібну тривогу для того, щоб солдати були завжди напоготові.
— Хіба люди хана — солдати? — запитала Елла.
— Хан говорить, що чоловік не зобов'язаний давати відповідь на запитання, яке ставить жінка, — переклав Саїд-Мухтар, — але з поваги до професора він все ж скаже, що його люди справді солдати.
— Ще зовсім недавно хан намагався переконати, що він стоїть на чолі мирного племені, яке шукає собі щастя в пустині, — зауважив професор.
— Це правда, — відповів Алаяр-хан. — Ми нікому не об'являємо війни, ми ні на кого не нападаємо, ми, справді, сини пустині, які шукають свого щастя. Але нам платять за те, щоб ми охороняли оці піски, і ми їх охороняємо.
— Кому ж потрібні чорні, мертві піски? — здивувався професор. — І хто вам платить за їх охорону?
— Може, мій російський друг хотів би запитати мене про щось інше? — ухильно відповів Алаяр-хан.
— Добре, — згодився Григорій Микитович. — В такому разі скажи нам, що то за машина гула тут неподалік? Я знаю, що у тебе машин немає, а наші друзі повинні приїхати машиною. То чи не приховуєш ти їх приїзду?
— Професор хоче побачити машину, що прибула до нас в гості? — засміявся Алаяр-хан. — Я радий зробити йому задоволення, показавши цю машину.
Пропустивши поперед себе Еллу і Григорія Микитовича, Алаяр-хан з перекладачем і охороною попрямував вузькими завулками поміж наметами.
— Ось вона, — сказав він, коли всі вийшли на околицю білого містечка.
Там, посеред чорного, вилискуючого піску, стояв маленький зелений "вілліс".
Елла в знемозі від усіх цих хвилювань безсило обіперлася на плече Григорія Микитовича.
— От бачите, моя люба, — заспокійливо сказав їй професор. — Я ж казав вам, що не треба хвилюватися.
Але сам, коли вони повернулися до свого намету, схвильовано заявив:
— Елло Михайлівно, ми не можемо більше чекати, нам треба щось робити…
— Ще вчора ви говорили зовсім інше, — нагадала йому Елла.
— То було вчора. Ви думали, що я вірив цьому негіднику Алаяр-хану? Думаєте, я вірю йому зараз? Анітрохи! Я добре знаю, що він бандит, знаю, що вся його банда займається якимсь незаконним ділом і що про неї нічого невідомо навіть місцевим властям. Нас хан не одпустить, це вже напевне, більше того, — зараз, мабуть, десятки його бандитів нишпорять повсюди, шукаючи Трубачова й Кайнарова, щоб захопити й їх і таким чином зовсім приховати всякі сліди зникнення нашої експедиції.
— Я вам про це говорила ще в перший день, — зауважила Елла.
— А я робив вигляд, що не поділяю ваших побоювань лише тому, що не хотів вас ще дужче налякати. Я сподівався, що воно все якось розв'яжеться само, що Олег і Кайнаров знайдуть нас або ж звернуться за допомогою до фармандара. Ну, а тепер…
— Тепер ви вже не вірите в наше визволення?
— Ні, я не перестаю вірити, але, в свою чергу, хотів би якось сприяти цьому. З кожним днем навколо нас скупчується все більше й більше загадок. То ці мішки, крізь які ми нічого не можемо бачити, й незрозумілий гуркіт, то несподівана стрілянина, то ця нічим не з'ясована охорона мертвих чорних пісків.
— А хочете, я розгадаю всі ці загадки? — сказала Елла.
— Ми можемо висловлювати тільки ті чи інші припущення і не більше, — відмахнувся професор. — А цього замало, щоб пояснити те, що відбувається навколо нас. Та зараз і не час для теоретизувань. Треба діяти.
— Як саме?
— Наприклад, втікати.
— Втікати?
— Так.
— Але ж нас наздоженуть через годину, — сказала Елла. — Куди можна втекти в одкритій пустині?
— Це вірно, і тому треба втікати одному, а другий мусить зробити все для того, щоб зникнення його товариша тут не помітили якомога довше.
— І хто ж мусить втікати? — запитала Елла.
— Звичайно, я, — підняв брови професор. — Я мужчина, у мене більше витримки, сил…
— А мене, дівчину, ви вважаєте за можливе залишити саму серед цих головорізів.
— Стривайте, стривайте… Ви дійсно маєте рацію. Я про це не подумав. Тоді, на жаль, нам доведеться відмовитися від думки про втечу.
— Це ж чому?
— Ну, раз я не можу вас лишати тут, а вдвох тікати було б безрозсудно, то…
— Залишається ще один варіант, — нагадала Елла.
— Який?
— Втікати можу я.
— Ви?
— Так, я. Чому ви так здивувалися?
— Але цього я не можу допустити.
— Чому саме.
(Продовження на наступній сторінці)