«Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда» Наталя Забіла

Читати онлайн фантастичну повість Наталі Забіли «Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда»

A- A+ A A1 A2 A3

Дід з Юрчиком знали, що вона завжди з усякого приводу хвилюється, і намагалися не завдавати їй зайвих хвилювань. Вони пообіцяли їй не затримуватись. Тоді вона примусила їх перед дорогою поїсти, бо не можна ж вирушати натщесерце. Обіду не було, звичайно, бо зварити не було кому, але всі троє добре наїлися хлібом з ковбасою та молоком. Для діда й бабуні Юрчик дрібно накришив хліб і ковбасу, а молоко налив у малесенькі блюдечка для варення.

Потім Юрчик переодягнувся, посадив діда в кишеню, прикрив носовою хусточкою, попрощався з бабунею і вирушив до автобусної зупинки.

На зупинці, на щастя, нікого не було. Юрчик дуже побоювався, що він тут зустріне когось із дачних сусідів, і почнуться розпити... Добре, що цього не сталось.

Незабаром вдалині показався автобус.

— Діду, йде! — тихенько проказав Юрчик. — Наш чи не наш?

— А що ти на ньому бачиш? — спитав дід.

— Щось написано: одне слово починається на "О", а друге на "К"!

— Значить, наш!

Автобус підійшов і зупинився. Юрчик спритно зліз на приступку, з приступки — всередину машини і простягнув кондукторці гроші, які він весь час тримав напоготові в руці.

— Тобі куди? — спитала кондукторка.

Юрчик трохи розгубився, але дід з кишені шепнув: "Кажи — до Наукової!" Він так і сказав.

— Правильно! — сказала кондукторка, поглянувши на монети, що їй подав Юрчик, і відірвала йому квиток.

— Дивіться — такий малий, а сам їде, та ще так впевнено поводиться! — сказала якась товста жінка. — І як тільки батьки пускають?

— Вони тепер з пелюшок батьків не слухають! — пробуркотів якийсь похмурий дядя з газетою.

— Ні, тут щось не те... Ви бачили, як він брав квиток, казав куди їде? Може, це зовсім не дитина, а доросла людина, ліліпут? — висловила свій здогад друга жінка, худорлява.

— Яка нісенітниця! — обурилась товста, — Хіба ж зразу не видно дитину? Зараз я його спитаю... Хлопчику, куди це ти їдеш і де твої батьки?

"Повторюй за мною, тільки ввічливо!" — прошепотів дід. І Юрчик якнайввічливіше проказав те, що йому підказувано:

— Якщо це вас цікавить, громадянко, можу повідомити, що я їду в своїх справах, а мої батьки зараз перебувають у відрядженні. А ви куди їдете, якщо це не секрет?

Товста жінка аж відсахнулася. Похмурий дядя відірвався від своєї газети і зацікавлено подивився на Юрчика поверх окулярів. А худорлява голосно зашепотіла:

— От бачите, бачите! Я ж казала, що це ліліпут! Доросла людина!..

— А чого ж він одягнутий, як мале хлоп’я: короткі штанці, шкарпетки... Ліліпути одягаються, як дорослі люди! — не здавалася товстуха.

— Тепер і дорослі носять короткі штани-шорти! Це ж модно!

— Ну, та то стиляги!

— А може, й серед ліліпутів є стиляги? От і ходять по-модному!

Юрчик не став прислухатися до цієї розмови, а тим паче брати в ній участь. Він пройшов наперед і сів на вільному місці біля вікна. Серце його схвильовано калаталось. Але дід, який сидів у його кишені біля самого серця і тому виразно чув це калатання, заспокійливо зашепотів:

— Нічого, нічого, Юрчику! Адже я з тобою!..

Далі й справді все йшло добре. Товста й худорлява жінки та похмурий дядя невдовзі потому вийшли з автобуса, а новим пасажирам не було ніякого діла до якогось хлопчика, що сидить собі тихо і нікому не заважає. Вони, напевне, думали, що його мама теж їде в цьому ж автобусі, тільки сидить десь ззаду, а може, і зовсім нічого не думали про це...

До того ж загальну увагу пасажирів автобуса раптом привернуло до себе те, що було за вікнами: автобус в цьому місці йшов по мосту через річку, зовсім невеличку річеньку, яка тільки під час весняної повені ставала інколи великою й повноводою. Але зараз була вже не весна, а літо, і повінь давно скінчилася й річка увійшла в свої береги. Та сьогодні здивовані пасажири побачили, що ця річка знову, як навесні, поширшала, здулася, завирувала...

Всі припали до вікон, залунали вигуки подиву, розгублені запитання — що це сталося з річкою?!. Міст давно залишився позаду, а в автобусі ще довго точилися про те суперечки та пересуди.

Таким чином, на Юрчика ніхто вже не звертав уваги, і він з дідом у кишені без будь-яких пригод доїхав до міста, а там і до Наукової вулиці.

Кондукторка голосно оповістила назву зупинки, отже, Юрчик і без дідової підказки здогадався, що треба виходити. І він вийшов, і пішов до інституту — тут йому не один раз доводилось бувати в діда, і дорогу він знав. Страшно було тільки одне: як він розмовлятиме з сторожем біля воріт?

