Як завжди несподівано, він нагрянув з цілою пакувальною бригадою з полонених. Звісно, під есесівською охороною. За якихось дві години численні "сувеніри", "дарунки на згадку про…" і "вияви щирої вдячності" були дбайливо запаковані до контейнерних ящиків, залишалося їх тільки повантажити, що, безумовно, й буде зроблено, коли гер Готенхауз тікатиме: в ешелонах з награбованим, краденим і демонтованим, які він гнав до Німеччини, знайдеться місце і для його "дріб’язку"…
Над контейнерами цвірінькала єдина жива істота, що постійно мешкала в номері, канарка, яку за наказом гера Готенхауза регулярно годував і напував старший адміністратор Горг Альвель, колишній Жора Алієв з базарним прізвиськом Шмот.
Проте, судячи з усього, гера доктора непокоїла чорна підозра, що тьмарила його райдужні перспективи: а чи не відвантажить його скарби хтось інший, скориставшися евакуаційною завірюхою? У цьому ганебному злодійському світі все можливе. І, щоб не сталася така прикрість, пан зондерфюрер власноручно вибив з дверей стандартний готельний замок і припасував новий, автоматичний. Запасний ключ, зубчастий, мов пилка, вручив Жорі Шмоту, щоб і надалі годував пташку.
— Якщо пропаде хоч цвях, — суворо попередив базарного колегу, — повішу на гаку замість люстри!
А гак був справді голий, бо люстру пан зондерфюрер теж благополучно впакував.
Назустріч ішов патруль.
Порівнявшись з Майєром і Крістіною, офіцер подивився на собаку і засміявся, щось сказав своїм солдатам і, не зупиняючись, пішов далі.
Почекавши, поки патруль не заверне за ріг вулиці, Майєр непомітно передав Крістіні маленький фотоапарат.
— "Мінокс". Плівкою заряджено.
— Дякую, Віллі.
Вона не призналася Майєрові. що вже має один. Навіщо? Другий не зашкодить — дублювати можна.
— Чи не буде затримки з ключем? — спитав Віллі.
Крістіна витягла з кишені і показала Майєрові. Він здивувався:
— І коли ви встигли?
Вона не відповіла. На хвильку задумалась, згадала, як це було. Скориставшись необачністю старшого адміністратора готелю, який залишив у дверях ключ під час свого перебування в номері Гогенхауза, Віллі Майєр відтиснув його на воску і повернув Крістіні.
Того ж дня, коли стемніло, вона повела прогулювати Віта. Прогулювати собаку — це для сторонніх очей, а насправді пішла на зустріч з підпільником Астаном Мірзою-Хатаговим, яка повинна відбутися позачергово, непередбачено і тому надто ризикована. Коли вийшла на вулицю, де жив Хатагов, побачила військового патруля — офіцера і двох солдатів. Що б це могло бути? До цього патрулів тут не було. Вона прогулювала собаку в іншому місці, не зводячи очей з патруля, — чекала, коли німці покинуть вулицю, але вони не збиралися це робити, повільно розмовляючи між собою, ходили з кінця в кінець вулиці. А час не ждав, примушував Крістіну діяти, бо зустріч повинна відбутися. Відкласти її — значить зірвати виконання завдання. Дочекавшись, коли патруль пішов у протилежний бік вулиці, підійшла до паркану, за яким був дім Хатагова. Відчинила хвіртку. Пропустила поперед себе собаку.
— Віт, у двір! — прошепотіла і відпустила поводок.
Собака обнюхував двір, а його хазяйка в цей час постукала у вікно.
Вийшов Хатагов.
— Що трапилось?
— Ти що, не бачиш? — Крістіна показала на Віта, який нишпорив по закутках двору. — За собакою зайшла! Зірвався з повідка! — сказала на випадок можливого нагляду за нею, якщо прийдеться пояснювати, чому заходила до Хатагова.
Вона подала Хатагову маленький згорток і тихо мовила:
— Зліпок. Потрібен ключ…
— На коли?
— Операція завтра ввечері.
— Гаразд. У мене є слюсар, він зробить. Але вам сюди приходити не можна: вулиця зараз під наглядом патрулів. Когось шукають. Небезпечно.
— Де і у кого я візьму ключ?
Хатагов задумався.
— Скоріше. Патруль скоро повернеться, — квапила Крістіна.
— Чи зможете завтра в обід прийти на базар? — спитав Хатагов.
— Зможу. Буду прогулювати собаку.
— Тоді слухайте: на базарі, біля скоб’яного кіоска, буде торгувати рукавичками моя хазяйка, ви її знаєте. Підійдете до неї і поцікавитесь товаром. Вона вам покаже чоловіка, від якого одержите ключ. Здається, повертається патруль…
Крістіна шарпнула за поводок.
— Додому, Віт!
