— Виходить, Майєрів аж три?
— Так точно, пане оберштурмфюрер!
— Ого! Ви підносите мене до рангу самого господа-бога: один у трьох лицях…
Їх чекали нові випробування і небезпеки, а вони жартували.
За день до від’їзду Крістіна отримала останню зашифровану радіограму, яка несподівано нагадала їй недалекі у часі І такі вже далекі в її житті студентські роки. Такі далекі, що видавалися нереальними. Чому? Мабуть, тому, що радіограма надто нагадувала екзаменаційний білет. Отой, що містить в собі найважчі запитання:
"15. І. 43, Студентці.
1. Де проходять тилові оборонні позиції німців на Кавказі?
2. Характер укріплень?
3. В німецькій документації з’явилася кодова назва "Блакитна лінія". Що криється за назвою?
Важливі будь-які подробиці.
Професор".
Розділ 14
ЧОМУ ВІН НЕ ЗАСТРЕЛИВСЯ?
30 січня з "фортеці Сталінград" фюрерові "тисячолітнього рейху" надійшла поздоровча телеграма в зв’язку з десятиріччям приходу нацистів до влади. "Над Сталінградом, — з вірнопідданою манірністю запевняв Паулюс, — ще майорить знамено зі свастикою". А насправді сам у цей час сидів з купою штабістів у холодному й вогкому підвалі Центрального універмагу, уже добре відаючи про близький кінець. За злою іронією долі його генерали Зейдліц, Пфефер, Шльомер, командири знищених дивізій Дебон, Лейзер, Даніельс з тупою байдужістю очікували того ж у міцних, товстостінних камерах вцілілої міської в’язниці. Сидять у тюрмі поки що добровільно, проте все це виглядає вкрай символічно. Самі засіли за грати. Німці здавна кохалися у символіці…
Сухе, тонкогубе обличчя Паулюса, якого геббельсівська пропаганда нарекла "народним генералом", нервово тіпалося. Це було йому неприємно і навіть якось принизливо, бо він не міг подолати це незугарне в очах підлеглих пересмикування лицевих м’язів, що спотворювало його і досі розважливе обличчя. Тому крізь стиснуті, як від болю, зуби наказав полковникові Адаму, першому своєму ад’ютантові, загасити біля себе світло.
Нараз у дверях стемнілого підвалу без попередньої доповіді, як воно взагалі-то належить, з’явилася дебела постать генерала Росске. Ніхто йому за це не зауважив: генерал очолював дивізію, Яка боронила центр міста, центром оборони якої був оцей підвал в універмазі.
— Дивізія більше не спроможна чинити опір, — похмуро повідомив Росске. — Радянські танки наближаються до універмагу. Настав кінець.
Він не пішов з підвалу. Сів і знесилено притулився спиною до сірої стіни. І нікому не спало на думку гнати генерала до його конаючих серед руїн і снігових заметів вояків — на пекучий мороз, на колючий вітер, під шквал трасуючих куль. У цю ніч ніхто ніким і нічим не керував, ніхто ніким і нічим не цікавився, ніхто не чекав нікого і нічого. Окрім… Проте все було ясно без слів..
І все ж в ніч на 31 січня, під самісінький ранок, сталася несподіванка. До Паулюса, що, сидячи, куняв у затінку, поспіхом наблизився його начальник штабу генерал-лейтенант Шмідт і вручив термінову телеграму з "Вольфшанце".
У цю останню ніч Фрідріха Паулюса возведено в ранг фельдмаршала! Фюрер особисто вітає новоспеченого фельдмаршала "фортеці", яка нині уся розмістилася в магазинному підвалі.
Швидко. Катастрофічно швидко….
Адже лише в минулому грудні Паулюс з генерал-лейтенанта піднявся до звання генерал-полковника, і от маєш: коли він, власне, став генералом без армії, коли нічого іншого, як з покорою чекати полону, не лишається, йому вручають маршальський жезл.
За які заслуги? їх уже нема: вони назавжди перекреслені червоними стрілами наступу росіян.
Тоді за логікою спливає інше: з якою метою?
От на це запитання, здається, вірогідна відповідь є: фюрер кохається в "нордичній" історії, а з неї відомо, що німецький фельдмаршал ще ніколи не потрапляв у полон. Отже, маршальський жезл — це заряджений пістолет, який слід притулити до лоба і натиснути на гачок, завуальований натяк на те, щоб вчасно наклав на себе руки. Трупожеру з "Вольфшанце" потрібен мертвий німецький фельдмаршал!
— Це, мабуть, мусить означати наказ про самогубство, — з підкресленою зневагою мовив Паулюс. — Однак я не дам фюрерові отакої втіхи.
Був холодний, з рвучким вітром ранок. Фельдмаршал підняв хутряний комір шинелі і пішов до виходу — здаватися в полон, таким способом докорінно оновлюючи вояцьку історію Німеччини. П’ять армій фашистського блоку — дві німецькі, дві румунські, одна італійська — припинили існування. Тридцять дві дивізії і три корпуси знищено, в шістнадцяти вцілілих лишилося від половини до чверті особового складу…
…У "Вовчому лігві" лютувала чергова хвиля хворобливої "кризи довіри". Фюрер не міг вимовити ім’я Паулюса. Коли заходила про нього мова, фюрер з притиском сичав: "Він".
