На камені делікатними лініями було вирізьблено сплячого лелеку, що стояв на одній нозі. Другою спирався на довгий тевтонський меч, схожий на хрест з видовженим держаком. Типова зброя середньовічних завойовників ордену мечоносців, що першими почали несамовитий "дранг нах Остен" і перші загинули, поступившись місцем новим войовничим натовпам "культур-трегерів". І хоч напису під візерунком не було ніякого, девіз легко спливав у думці сам собою: "Не збуди мене". Над головою сплячого лелеки — мініатюрна баронська корона. Герб баронів Шеєрів. І хоч одна парость з генеалогічного дерева Шеєрів згубила аристократичну частку фон, а спадкову обручку зберегла… її одягали тільки нареченій, коли вона приходила в їхній дім. Тепер, можливо, її одягне Крістіна. І тоді далеко заведе її ця обручка. Дуже далеко. Як у казці з небезпечними пригодами. Ех, якби ж то, як у казці: в казках завжди щасливий кінець…
І обручка прийшла, як у казці, — здається, з краю світу, з далекої Москви, від коханого, від нареченого… Хіба це не диво? І тепер ця золота обручка належить їй і, мов казковий талісман, відкриє їй шлях до порятунку. їй з дитиною…
…Це сталося тоді, коли Крістіні нарешті вдалось без перешкод зустрітися з Марковим. Вона, як могла, відтягувала час інтимної сповіді, проте сказати було необхідно… Окрім Маркова, перевтіленого в гауптмана Отто Лоренца, їй ні перед ким сповідатися.
Перед Крістіною постало два завдання: підготувати вербування Віллі Майєра і викрити ворожу агентуру, що, мов гадючий розплідник з отруйними жалами, лишав по собі Хейніш на визволеній землі. І все це необхідно було впорати найближчими днями, бо рухливий фронт міг перекреслити сприятливі для виконання завдань умови. Час не дозволяв зволікати. І тоді вона думала про заповітне, що тамувалося у серці. Зараз це тільки її таємниця, хоч незабаром стане очевидною для всіх…
— А що далі? — тихо запитала вона.
— Тобто? — не розуміючи її, перепитав Марков.
— Подейкують, що Хейніш віднині працюватиме на терені рейху — у нього є впливові приятелі навіть в самій імперській канцелярії безпеки. Коли так, то Майєра він обов’язково візьме з собою. У цьому нема сумніву…
— О, це було б чудово! — вихопилося у Маркова. — Звісно, якщо Майєр перейде на наш бік.
— А я? Що станеться зі мною?
— Не розумію… Що вас тут непокоїть? Як і завжди, діяти вам належить за обставинами, які складуться. Ніхто ж їх до кінця передбачити не в змозі. Коли що, порадимося, знайдемо кращі варіанти…
В неї на очах виступили сльози.
— Та що з вами, Крістіно? — стурбувався Марков.
— Обставини вже склалися, — зронила вона.
— Які? — не міг щось збагнути Марков. — Кажіть! ТІ То трапилося?
— Я вагітна… Вже на третьому…
Марков занімів. В його очах майнула гостра тривога. Міцно стиснуті щелепи немов скам’яніли. Не приховуючи збентеження, запитав:
— Чому не повідомили раніше?
Затинаючись мало не на кожному слові, вона намагалася пояснити:
— Сподівалася, що… це не так… Що не може бути… Так несподівано… Я гадала… просто нездужаю… Але це мені не завадить виконати завдання… Не хвилюйтеся… Я ж не хвора… Я хочу, щоб про це дізнався Костя!
— Та-а-ак! — аж крекнув гауптман і поліз п’ятірнею до потилиці. — Ну й діла! Костя і Маша заварили кашу…
Марков упіймав погляд Крістіни, сповнений тоскним невисловленим молінням, і заговорив:
— Ну, ось уже і сльози! Коли я щось не так бовкнув, Крістіно, вибачте мені — це так несподівано. Погодьтеся, для мене оця новина, м’яко кажучи, сюрприз, і не з кращих…
— Так уже вийшло…
— Я розумію, життя є життя. Але хто відповідає за вас і за вашу безпеку? Ось цей ваш покірний слуга, — тицьнув себе у груди. — Принаймні зараз, поки я тут, з вами…
Марков заклав руки за спину, закрокував туди-сюди. Цим виказував своє занепокоєння.
Усе складалося так, що їй необхідно буде виїхати до Німеччини. У його думках вона вже була не просто фрейлейн Крістіна Бергер, шарфюрер СС, а дружина німецького вченого і офіцера Адольфа Шеєра, мати якого живе у Берліні, і вона мусить їхати до неї. До кого ж іще? Ні, таку рідкісну можливість, вмотивовану з усіх боків, втрачати було не можна. Але ж дитина вважатиметься позашлюбною, і невідомо, як це сприйме стара Шеєр, чи визнає за дійсного спадкоємця свого роду.
Марков пригадав вказівку Центру: усі питання і труднощі вирішувати на місці. Думай Марков, мізкуй! Доля дівчини залежить від тебе!
