Люди бідкалися, обурювалися й зітхали, але нічого не поробиш! Потроху всі порозходилися: одні вирішили перебути десь у місті, поки не піде автобус, а другі — таких було небагато — пішли собі пішки. Вони зміркували, що через річку можна й човном перевезтися.
— Що ж нам робити? — спитав дід. — Затримуватись нам аж ніяк не можна. А йти пішки — далеченько, аж п’ятнадцять кілометрів. Звичайно, коли б я був трохи молодший, то це була б для мене дрібничка, і не такі відстані ходив... Але зараз серце не те. Та й ти не дійдеш.
— Я, може, й дійду, я ж не маленький! — зауважив Юрчик.
— Ніхто й не каже, що маленький, — сказав дід, — але це не має значення, оскільки не зможу йти я. Що ж, ти мене покинеш чи на руки візьмеш?
Юрчик зітхнув.
— От якби ти, діду, знову став зовсім маленький, а я став великий!..
— Стій, стій, стій! — раптом перебив його дід. — Це ж ідея! Я можу ковтнути зменшувальних таблеток і знову зменшитись, а ти проковтнеш збільшувальні і станеш великий. Серце в тебе здорове, отже, тобі нічого не варт буде відмахати п’ятнадцять кілометрів зі мною в кишені!
Юрчик аж застрибав з радощів.
— Ой, діду! Як ти добре придумав! Я ж з самого початку все хотів попросити в тебе таблеток, щоб збільшитись... Я стану великий, та так і зостанусь, добре, діду? Ти дозволяєш?
— Ну, про це вже потім поговоримо, — сказав дід, — зараз наша єдина мета — якнайшвидше добратися до бабуні. Проте, все треба робити розумно й помірковано. Перш за все слід перевірити: скільки збільшувальних і зменшувальних таблеток ми маємо в своєму розпорядженні?
Дід витяг з кишені круглу коробочку, в якій лежали тепер разом усі таблетки. Адже вони були різного кольору і можна було не боятись їх переплутати.
— Тут усього одинадцять таблеток, — сказав дід, — сім зелених і чотири рожеві. Три зелені треба одразу ж одкласти для бабуні. Ти зараз проковтнеш одну зелену. Цього вистачить, щоб стати великим, як добрий двадцятилітній парубок. Я проковтну три рожеві... Можна було б і дві, щоб не так сильно зменшитись, ну та нехай тобі буде легше мене нести!.. Діставшись додому, я ковтну останні три зелені, щоб повернутися до нормального стану, а ти — останню рожеву, щоб теж стати знову самим собою...
— Ді-і-ду! — раптом прохально заскиглив Юрчик, зовсім наче якийсь малий капризун, — нехай я не ковтатиму рожевої... нехай я залишусь великим...
— Годі! — суворо промовив дід. — Я вже сказав: про це поговоримо потім. Отже, ходімо кудись у затишне містечко, хоча б у цей темний під’їзд. Не можемо ж ми прилюдно зменшуватись і збільшуватись!
За хвилину з темного під’їзду вийшов високий парубійко і; коротких штанях, рожеволиций, здоровий, найспортивнішого вигляду. В нагрудній кишені його куртки сидів малесенький дідок, на цей раз підстеливши під себе чисту носову хустку, щоб не вимазатись у рештках цукерки... Ви, напевно, самі розумієте, що Юрчикова куртка збільшилась разом із своїм хазяїном і що в її кишені дідові було зовсім просторо. Він добре бачив усе, що робиться назовні, крізь малесеньку дірочку, а його, звичайно, не бачив ніхто.
Швидким кроком Юрчик попрямував до автостради. Дід пошепки підказував йому, куди треба йти.
Ось вони вже незабаром вийдуть за межі міста. І тут раптом Юрчик відчув, що йому страшенно хочеться їсти. Адже перед тим, як вирушати в дорогу з дачі, він був такий збуджений і схвильований всією подією, що не приділив достатньої уваги ковбасі та молоку. І це тепер далося взнаки.
— Діду, — сказав потихеньку Юрчик, не припиняючи ходи, — діду, можна я куплю булочку або бублик? Мені їсти хочеться...
— Ні, не можна! — рішуче відрізав дід.
— Ой ді-і-іду! Чому не можна! Я ж не затримаюсь! — заскиглив Юрчик.
— Ти що, друже, забув, що ти не малюк? — докірливо сказав дід. — Повинен розуміти, що я кажу "не можна" не через якусь мою примху, а через серйозні об’єктивні причини.
— Які це об’єктивні? — не зрозумів Юрчик.
— А от які. На які гроші ти купуватимеш? На оці? — і дід витяг з кишені і показав Юрчикові кілька срібних і мідних монеток завбільшки з зернятко проса і пару дрібнесеньких клаптиків паперу, в яких тільки з великими труднощами можна було впізнати паперові карбованці.
Гроші, що були в дідовій кишені, зменшилися разом з ним!