…Базар жив своїм життям. Торгували цивільні й військові. Тут були німецькі та румунські солдати й офіцери— продавали панчохи, дитячі ковдри, борошно… Крістіна, уникаючи зустрічі з поліцаями і гітлерівськими вояками, утримуючи на повідку Віта, пробилася на протилежний бік базару, де торгували шкіряними товарами. Підійшла до Хатагової.
— У вас є рукавички мого розміру?
— Треба пошукати, — Хатагова нагнулась до свого мішка. — Зараз він підійде, — пошепки мовила.
Крістіна почула за спиною чоловічий голос:
— Панночко, купіть мої рукавички.
Повернулась: перед нею стояв молодий хлопець у кубанці, зсунутій на потилицю, і тримав у руках добру дюжину рукавичок.
— Візьміть, будь ласка, оці — не пошкодуєте.
Крістіна одягла рукавичку на ліву руку і наштовхнулась пальцем на ключ.
— Ти чого це перехоплюєш покупця? — накинулась на хлопця Хатагова. — Бач, який знайшовся! Ану іди геть!
— Мовчати! — гримнула Крістіна і відійшла з хлопцем праворуч. — Я купую те, що мені подобається…
Прогулюючись пустельними, вітряними вулицями Ставрополя, Крістіна і Віллі востаннє узгоджували свої дії.
План Бергер був такий: після того, як Готенхауз вибив з дверей номера старий замок, він не зміг на його місце установити новий, бо там утворилася дірка, і він змушений був приладнати так званий "англійський" у другому місці дверей, а дірку було забито чорним диктом. Зроблено все це наспіх, ненадійно. Отже, дикт можна легко видавити з коридора.
Отвір був достатньо широкий, і Крістіна вирішила скористатися ним для того, щоб звідти, з номера, фотографувати "привидів" Хейніша, яких Віллі Майєр проводитиме до оберштурмбанфюрера по коридору, освітленому в достатній мірі для надчутливої плівки.
— Ще раз про порядок наших дій. — мовила Крістіна. — У зручний момент, коли в коридорі нікого не буде, ви видавлюєте фанерку і відмикаєте номер. Після того стукаєте до мене. Тричі по два коротких удари.
— Тричі по два коротких, — повторив Майєр.
— Я зачиняюся в номері. Агентів проводьте до Хейніша без поспіху, серединою коридора.
— Це зрозуміло…
— Скільки їх буде?
— Хейніш сказав — четверо.
— Ви їх знаєте в обличчя?
— Ні. Знаю тільки резидента.
— Хто він?
— Якийсь Шеварладзе, займає керівне становище в Північно-кавказькому легіоні[17]. Він очолюватиме групу цих агентів.
— Як же ви будете зустрічати їх, коли не знаєте в обличчя?
— При вході до готелю мені їх будуть передавати співробітники СД, з якими ці агенти мають зв’язок.
— Вони зустрінуться між собою?
— Ні. Виводити з готелю буду другим ходом. Агенти не повинні знати один одного. їх імена, псевдоніми, місця осідання відомі лише Хейнішу і резиденту.
— Отже, Хейніш розмовлятиме з агентами поодинці?
— Так. В присутності резидента — він повинен знати своїх підлеглих.
— Скільки це триватиме?
— Максимально — дві години.
— Це добре, — полегшено зітхнула Крістіна.
— Хвилюєтесь? — співчутливо запитав Віллі.
— Трохи…
— Не варто — я ж вас страхуватиму, — заспокійливо мовив він.
Крістіна вдячно всміхнулася. Звісно, страховка Майєра не зайва. Навіть необхідна. Тільки йому не відомо, що Марков з підпільниками подбали й про це.
Її страхуватиме однорукий натирач підлог, що двічі на тиждень натирав уночі паркет коридорів. Скільки разів вона бачила цього непримітного, мовчазного чоловіка і жодного разу не звертала особливої уваги. Як і всі мешканці готелю. І от, виявляється, він — товариш, друг, боєць таємного фронту, лінія якого пролягає й по готельних коридорах… Сказати Майєрові? Мабуть, треба. Бо ще прожене. Але без подробиць. Лише натякнути, і край.
— Сьогодні вночі натиратимуть підлогу, — сказала вона.
— Про це не турбуйтеся: скасуємо! — запевнив Віллі.
— Не треба! — коротко наказала Крістіна.
— Чому? — здивувався Майєр.
— Взагалі не чіпайте натирача підлог, — замість відповіді додала вона.
— Зрозуміло… Ну що ж, нехай собі порається…
— І ще, Віллі: нам необхідний запис розмов.
— Це неможливо! — заперечив Майєр.
— Що заважає?
— Ну, самі подумайте…
— Я подумала. Треба створити необхідність перепису плівки. Може ж вона, наприклад, порватися?..
— Трапляється…
— Чому ж не може трапитися у вас?
(Продовження на наступній сторінці)