"У чому труднощі? — подумки розплутував вузлик. — Двоє покохалися. Одружитися офіційно не встигли, оскільки наречений загинув. Це може засвідчити Хейніш! А ще слово слід підкріпити незаперечним речовим доказом…Так, на ці два моменти — свідчення словесне та речове — і слід покластися…"
Марков зупинився перед дівчиною, вийняв пласку коробочку і простягнув Крістіні.
— Візьміть.
— Що це?
— Товариш Калина передав вам обручку.
— Яку? — тремтливим голосом запитала вона. Марков приязно усміхнувся:
— Ну, яку ж? Звичайну. Від нареченого — своїй коханій. Усе робиться, як і належить, а не для годиться… Ось вона. — Він розкрив коробочку. — Тримайте свій скарб…
Так вперше перед її очі з’явився сплячий лелека, що спирався на тевтонський меч. З баронською короною над головою, що збереглася в родині Адольфа Шеєра як згадка про лицарську минувшину.
Через кілька хвилин Марков вже виважував становище по-діловому. Вголос, щоб і Крістіна мала змогу слідкувати за плином його думок.
— Не так уже все кепсько, як здавалося, — казав він, походжаючи по кімнаті. — Отже, доведеться вам, Крістіно, їхати до "тисячолітнього рейху".
Вона засмутилася:
— Ще далі від… наших. — Хотіла сказати "від Кості", але щось зупинило її. І це "щось" була священна війна усього радянського народу. І в цій титанічній борні за першу в світі Країну Рад, за життя і честь рідної Батьківщини усе особисте втрачало значення.
— Так, ще далі, — погодився Марков, — так далеко, що й мені несила буде до вас дійти… Але що інше ви запропонуєте?
— Я слухаю вас…
— Давайте разом зважимо. Що роблять німкені у вашому становищі? Ясно — їдуть до фатерлянду, у польових шпиталях дітей не народжують. Друге запитання: до кого їхати? Теж ясно: до матері Адольфа Шеєра. І тут вам стане в пригоді їхня спадкоємна обручка, яку колись батько Адольфа одягнув на палець його матері. Адже ця обручка — лише для нареченої… Є логіка? Ви були визнаною нареченою гауптмана Шеєра. Ні для кого не становить секрету, що він збирався забрати вас з собою у Берлін. Так чи ні?
— Так, але…
— Але Адольф загинув, що засвідчено офіційно. Лишилися ви з його обручкою і його дитиною під серцем… Вловили суть?..
— Вловила, однак…
— Стривайте, я ще не завершив. Між іншим, я б не здивувався, якби виявилося, що під час вінчання батьків Адольфа цю обручку тримав на таці не хто інший, як найближчий друг нареченого, добре вам відомий Хейніш… Але це лише вірогідність, а ми мусимо спиратися на точні факти. Проте, мабуть, не виникає сумніву, що Хейніш знає про цю інтимно-родинну деталь. Не може не знати! А коли так, то святий обов’язок Хейніша полягає в тому, щоб подбати про онука друга, отже, допомогти вам, Крістіно, в усьому, в дусі його найкращих уявлень про істинного лицаря та плакатного арійця.
Розмовляючи з Крістіною, Марков, власне, уже розробляв її легенду на близьке майбутнє. Ланцюг фактів був міцний, добротний, доказовий.
— Товариш Калина передбачив… Обручка — тут до місця…
"Милий, коханий, любий Костику, — думала вона, — я б хотіла подарувати тобі сина. Такого ж дужого і водночас ніжного, такого ж сміливого, розумного і мужнього. Це найбільше, що я можу тобі дати — нашого сина".
…Раптом у двері постукали. Віт погрозливо загарчав. Крістіна квапливо замкнула шухляду стола.
— Прошу!
Увійшов Віллі Майєр, дужий, по-військовому підтягнутий. На вустах привітна усмішка.
— Не запізнився на аристократичний променад? — запитав для годиться ще з порога. — Бачу, що ні. Усі готові?
— Авжеж! Тільки одягнутися…
— Дозвольте, фрейлейн, за вами хоч трохи поупадати.
Він зняв із вішалки її плащ, допоміг одягнути. Пес ткнувся вогким, холодним носом до хазяйчиних рук, вимагаючи й свою амуніцію, — намордник, ошийник, поводок.
— Є новини, Віллі?
— Потім, часу вистачить… Віт, гуляти! — гукнув заохочуюче і підняв на рівень плеча руку.
Пес радісно застрибав на повідку.
— Віт уже дозволяє мені бавитися з ним, — тішився Віллі. — Визнає за свого.
— Віт, годі! — наказала Крістіна, беручись за поводок. — А вам, пане Майєр, якщо хочеться погратися з собакою, заведіть свого.
— Чому так суворо, фрейлейн?
— Тому, що ви псуєте мого єдиного щирого захисника.
І вона повела Віта на вечірню прогулянку.
(Продовження на наступній сторінці)