— Начальник штабу авіачастини асів Люфтваффе може все! — хвальковито запевнив майор.
— Хіба ти начальник штабу?
— А хто ж іще! Невже ти про це досі не дізнався? А ще кореспондент… До речі, Адольфе, ти не забув своєї обіцянки уславити в книзі моїх "цвинтарних" фаталістів?
— Про що мова, Густаве!
— Тоді поїхали. Зараз же! Подивлюся, яке воно — твоє слово.
— Що ж, охоче… Не заперечуєш, якщо спочатку я надрукую нарис в газеті "Панцер форан". Скажімо, під назвою "Друзяки панцерних лицарів — хрестоносні валькірії"?
— О, це було б чудово! — ж спалахнув від задоволення Готтфрід. — Однак ідемо нарешті — мене чекають.
Біля машини Готтфріда двоє офіцерів розважали "східну красуню" з посірілим за бурхливо проведену ніч обличчям, так-сяк підфарбованим.
— Панове! — бадьоро проголосив Густав. — До нашої уславленої частини їде кореспондент з Берліна гер Адольф Шеєр. Рекомендую! Прощу поступитися місцем у моїй машині і пересісти в авто пана історика.
— Айн момент! — зупинив їх Шеєр, націлюючись фотоапаратом. Густав Готтфрід вмить опинився біля "східної красуні" і картинно охопив її за талію. Гауптман клацнув затвором і пообіцяв: — Гарний буде знімок, рідкісний.
— Сподіваюся, не для газети "Панцер форан", — стурбувався Густав. — Честь дами, інтереси високої політики…
— Скажімо, так, — ледь помітно куточками губів усміхнувся Шеєр, — для вашого трофейного альбому.
Ас аж звеселився від цього двозначного дотепу і з властивою йому безцеремонністю зареготав.
… На аеродромі панувала метушня, зовсім не подібна на звичну для Густава картину. Він тільки отетеріло дивився на бронетранспортер з автоматниками, незнайомих офіцерів з СД, на оскаженілих собак, що рвалися з повідків. На злітному полі стовбичив і сам оберштурмбанфюрер Хейніш.
— Карпере! — нервово заволав Готтфрід до чергового. — Що тут у нас коїться?
Карпер службово виструнчився:
— Нібито знешкоджують саботажників.
— Тобто як це — "нібито"? Кажи точно!
— Таж хіба ці служаки з СД щось толком скажуть? У них усе секрет або найсуворіша таємниця.
— Когось арештували?
— Лише одного підсобного робітника з місцевих.
— А зараз що роблять?
— Обшук. Трусять геть усе.
— Ну й діла! Зайвий клопіт на голову…
— Лютке! — навмисне підвищивши голос, гукнув Шеєр. — Забери з машини камеру і все фотоприладдя. Не лишай нічого! Чорт забирай, ніколи невідомо, що ці нишпорки винюхають і як витлумачать.
Густав Готтфрід зрозумів цей невисловлений натяк і з вдячністю поглянув на гауптмана.
— Карпере! — похопився він. — Поки не минеться уся ця шпигунська веремія, сховай оту жінку, що в машині, у мене. А потім негайно поклич Гюнтера Зура і Зігфріда Гюде: у них братиме інтерв'ю військовий кореспондент.
— Буде зроблено, пане майор!
Густав, дивлячись на злітне поле, де зараз гарчала собарня, мовив до Шеєра:
— Вчасно нагадали, Адольфе! Однак і я не залишуся у боргу: Зур і Гюде — мої найкращі аси… Але, Адольфе, кого я бачу! Воістину сьогодні день несподіванок!
Адольф Шеєр і собі помітив, що з машини, яка щойно зупинилася, випурхнула фрейлейн Крістіна Бергер. У глибині її завважив ще Віллі Майєра, який не квапився з'являтися на світ божий. Після розмови в казино гауптман спостеріг, що Майєр уникає зустрічей з ним, якщо вони не пов'язані зі службовими обов'язками.
— Пане майор! — покликав Готтфріда черговий. — Ваша дама вередує і не хоче йти з машини без вас.
— О господи! За що муки мої?.. Адольфе, я миттю повернуся.
В очах Крістіни Шеєр побачив неприховану тривогу.
— Доброго ранку, фрейлейн!
Вона, не відповідаючи на вітання, заговорила швидким шепотом:
— Прибув фон Дітріх для повторення зйомок деяких епізодів кінофільму. Заходив до СД, розшукує свого знайомого по Берліну історика Шеєра, хоче бачитись з ним… Від нас він пішов до абверу. Штюбе тут?
— Ні, немає.
— Значить, скоро будуть…
"Провал, — майнуло в голові Шеєра. — Неминучий провал!.."
