— Дуже швидко наші наступали, — повагом провадив старий своєї. — Дуже швидко німці тікали. А я — що? Я машини не маю, я на своїх двох.
Анзор нетерпляче засовався на лаві.
— Але з дорученням від неї,— старий підняв угору палець, — я б і на край світу пішов.
— Хто ж вона? — у тон йому запитав Роговцев.
— Німецька дівчина.
— Як її звати? — запитав Роговцев, уже передбачаючи відповідь, хоч би якою неймовірною вона не видавалася йому в устах старого Астана.
— Фрейлейн Крістіна Бергер.
Генерал Роговцев, на відміну від майора Тамбуліді, що після слів Астана ледь не скочив на ноги, нічим не виказав свого хвилювання, зберігаючи зовнішній спокій.
— Що ви про неї знаєте? — запитав буденно. — Про цю німкеню Крістіну Бергер?
— Вона ходить в есесівській формі, слугує перекладачкою в СД, бо вивчила нашу мову, військове звання — шарфюрер. У неї — пес. Куди не піде — пес з нею. Хутро у собаки теж есесівське — чорне. З такою дівчиною будь-кому слід бути обережним. Коли що, псяюра вмить вчепиться в горлянку.
— Виходить, ця німкеня — наш ворог? — навмисне запитав генерал Роговцев.
— Та що ви! — обурено замахав на нього руками старий. — Ця фрейлейн — наша, радянська людина!
— Звідки знаєте?
— Я був зв’язаний з ставропольськими підпільниками, виконував важливе доручення — записував, що німці у нас накрали і куди пересилають вантаж. Це мені було неважко робити, бо німці на біржі праці призначили мене на роботу пакувальником.
— До чого тут німкеня? — своїми запитаннями Матвій Іванович намагався не давати старому відволікатися, бо той тяжів до розлогих "просторових" оповідок.
— Одного вечора вона прийшла до мене додому і назвала наш підпільний пароль — не знаю, звідки дізналася. Я спочатку було не дуже їй повірив — усяке ж трапляється… Але вона ні про що зайве мене не розпитувала, і це мене заспокоїло.
— Чого ж вона прийшла до вас?
— По допомогу.
— Яку?
— Попрохала, щоб я приніс рацію, яку вона буцім закопала далеко за містом. Хоч я і мав сумнів, але пішов… І що б ви думали товаришу генерал?
— Я слухаю вас уважно.
— Рація виявилася на місці! І закопана була давно.
— Що ж зробила з рацією фрейлейн?
— А нічого особливого — почала передавати нашим німецькі таємниці.
— Звідки знаєте?
— Як то — звідки?..
— Це вона вам сказала?
— Ані слівця! Але ж я не перший рік на світі живу. Голова у людини для чого? Думати!
— Слушно. Тепер скажіть, чому вона наказала шукати мене?
— А! Отож-бо й воно! Лихо сталося, таке лихо, що ніякої ради не даси.
— Та що ж сталося?
— Батареї від рації вичерпалися, і фрейлейн уже не могла передавати нашим німецькі секрети. А їх усе більшало і більшало!
— З ними ви й прийшли?
— Ясно — з ними!
— Що ж Крістіна Бергер передала з вами?
— А ось що, зараз побачите. — Астан ножем розпоров полу свого безрукавного ватяника і витягнув звідти плаский пакет з потемнілої замші, прошитої грубими разками тонкої шкіри. Типова робота горянина, коли він хоче щось зберегти надовго і надійно.
— Крістіна попередила, — суворо мовив він, — пакет не відкривати. У ньому два пакуночки в чорних обгортках: в маленькому — фотографічна плівка, в білому — дуже тонка стрічка, що й сама порветься… Обережно!
— Ще щось?
— Звичайно! — Тепер Астан потрошив другу половину свого ватяника. Вийняв блокнот у целофані, крізь який на шкірі обгортки було видко готичні літери.
— Про цей зошит, — повідомив Астан, — Крістіна сказала: він був загублений, а потім знову знайдений. Вона запевнила, що ви, товаришу генерал, знаєте, чий він.
— Цікаво, — мовив Роговцев, беручи пакет, і з перших літер зрозумів — щоденник Мюллера! Того ката, якого пристрелила Студентка, рятуючи Олексія Маркова! Про цей щоденник оповідав Калина.
— То знаєте чий? — стривожено запитав старий.
— Знаю.
— Це добре, — втішився Астан. — Бо є у мене ще одна річ, про яку я нічого пояснити не зможу. Ви вже мені вибачайте. Я прохав Крістіну: хоч би кілька слів написала, а вона — ех!.. Не послухалася.
Тепер Мірза-Хатагов потрошив ватяник з того борта, де пришиті гудзі. Нарешті витягнув згорнутий папір. Розгорнув його, простягнув Матвію Івановичу і, ніяково вибачаючись за відсутню Крістіну, мовив:
— Ось бачите, цифри і цифри… Хоч би два слівця! Невиховано якось… Але, товаришу генерал, дівчина вона хороша, вибачити їй все можна!