Сторож біля воріт суворо подивився на Юрчика і спитав:

— Чого тобі, малий?

Юрчика неприємно вразило таке звертання. Але він не дав і взнаки, що це його зачепило. Він чемно привітався і подав сторожеві дідову записку.

"Пропустити до лабораторії", — прочитав сторож уголос, — Але ж професора нема, він у відпустці. Що ти там робитимеш, в лабораторії?

Юрчик — тик, мик, не знає, що відповісти... Але дід не дрімав!

— Проказуй за мною! — прошепотів він з кишені. І Юрчик впевнено повторив те, що йому підказував дід:

— Так, дід у відпустці, але сьогодні він приїхав сюди, й ми з ним разом на дачу поїдемо...

Все це була, як бачите, чистісінька правда: адже дід і справді сьогодні приїхав сюди і збирався разом з Юрчиком — і з таблетками! — їхати на дачу. Але сторож зрозумів це зовсім інакше: він подумав, що професор, себто Юрчиків дід, приїхав ще зранку і жде внука в своїй лабораторії.

І він пропустив Юрчика у ворота.

Добре, що дідова лабораторія містилася в окремому будинку серед густого саду, де зараз, в робочий час, нікого не було. ї через те ніхто не побачив, як Юрчик пихтів і сопів, намагаючись відімкнути ключем тугий замок лабораторії; як дід, висунувшись з кишені, щосили допомагав йому порадами і як кінець кінцем, просунувши в ушко ключа паличку, двері пощастило відімкнути.

IV

— Уф, нарешті! — сказав дід, як тільки Юрчик переступив поріг лабораторії. — Перш за все вийми мене швидше з своєї кишені, бо мені набридло сидіти на чомусь липкому!

Юрчик витяг діда і впевнився, що й справді в кишені було щось липке: це була цукерка, яку Юрчик ще вчора залишив у кишені цієї курточки. Вона розтала від спеки, а може, й від того, що на ній сидів дід... І тепер дідові полотняні штани були всі в липкій цукерковій начинці.

— Це не біда, — сказав дід, — в мене тут є мої робочі штани, я зможу переодягтись. Діставай швидше таблетки! Ти не можеш собі уявити, як мені не терпиться знову стати нормальною людиною!

І він показав Юрчикові на полицю, де в скляних слоїках, пляшечках та картонних коробочках стояли різні винайдені дідом таємничі речовини.

Полиця була висока. З великими труднощами Юрчик присунув до неї столик, на столик поставив стілець і поліз нагору.

— Так! Добре! — підбадьорював його дід. — Не бійся! Простягни руку праворуч! Он там, біля великої банки з жовтого скла, стоять дві круглі коробочки! Такі, як бувають з зубним порошком. Знайшов? Чудово! Бери їх і злазь. Обережно!!!

Та вже пізно було казати "обережно"! Юрчик похитнувся на своїй вишці, вхопився обома руками за полицю і не впав, — але обидві круглі коробки полетіли додолу, розкрилися і всі таблетки разом розкотилися по підлозі...

— Вони всі змішалися, і збільшувальні, і зменшувальні! — злякано скрикнув Юрчик, хутко скочуючись вниз і кидаючись підбирати таблетки.

— От бачиш, як добре, що я зробив їх різного кольору! — сказав дід. — Почекай підбирати, швидше зсади мене з цього стільця на підлогу!

Опинившись на підлозі, дід прожогом кинувся до таблеток, схопив одну по одній три таблетки зеленого кольору і проковтнув їх.

Через якихось десять хвилин після цього з лабораторії поквапливо вийшли дід з внуком. Дід, — знову такий же високий, кремезний, як раніше, в полотняній куртці і синіх робочих штанях, — замкнув ключем двері лабораторії, взяв Юрчика за руку й пішов разом з ним до воріт.

— Ну що? Знайшов дідуся? — спитав сторож і, привітавшись із дідом, додав: — Меткий у вас внучок, професоре!

Вони попрощалися із сторожем і швидким кроком поспішили до зупинки автобуса. Саме в цей час закінчився робочий день і з цього інституту та з інших сусідніх установ повиходили на вулицю робітники, й службовці, і наукові працівники. Вони йшли поодинці й по двоє, й купками, і багато хто з них віталися з Юрчиковим дідом. Він розкланювався на всі боки, але не зупинявся й ні з ким не розмовляв, — адже не можна було затримуватись, бабуня напевно давно вже хвилювалась!

Ще здалека можна було побачити, що на зупинці автобуса робиться щось незвичайне. Там зібралося страшенно багато людей, чути було галас, обурені вигуки. Дід з Юрчиком приєдналися до юрби і втрутилися в розмову.

З перших же слів вони з’ясували, що автобуса в їхньому напрямку дуже давно не було. Оце допіру сюди приходив автобусний диспетчер і заявив, що його зараз можна й не чекати. На трасі сталася аварія: внаслідок великих гроз із зливами, що пройшли останнім часом у верхів’ях річки, ця річка неймовірно розлилася, вийшла з берегів і підмила міст на шосе. Зараз аварійна бригада терміново ремонтує його, але автобусний рух зможе відновитися годин через п’ять, не раніш.

(Продовження на наступній сторінці)