1 лютого Гітлер викликав до себе Цейтцлера. Ад’ютант фюрера майор Енгель сів за столик стенографісток. Нотувати "бесіду", сумбурну й розпачливу, почав о 12-й годині 17 хвилин, тобто тоді, коли рядовий мешканець рейху ще нічого не знав, бо німецьке радіо про катастрофу на Волзі мовчало, а слухати закордон давно було заборонено під страхом смертної кари.
Як і завжди, на початку мови Гітлер ще стримував себе, не шаленів, але це не надовго.
— Вони здалися там за всіма правилами. Можна було б вчинити інакше: згуртуватися, влаштувати кругову оборону, залишивши’ останні патрони для себе. Якщо уявити собі, що у певної жінки досить гордощів, щоб, зачувши кілька образливих слів, вийти, зачинитися у себе і негайно застрелитися[18], то я не відчуваю поваги до вояка, який боязливо сахається цього і піднімає руки вгору. Після цього я можу тільки сказати: для мене це має виправдання лише в одному випадку — як це трапилося з генералом Жиро[19]: ми наступаємо, він виходить з машини, і його вмить хапають. Але тут…
Гітлер заклекотів і урвав мову, а Цейтцлер докинув обережно й заспокійливо:
— Я також не в змозі цього збагнути. Я досі сподіваюся, що, можливо, це не так, що він, можливо, лежить там тяжко поранений.
Гітлер — у крик:
— Це — так! Вони негайно будуть одвезені до Москви, і їх примусять віддати наказ, щоб північна частина "котла" також здалася в полон. Шмідт все підпише. Хто не має мужності стати на шлях, до якого, зрештою, приречена кожна людина, той не має також сили протидіяти цьому. Така людина потрапляє в душевний транс. У нас занадто розвинувся інтелект…
— Це абсолютно незбагненно, — зронив Цейтцлер.
— У німецькій імперії навіть мирного часу щороку доброчинно накладало на себе руки від вісімнадцяти до двадцяти тисяч самогубців. А тут — злякався смерті… Як же ця людина могла бачити, що його десятки тисяч солдатів вмирають, але мужньо бороняться до останнього, і після цього віддатися більшовикам?! Та це…
Гітлер аж захлинувся від люті — починався шал. Цейтцлер поспішив завуркотіти:
— Так, це щось зовсім неуявне…
— Підозра у мене ще раніше виникла. Коли він отримав від росіян ультиматум, то питав мене, що йому робити. Як він міг взагалі про отаке питати? Відтак у майбутньому, щоразу, коли якась фортеця буде блокована і начальник гарнізону отримає вимогу про капітуляцію, він почне мене запитувати, що йому тепер робити?! А з якою невимушеністю зробив це Удет! Або Беккер: заплутався зі своїм озброєнням і… кулю в лоб. Як просто це зробити! Пістолет — це ж легка смерть! І щоб перелякатися, глянувши на нього? Ха! Краще податися на поховання живцем… А він саме тоді капітулював, коли достеменно знав, що його смерть спонукала б інших триматися в "котлі". Та нині, коли він подав такий ганебний приклад, не можна чекати, щоб солдати чинили опір.
Аж тут Цейтцлер теж заклекотів, можливо, удавано, демонструючи фюрерові своє обурення:
— Тут не може бути жодних виправдань! Він зобов’язаний був негайно застрелитись, як тільки відчув, що нерви відмовляють…
— Це зрозуміло! Коли відмовляють нерви, слід собі сказати: "Я нічого більшого не можу зробити" — і кулю в лоб. То й говорили б: людина мусила застрелитись, вона діяла за величним прикладом полководців минувшини, які кидалися на власний меч, якщо їх спіткала воєнна невдача. Навіть Вар[20], коли його переміг фюрер наших пращурів-херусків Арміній, наказав своєму рабові: тепер убий мене!..
— Я досі думаю, — замислено мовив Цейтцлер, — що вони так і вчинили, а росіяни зумисне запевняють, ніби всіх полонили.
Майор Енгель, який досі нотував мовчки, не стримався й похмуро втрутився до розмови, точно наслідуючи інтонації фюрера:
— Ет! Росіяни навіть не повідомили, що його взято в полон тяжко пораненим. Адже тоді вони могли б трохи згодом повідомити, що він вмер від ран… Ні, його взято в полон живим і неушкодженим.
— Трагедія вже сталася! — патетично вигукнув фюрер. — Вона мусить бути пересторогою. Цієї війни більш ніхто не одержить звання фельдмаршала. Віднині я вручатиму жезл лише після остаточної перемоги[21].
Цейтцлер скрушно зітхнув:
— Була така величезна певність в його гідній кончині, щоб дати йому за життя останню втіху…
— Звісно, всі були певні, що його загибель буде героїчною!
— Так, інакше — немислимо…
(Продовження на наступній сторінці)