— Дорогий товаришу Мірза-Хатагов, усе гаразд. Навіть чудово! Ви зробили нам величезну послугу!
— Яку?.. — зніяковів старий. — Нічого особливого…
Генерал Роговцев викликав чергового.
— Товаришу лейтенант, заготуйте наказ на мій підпис про нагородження Астана Мірзи-Хатагова медаллю "Партизанові Вітчизняної війни". За виявлену мужність у боротьбі з німецькими окупантами.
— Слухаю!
— І от що… Подбайте про теплий одяг для товариша Хатагова. Не знайдеться цивільного, візьміть на складі військовий.
— Навіщо цивільний? — сказав старий. — Медаль личить військовій формі.
— Ходімо, діду, — мовив лейтенант. — Буде вам військова форма. З голочки!
Вони вийшли.
— Товаришу майор, негайно до фотолабораторії і у шифрувальний відділ. Наказ: робота термінова.
— Я вмить! — схопився на ноги Тамбуліді.
Генерал Роговцев залишився у кімнаті один. Присунув до себе грубенький блок-зошит в обкладинці з гаптованої штучної шкіри. На першій сторінці красувалося каліграфічне — "Щоденник лейтенанта Ф.Мюллера. ГФП. 1942 рік". За читанням незчувся, як минув час. Про це нагадав йому тільки майор Тамбуліді, коли він повернувся по виконанню завдання:
— Готово, товаришу генерал-майор!
— От що, Анзоре, — суворо мовив Роговцев, — візьміть цей огидний щоденник і завтра ж передайте до Надзвичайної комісії як викривальний документ злочинів, які чинили гітлерівці проти мирного населення.
— Слухаюсь!
— Тепер доповідайте.
— У шифровці викладено дані на чотирьох агентів Хейніша, прізвища, псевдоніми, прикмети, місця осідання в нашому тилу. На магнітофонній стрічці — розмови Хейніша з кожним окремо з викладом агентурних завдань. На фотоплівці — фото усіх чотирьох зрадників.
— Оце Студентка! Як їй все це вдалося зробити?
— Смілива дівчина! — розбурхався Анзор. — Шкода, що я ніколи її не бачив.
— Я теж, — заспокоїв його генерал.
Студентка… Де вона зараз? Що з нею? Чи скоро знову озоветься? Вирушаючи до Берліна, вона не мала можливості взяти з собою рацію.
КІНЕЦЬ ДРУГОЇ КНИГИ
notes
Примітки
1
1942 року.
2
Блискавична війна (нім.).
3
Дід-Мороз (нім.).
4
Вовк (нім).
5
Наказ фюрера (нім.).
6
Оберкомандо дер вермахт (скорочено — ОКВ) — головне військове командування.
7
ГФП — таємна польова поліція. Провадила розвідувально-підривну діяльність проти Радянської Армії та партизанів.
8
Мата Харі — дійсне ім’я Маргарита Гертруда Целлє; голландка за походженням, вона виховувалась в Індії, де набула професійних навичок буддійських храмових танцівниць. В Європі її знали як талановиту виконавицю "східних танців" і надміру вродливу жінку. Військовим судом Парижа 1917 року засуджена до розстрілу як професійна німецька шпигунка.
9
Наказ набув чинності в листопаді 1942 р.
10
"Готенхауз" перекладається як "божий дім".
11
"Сірий вовк" та "Під чинарою" (тур).
12
"Золотим значком" нацистської партії нагороджувалися старі, ще "мюнхенської доби" гітлерівці, зрідка — діячі рейху з "особливими заслугами", як, наприклад, лихозвісний "гарматний король", "гендляр смертю" Крупп. Значок надавав привілеїв, скажімо, позачергових аудієнцій у Гітлера.
13
Кухня, церква, діти (нім.).
14
Ватажок так званих штурмових загонів, що "прославився" дикою розпустою.
15
Ніка — ім’я старогрецької богині перемоги.
16
Так німці називали наш легкий бомбардувальник, біплан ПО-2.
17
Північно-кавказький легіон був сформований під Варшавою 1942 р. німецько-фашистськими органами з військовополонених — зрадників Батьківщини.
18
Натяк на одну з секретарок Герінга, яка в грудні 1942 р. з образи на брутального рейхсмаршала покінчила життя самогубством.
19
Під час воєнних дій у Франції генерал Жиро був призначений командуючим 9-ю французькою армією. Ідучи 19 травня 1940 р. до штабу армії, він несподівано потрапив у розташування німців і був одразу полонений.
20
Полководець Стародавнього Риму.
21
Гітлер не дотримав свого слова. Того ж дня він присвоїв фельдмаршальське звання генералам Бушу і барону фон Вейхсу.
22
Насправді генерал Ласкар потрапив разом із своїм корпусом у полон одним з перших, про "високу" нагороду Гітлера навіть нічого не знав.