— Я приїхала з Майєром за викликом Хейніша. Когось тут допитуватимуть на місці… У тебе лічені хвилини, Адольфе! Тікай…
Розвідник, який діє по той бік фронту, у таборі ворога, нерідко потрапляє у таку складну обстановку, яку неможливо передбачити завчасно, і тоді він повинен приймати рішення самостійно, бо тут радитись ні з ким і часу для цього немає, — діяти треба негайно. Тікати? Але аеродром оточений есесівцями, не випустять, і взагалі — раптова відмова від послуг Готтфріда і від'їзд з аеродрому тільки викличуть підозру і контрміри… Відкласти виліт? Але через кілька хвилин тут з'являться Дітріх і Штюбе. Це — провал!.. Він подивився на літак: льотчик і радист… двоє на двоє… Ну, а якщо упадемо, то на своїй території. Летіти! Тільки летіти!.. Ганс Лютке з тривогою прислухався до їхньої квапливої мови.
— Гансе, ти все чув?
— Т-т-так т-очно!
— Узяв, як наказано?
— Т-так.
— Що ти замислив, Адольфе?
— Ще не знаю, чи вийде, Крістіно… А тобі нема чого ходити за мною. Негайно" йди до Хейніша. Це — наказ!
— Фрейлейн, куди ж ви? — до них хутенько тупотів збуджений ас Густав.
— Служба, пане майор! — привітно всміхнулася йому Крістіна.
— Ох, ці жінки… Хай їм грець! Зараз будуть Зур і Гюде. Де братимеш інтерв'ю, Адольфе?
— Звісно, у повітрі…
— Тобто як у повітрі? — отетерів майор.
— Я ж бачу, виліти не скасовані…
— Воно дійсно… Але отак — раптом летіти. — Густав нерішуче почухав потилицю.
Далеко в полі край шляху линвою здіймалася курява. Ця линва, спочатку гостра, а чим далі до обрію пухнастіша й розпливчаста, списом пронизувала степ у напрямку до аеродрому. Візуальний слід машини, яку саму ще й оком не можна було спостерегти. "А якщо це вже Дітріх?"
— Згадай власні слова, Густаве: "Начальник штабу авіачастини асів Люфтваффе може все!" Чи ти просто хизувався переді мною? Що ж, тоді поглянь на мій офіційний припис. Читай ось тут: "Представникам військової і громадянської влади всіх рангів усіляко сприяти гауптманові Адольфу Шеєру у виконанні його обов'язків військового кореспондента; забезпечувати за його вимогою всіма видами транспорту, в тому числі бойового…" Утямив?" "За його вимогою…" "В тому числі бойового…" А ти перепудився! Ех ти, ас… На ось, візьми собі на схов мій припис, поки я літатиму.
— Та що ти, Адольфе! Я б і так! — Однак припис взяв, акуратно згорнув і сховав до кишені кітеля. — А вигадка у тебе все-таки пречудова — інтерв'ю в повітрі! — знову пожвавішав він. — І справді блискуча… Є в тебе на плечах кебета!
До них лінивою ходою наблизився рудий унтерштурмфюрер Майєр.
— Про що у вас торг? — запитав ніби знехотя.
— Ось споряджаємо пана кореспондента в бойовий виліт! — гордовито пояснив майор. — Таки недарма його нагородили медаллю за хоробрість…
— За пана Шеєра відповідаєте головою.
— Головою відповідатимуть мої найкращі аси-винищувачі Гюнтер Зур і Зігфрід Гюде! До того ж маю спецлітак для аерофотозйомок. З запанцированим салончиком… На ньому пан Шеєр і полетить. Якраз літак готують на розвідвиліт. Ти готовий, Адольфе?
— Ще б пак! Лютке, камеру перевірив?
— Т-т-так…
— Відповідай жестами. Отже, летимо! Ясно?
Ганс Лютке розуміюче хитнув головою.
— Ага, ось і мої хлопці — Зур та Гюде! От що, панове, сьогодні будьте особливо уважні — з Петерсоном полетить пан військовий кореспондент Адольф Шеєр. Відповідаєте головою! А то, бачите, за нього вже СД турбується… Отож, пам'ятайте: в повітрі у пана Шеєра ви — служба безпеки. Ясно?
— Слухаюсь, пане майор! — виструнчилися аси, зверхньо позираючи на рудого Віллі.
— Де Петерсон?
— Уже в літаку.
— Тоді ходімо!
— До побачення, Віллі!
— Щасливо повертайся, Адольфе!
— Передай фрейлейн Бергер мій повітряний поцілунок!
Густав Готтфрід зареготав: з приписом пана кореспондента в кишені почував себе дуже впевнено.
За кілька хвилин Шеєр і Лютке вже крокували до літака з парашутами за плечима. З ними Готтфрід.
Їх зустрів лейтенант. Назвав себе Петерсоном і доповів про готовність до вильоту.
— Вернер там?
— Ні… Вчора загинув… Поведу сам, без штурмана.
Готтфрід сумно зітхнув, співчутливо похитав головою.
— Останнім часом людей не вистачає… Але нічого, у вас буде надійне прикриття, — сказав Шеєру.
— Завдання одержав?
— Одержав, пане майор.
— Зроби для кореспондента аерофотозйомки.
— Слухаюсь.
Готтфрід повернувся до Шеєра:
(Продовження на наступній сторінці)