Тут Юрчик згадав, що і в нього ж десь у кишені мають бути десять копійок, які він не встиг проїсти на морозиво. Швиденько пошарив у кишенях — ось, є, справді гривеник... Але що то за гривеник! Він став такий, як карбованець!
— Діду! — вигукнув Юрчик зраділо. — А в мене з десяти копійок став карбованець! От добре! Це ж морозива скільки можна купити!
— Та ти подивись, що на твоєму карбованці написано! — незадоволено сказав дід. — І не здумай, будь ласка, комусь його показувати.
Юрчик подивився на свою монету. На ній дійсно щось було написано. Але що саме? Він шморгонув носом, як завжди, коли не знав, що казати, і промимрив:
— ...Написано... Я ж не вмію читати!
— То ж то й воно! — сказав дід. — Читати не вмієш, то міг би хоч здогадатись. Що було на ньому написано, те й залишилось: десять копійок. А хіба бувають отакі великі десять копійок?
Так. Таких десяти копійок не буває... І тому цю монету нікому й показувати не можна. Юрчик з досадою сунув її назад у кишеню і ще наддав ходу!
Повертаючись куди слід за дідовими вказівками, він хутко вийшов за місто і швидким бадьорим кроком попрямував по шосе. Раз у раз він обганяв людей, які теж ішли пішки в тому ж напрямку. Він усіх обганяв. І всі тільки заздрісно поглядали йому вслід і думали: "Ого, мабуть, чемпіон з спортивної ходьби!.."
Так Юрчик відмахав вже багато кілометрів, коли раптом побачив посеред шосе на переносній підставці великий аркуш фанери і на ньому щось написано. А далі на шосе були всякі бульдозери, грузовики та інші машини і робітники щось робили.
Юрчик поглянув на напис, знизав плечима й тихенько покликав:
— Діду!
Але дід не відповів. Сидячи в кишені, він заснув і навіть хропів — отак, видно, стомився!..
"Піду далі, — подумав Юрчик, — до мосту ж іще далеко!"
І він пішов далі по шосе.
— Гей, гей! — загукав якийсь робітник і побіг йому назустріч. — Ти що, не бачиш напису? Сліпий, абощо?!
— А що там написано? — пробелькотів Юрчик, повертаючись назад.
— Що? Що? Піди й прочитай!
Юрчик розгублено спинився перед написом. Ну, що його робити? І яка ж досада, що він не вивчився читати!.. Але він же не винен, він просто ще не встиг, він ще... малий!
— Чого ж ви стоїте? — спитав у цю хвилину один з пішоходів, що тим часом теж підійшов до цього місця, — чи тут є щось незрозуміле?
Юрчик тільки головою кивнув.
— А що саме? — здивувався пішохід. — Прочитайте, будь ласка, що саме вас бентежить?
— Я не можу... не вмію! — через силу вимовив Юрчик.
Подорожній глянув на нього, витріщивши очі. Потім весело засміявся.
— Ну й дива! Доросла людина — а читати не вміє!.. Та ти звідки, з місяця звалився, хлопче?
Підійшли ще люди.
— Може, він чужоземець? — сказав один, з докором глянувши на того, що сміявся. — Може, він нашою мовою не вміє, а своєю — скільки завгодно?
Тут всі почали розпитувати Юрчика — з якої він країни? Турист чи спортсмен, що приїхав до нас на змагання? З якого виду спорту?
Юрчик не знав, що й казати, і тому всі вирішили, що він не тільки читати, а й говорити по-нашому як слід не може.
— Товариші! — сказав один чоловік, — Чого ж ми спинились? Ходімо далі. Адже тут написано: "Звертайте праворуч стежкою. За 200 метрів вище мосту — перевіз через річку". Пішли до перевозу!
Юрчик зітхнув з полегшенням, що від нього відчепилися, і, все ще засоромлений, почервонілий по саме волосся, поплентався слідом за іншими в указаному напрямку.
Річка ще не ввійшла в береги і була широка-широка, але вже втихомирилася, не вирувала. Великий човен чекав на подорожніх, щоб перевезти їх на той бік. Юрчик разом з усіма заліз у човен. Перевізник узявся за кермове весло.
— Сідайте хто-небудь веслувати, громадяни, — сказав він, — то швидше буде!
— А ось нехай наш спортсмен сідає! — запропонував хтось.
— Я... веслувати не вмію! — прошепотів Юрчик, похиливши голову.
— Ех, та який же ти після цього спортсмен! Справжній фізкультурник повинен все вміти!
Тим часом хтось вже сів на весла, і човен швидко попрямував через річку. Ось вже близько другий берег. Перевізник круто завернув човна до причалу, човен при цьому похитнувся і мало не зачерпнув бортом воду.
— Ой! — мимоволі вигукнув Юрчик, вчепившись за борт.
— Та ви гляньте на нього! — засміялися люди. — Він боїться! А плавати? Невже теж не вмієш?! Ну й недотепа, ха-ха-ха! А ще таке здоровило!
(Продовження на наступній сторінці)